Але о цго пору подібні пориви на Адріатиці досить часті. Човнярі-рибалки добре знаготься на них.
— Як і ви — на звичках рибалок?
— Щодо безпечного шляху до Рима... — оминув цього гачка настоятель Валеріо, — то поблизу півострова Гаргано на "Ісмаїла-пашу" чекатиме добре озброєне італійське судно "Імператоре", яке і супроводжуватиме вашого "турка" до місця призначення. До того ж, на борту "Ісмаїла-паші" залишиться один із наших офіцерів, який матиме з собого буллу, котра сповіщатиме, що ця каравела перебуває під патронатом понтифіка.
— Тобто хочете сказати, що, здавши командування "Ісмаїломпашего", я повинен буду повернутися сгоди, на "Святого Лаврентія", — мовив Сулима, розумігочи, що по суті його відсторонгоготь від командування кораблем, а самого корабля відбираготь.
Це не засмучувало б полковника, оскільки судно так чи інакше слід було здати італійцям, але його хвилговала доля козаків: що станеться з ними? Та й ще не відомо, як, дізнавшись про його "втечу" з судна, поведуться азаби на чолі з Ларжичем? Чи не заманеться їм здійняти бунт проти італійського офіцера, який, напевне ж, прибуде туди з кількома моряками чи солдатами, і податися в бік Іллірії?
— Повинні будете. Нам стелиться інший шлях. Підемо до Франкавілла-аль-Маре, де на нас чекають прудкі коні та надійна охорона. Маршрут продумано й узгоджено з папою римським.
— А команда "Ісмаїла-паші"?
— Зустрітися зі своєю командою зможете вже по тому, як удостоїтеся аудієнції понтифіка, — витримав належну в таких випадках паузу єзуїт, аби дати можливість полковникові оцінити його старання.
— Зважте, що на судні майже сотня моїх козаків, колишніх турецьких бранців...
— Он ви про що!.. — аж тепер зрозумів причину його тривоги настоятель Валеріо.
— Для мене це питання честі.
— Не хвилюйтеся: на італійських берегах їх зустрічатимуть як союзників і мужніх лицарів, — розважливо проказав єзуїт.
— Передусім, хотілося б, аби вони досягли берегів Італії. Занадто вже ці воїни настраждалися, щоб знову потрапляти в турецькі галерники.
— А доля полонених вами османів не турбує?
— Не настільки, щоб сьогодні ж, принаймні половину з них, повісити на реях.
— У такому разі, повідомляю, що легіонери проведуть їх "маршем ганьби" аж до воріт Рима.
— Який у цьому сенс? Адже йдеться не про полонених, добутих у битві під стінами Вічного Міста. Всього лише дві з чимось там сотні моряків та охоронників-наглядачів.
— Зараз настали такі часи, коли будь-який бій з османами у Ватикані сприймають так, нібито кров уже ллється під стінами Рима.
Сулима виважив єзуїта запитливим поглядом і стенув плечима.
— Щоб зрозуміти, що відбувається у вашому Римі, треба побувати у ньому.
У ці миті Судимі пригадувалися розмови з "іллірійським варваром" Ардаллом, який витворив собі з Рима найвеличнішу мрію буття. Ось для кого відвідини Вічного Міста перетворилися б на тріумф сходження до вершин гордого іллірійського духу.
— Можливо, сенат Рима ще й не дасть згоди на цей "марш ганьби", — раптом засумнівався єзуїт. — Проте я запропоную його архієпископу Одіні. Впевнений, що така хода варварів здатна збадьорити багатьох полководців, причому не лише італійських, які вже втратили відчуття справжнього успіху на полі битви.
— Тепер мені зрозумілий ваш задум, — примирливо мовив Сулима. Не "марш ганьби" полонених турків цікавив зараз полковника, а "марш волі", яким йому, разом із козаками, доведеться добуватись до Січі.
— Як вас переправити згодом на береги Дніпра, — нібито вичитав його думки настоятель Валеріо, — про це ми подумаємо у Ватикані. Оскільки вашою долею перейматиметься особистий секретар понтифіка архієпископ Одіні, то можете не хвилюватися: всі можливі труднощі та несподіванки буде враховано і зважено.
Сулима запитливо поглянув на фон Штаффена.
— Не варто примушувати понтифіка чекати занадто довго, — розсудливо порадив той. — Що ж до особистого секретаря, то про нього вже йшлося.
— ...Нс так понтифіка, як архієпископа Одіні, якому й належить увесь цей задум з аудієнцією, — додав єзуїт. — І взагалі, не забувайте, що обставини і настрої людські занадто мінливі, щоб випробовувати ними свою долю.
— Маєте рацію, настоятелю Валеріо.
— Крім того, вам випаде нагода вперше в житті опинитися на вулицях Рима. Перша і, можливо, остання. Тож цінуйте, сину скіфських степів, цінуйте.
— Гадаєте, що задля цього варто було кілька років провести в кайданах галерника?
— Про це я запитаю у вас, полковнику. Але по тому, як із сумом у серці залишатимете Вічне Місто.
27
Уже повертаючись до човна, Сулима нагадав настоятелеві Валеріо, що він — дворянин, і не годилося б вирушати у такий далекий шлях чужиною без слуг, перекладача та особистої охорони.
Єзуїт сприйняв це його нагадування досить спокійно, проте одразу ж застеріг:
— Ваш супровід, пане полковнику, не повинен перевершувати чотирьох осіб, включно з графом фон Штаффеном. Такий підхід до справи вас влаштує?
— Цілком. Козаки звикли вирушати в похід без обтяжливих обозів і гаремів.
— До речі, про гарем, — одразу ж скористався з нагоди граф, — на судні перебуває польська аристократка, баронеса Оржинська.
— Молода польська аристократка? — враз пожвавішав архієпископ. — На вашому судні?!
— Ясна річ, — пробурчав австрієць.
— І яким же чином вона опинилася у вашому вишуканому товаристві?
— Як і чимало інших полонянок. Здається, колишній капітан купив її на одному з невільницьких ринків.
— Тобто на судні баронеса перебувала в ролі наложниці капітана, — розуміюче похитав головою Валеріо.
— Мені не хотілося б згадувати про це, панове, оскільки маю намір опікуватися цією жінкою аж до її прибуття до столиці Австрійської імперії.
Настоятель Валеріо зацікавлено поглянув на Сулиму, що вже взявся за канат, аби, притримуючись за нього, спуститися у човен. Проте козак лише стенув плечима, підкреслюючи, що залишає прохання графа на його розсуд.
— Поява жінки у суто чоловічому товаристві дуже ускладнить нашу гонитву до Рима, — несподівано різко відрубав чернець. — А зважте, графе, що дорога далека і небезпечна. Тому краще буде, якщо баронеса залишиться на судні, під опікою новопризначеного капітана.
— Нехай утішає вас те, що попереду далека дорога від Рима до Відня, — в'їдливо посміхнувся Сулима. — Й увесь цей час — в одній кареті з баронесою! Заздрю, графе, одверто заздрю!
Повернення капітана чекала мало не вся команда. Своєю короткою розповіддю про переговори з настоятелем Валеріо він уразив усіх, хто зібрався навколо нього під вітрилами фок-щогли. Ще б пак: їхнього капітана хоче бачити сам папа римський! До такого завершення цього корабельного бунту жоден із козаків чи азабів не міг додуматися навіть у хворобливому маренні.
— Як же ми добуватимемося до Ватикану? — запитав Ларжич, щойно вигуки здивування та захоплення трохи вщухли. Причому Сулима звернув увагу, що командир азабів сказав: "ми", не сумніваючись у тому, що супроводжуватиме полковника саме він.
— Кіньми, через усю Італію. От тільки вирушатимемо без вас, Ларжич, ви залишитеся старшим на судні, яке прямуватиме до італійської Остії. — Сулима помітив, як, почувши ім'я нового капітана, Ардалл напружився і подався вперед, намагаючись протиснутись крізь гурт азабів. — А на борт "Святого Лаврентія" разом зі мною переходять козаки Сотник і Чернець, граф фон Штаффен і ви, пане Ардалл. Причому вас беру тільки для здійснення вашої давньої мрії — побачити вічний Рим і гордих римлян.
— Ви забули назвати ще одного свого супутника! — пролунав із капітанського містка лункий голос обуреної баронеси Оржинської, яку досі полковник просто не помічав.
— Я назвав усіх, хто вирушає зі мною на борт італійського вітрильника, — твердо відповів Сулима. — Від Франкавілла-аль-Маре нам тривалий час доведеться добуватись до Рима на конях, а це небезпечна і суто чоловіча подорож. Ви залишаєтесь на судні, а старший на його борту головою відповідатиме за вашу безпеку і душевний спокій.
— Ага, — іронічно підіграла йому баронеса, — особливо за душевний спокій. Накажете сьогодні ж стати наложницею нового капітана судна?
— Відтоді, як турків зачинено у трюмі, ви — вільна жінка, польська аристократка. Тому я нічого не наказуватиму, покладаючись на ваші гонор і розсудливість.
— Ось на них я і покладатимусь, мій адмірал-полковнику, — мстиво проказала баронеса.
— Поблизу півострова Горгано ви повинні чемно прийняти на борт італійського офіцера з кількома солдатами, — знову звернувся полковник до Ларжича, вважаючи, що тепер уже долю Оржинської вирішено остаточно. — Ці лицарі спробують гарантувати вам безпечне проходження повз піратське узбережжя Південної Італії та Сицилії.
— Одразу ж виявиться, що ніхто й ніколи не приймав їх на борту свого корабля чемніше, — запевнив його іллірієць.
Та коли Сулима знову підійшов до борту, щоб спуститись у шлюпку, то побачив, що двоє італійських моряків уже влаштовують на сидінні баронесу Оржинську.
— Настоятель Валеріо буде невдоволений, — зустрівся він поглядом із фон Штаффеном.
— Навпаки, почуватиметься настільки щасливим, що негайно запросить баронесу до своєї карети, — незворушно запевнив його командир гармашів.
28
Папа приймав Сулиму там, де останнім часом приймав усіх особливо шанованих і таємних гостей — у своїй особистій Апостольській бібліотеці. Коли, у супроводі архієпископа Одіні, графа фон Штаффена та двох своїх офіцерів — Сотника і Ченця, — полковник увійшов до її просторої, прикрашеної іконами та каміном зали, понтифік сидів у високому кріслі, яке, з легкої руки особистого секретаря архієпископа Одіні, служителі Ватикану почали називати "похідним троном".
Сулима виявився досить близько від нього, і звернув увагу, що понтифік сидить із виснаженим пергаментним лицем, на якому вже не лишалося жодної ознаки не лише емоцій, але й самого життя, і... благочестиво дрімає.
— Панове офіцери, козаки, діти христові, які прославилися у битвах із магометанськими поганцями, — якомога голосніше проказав Одіні, прагнучи вирвати свого патрона із дрімотної задуми, — сьогодні ви маєте нагоду почути слово благословення від самого понтифіка.
— Це велика честь для нас, — цілком щиро проказав Сулима, вислухавши переклад графа фон Штаффена. — Для всього нашого козацтва.
Дізнавшись, що йдеться про козаків, восьмеро іноземних послів, що були запрошені на цю аудієнцію без жодних попередніх пояснень, з цікавістю поглянули на змарнілих, але все ще кремезних чолов'яг, які постали перед папою римським у мундирах австрійських імператорських гвардійців, роздобутих графом фон Штаффеном завдяки цісарському посланцеві.