Хоч чомусь їх по тих кадебе та вчили.
Щойно "кацапський воронок" під'їхав до райвідділу міліції, як до Романа, вже, мабуть, викликані по рації отим есбеушником, що їхав окремо, в якійсь іномарці, вискочили два гицелі в міліцейському, брутально витягли його з машини, примусили лягти лицем на капот, обшукали, а потім, гемселячи кийками по спині, потягли до відділку, вдаючи, мабуть, що впіймали якогось убивцю-рецидивіста чи наркокур'єра...
Ігуда ще тільки вирішував для себе, як йому поводитись, — чи то мовчки скоритись цим гицелям, але вберегти себе від статті "за спротив міліції при затриманні"; чи дати "останній бій розвідника", як називалася у них у розвідшколі рукопашна розминка з кількома супротивниками, під час якої кожен із курсантів повинен був продемонструвати щонайменше три способи вбивства ворога голіруч... Коли раптом з утроби "кацапського воронка" пролунало гучне:
— Отставіть! Паступіл пріказ "Отбой!". Всем — на базу! — А ще за мить садисти в міліцейській уніформі завантажилися в свої "воронки" і зникла так само несподівано, як і з'явилися.
— Наступного разу хоч одному, а хребет усе ж таки переламаю, — проричав Ігуда, дивлячись услід останньому "кацапському воронкові".
— От тільки погрожувати їм не варто, братан, — проказав кремезний вилицюватий чолов'яга, що виявився випадковим свідком цієї наруги на Романом. — Цих покидьків-ментів треба ненавидіти мовчки, презирливо.
— Презирливо — так. Але "мовчки" виходить не завжди. Нерви рвуться, як струни
— І все ж таки ненавидіти слід мовчки, в "рулетку долі" по-іншому не грають, — наполіг на своєму вилицюватий, — ставки занадто високі. Інша річ, що кожного з них слід запам'ятовувати, щоб із часом, так само мовчки і презирливо, відстрілювати. По одному і гуртом, як скажених собак, за самому собі виданою ліцензією.
— Мудро кажеш, чоловіче.
— Отож бо й воно. Захочеш знайти, запитаєш у хлопців, що по вихідних, із сьомої до девятої вечора, тирлуються на Майдані Незалежності, поблизу "Каплички". Скажеш, що потрібен "Костоправ", братва зорієнтуються...
17
...А прокинувся Миньо з почуттям людини, яку на чомусь давно і зловісно ошукано. Довго сидів у ліжку, роззираючись по хаті і намагаючись збагнути, куди щезла дружина, аж поки не пригадав, що сьогодні неділя і що Ірена подалася до райцентру, за тканиною на плаття.
"Плаття їй потрібне, гить-тіть-тіть! — рипнув зубами. — Як мені труна! Аби — до гаманця, та з хати, та по крамницях..."
Босоніж вийшов до сіней, відпив з кварти теплої застояної води і здригнувся, мовби ковтнув отрути. Зазирнув у кварту, потім довго й підозріливо дивився на скаламутнілу воду у відрі, якої принесено було з криниці, мабуть, ще позавчора вранці, і, зле вилаявшись, виплюнув на долівку згусток слини.
Повернувшись до кімнати, Миньо увімкнув "динаміка" і зупинився перед затусклим люстром. В овалі його, мов у зашморгу, сіріло підпухле неголене обличчя з хижо приплюснутим носом, синіми потрісканими губами і великими, але якимись безколірними, очима.. Завжди, коли Миньо бачив це відображення у люстрі — зашморгу, він ледве стримувався, щоб не перехреститись: "Не людина, а стерво якесь, гить-тіть-тіть!"
"...Наукова апаратура і прилади на борту космічного корабля функціонують нормально. Самопочуття космонавтів хороше", — вловив останні фрази повідомлення, й аж тепер перевів погляд на пошарпаного "динамічка".
Самопочуття, кажеш, хороше? Якби мені таку славу і таку купу грошей, я добре почувався б навіть у пеклі. Е, та це ще й не зараз запустили, — гидливо зморщився він, зрозумівши, що повідомлення в стилі "от Савєтскава Інформбюро", було лише вставкою до якоїсь радіоп'єси. — Відлітали ви своє, хлопці, гить-тіть-тіть! Разом зі мною — відлітали! А я, дурінь, ще й позаздрив був.
У сільськогосподарській академії, курси-щаблі якої Миньо так і не здолав, діяв агрокосмічний гурток, у якому купка романтиків переймалася проблемами космічної городини та місячно-марсіанських теплиць. Подейкували, що програму і напрямки діяльності цього гуртка визначали секретні служби, а все, що могло б відкритися його гуртківцям, негайно було б засекречене.
А ще академією вперто гуляли чутки, що, слідом за командою медиків, цілий гурт яких уже готувався за програмою космічних польотів, повинна бути створена й команда космонавтів-агрономів, які мали б на орбітальних станціях створювати резерв харчової біомаси, досліджувати поведінку рослин у космосі та займатися виведенням нових, тепер уже космічних, до невагомості та умов космічної станції пристосованих, сортів.
І був час, коли він, студент Мирон Миньківський, навіть всерйоз намріяв собі потрапити до загону космонавтів. От тільки мрію цю було розвіяно медиками під час першої ж військкоматівської комісії. Коли Миньо несміливо поцікавився у терапевта, чи зміг би він пройти медкомісію, яка відбирає до загону космонавтів, лікар-здоровило розреготався так, що, не чекаючи вироку, він вискочив з кабінету.
"До нестройової у військовий час!" — ось усе, до чого ми тебе можемо допустити! — прокричав йому з кабінету ескулап. — Ні, ви бачили: з такими аналізами та параметрами йому ще й у космонавти, на Місяць, захотілося! Хіба що в "лунатики"!
І як же зловтішно молив потім Миньо Бога, щоб такої, агрономічної, групи створено... не було! Або щоб ніхто з їхньої академії до неї не потрапив, бо цього вже Миньо просто не пережив би. Він завжди готовий був змиритися зі своїм невезінням, лише в тому випадку, коли не пощастить й усім іншим, хто поруч із ним; тільки якщо усім навколо так само люто не пощастить!
...Миньо одягнувся, лінькувато пожував шматок ковбаси, що лишився на пательні з учорашнього дня, і, видобувши з валізки старанно загорнутого у ганчірку бінокля, подався до ріденького занедбаного садка, де, під старою крислатою грушею, порохнявіла потріскана лавка, на якій просиджував кожну погідну неділю. Вже вийшовши за двері, увімкнув маленького, ще за радянських часів купленого, радіоприймача, який тільки тому й тримався купи, що був старанно обв'язаний ізоляційною стрічкою, і, повісивши його на ремінці через плече, побрів усипаною вишневими кісточками стежиною.
Можливо, саме цей безпардонний вирок медика й підрубав коріння, яке підживлювало його, Миня, віру в щось святе і величне, яке він неминуче мав би здійснити. Саме він, цей убивчий присуд терапевта, розвіяв усю ту ейфорію, в якій Миньо перебував відтоді, як дивом, — за направленням, поза конкурсом та з радгоспною стипендією, — вступив був до сільгоспакадемії.
І це саме на грунті космічної зневіри ударився був Мирон у поезію, здружився з Ігудою, Стратником та Авгурою; пройшов через на— півпідпільні зібрання "напівпоетів-напівоунівців", як він їх потім сам називав у покаянних зізнаннях, що й досі зберігаються десь в архівах колишнього КДБ; через "кацапські воронки" і допити; через рухів— ські волання "Ганьба!" і таки через справжню ганьбу "підсадної качки" — спочатку від самого КДБ, а згодом і тих-таки кадебістів, тільки вже перелицьованих під офіцерів Служби безпеки.
Щоправда, кадебісти-покровителі обіцяли, що допоможуть йому поновитися в академії. Хтозна, може, й допомогли б, адже перевірений "стукач" у вузі ніколи не завадить. Але з'ясувалося, що часи змінюються, і вже нікому він не потрібен, і навіть нецікавий був — ні як рухівець-революціонер, ні як громадський інформатор екс-кадебістів.
...Тим часом сонце вже вийшло з ріки й побрело до підніжжя гори, що бовваніла на тому боці розлогої долини. Миньо знав, що тепер воно потовчеться там, мов зледачіле теля, а потім довго пнутиметься до вершини, щоб врешті-решт скотитися з неї у надвечір'я та розчинитися у низьких сірих хмарах. І видавалося це сонце не по— червневому блідим та холодним, мов перед Різдвом.
"Ні, справді, що воно за світ такий настав, що в робочу днину пра— жить, а в неділю — похмуро і вогко, і жити не хочеться, гить-тіть-тіть?!"
Миньо довго мружився на пригасле сонце, приплямкував губами і, важко сопучи, нахилявся, щоб дотягтися очима до окулярів бінокля. Він увесь час тримав його на рівні грудей, одначе ніколи не підносив до очей, а нахилявся і, сопучи так і крекчучи, тягнувся до окулярів, нібито зазирав через шпарину до сусідського двору. От тільки сусідів у Миня вже давно не було. Стара, вкрай занедбана хата його стояла на розлогій маківці пагорба, що колись давніше звався Дикою Горою, а тепер уже всі звали Миньківкою, бо на ній тільки його, Миньова ж таки, хата й стояла, а село — це така погань, що, як захоче, так тебе і нарече, гить-тіть-тіть!
Бінокль у Миня теж старезний, ще з часів громадянської, із за— тусклими фіолетовими лінзами, в які добре було дивитись хіба що на затемнене сонце. Однак у погідну днину Миньо примудрявся дивитись крізь них і на своє село, де про існування його, недавно купленого на "барахолці", старезного "струменту" й досі ніхто не здогадувався. Взагалі-то він міг би й показати його комусь, не раз кортіло похвалитися, але якесь невиразне передчуття примушувало ховати свій "струмент" при появі будь-кого з односільчан, бо, якщо хтось побачить, то хтозна-що подумає, а подумає, то хтозна-що скаже на селі. Світ тримається на підступності й ошуканстві, бо такий він є — цей триклятий світ, гить-тіть-тіть!
Отож поки що "струмент" був найбільшою Миньовою таємницею і цінністю, тому що надавав йому дивовижної переваги: він село бачив, а село його — ні! Ось звідси, з-під усохлої груші, під віттям якої сидів, мов у курені, він міг оглядати всі Спокути, що трьома вулицями півколом облягали Миньківку; міг зазирати мало не до кожного двору, бачити, як розпивають пляшку під магазином, кохаються у кущах на острівці посеред річки, чи справляють чергове напівжебрацьке весілля у дворі багатодітних Петранів. Але в тім-то й річ, що споглядати все це він міг, залишаючись невидимим!
Ось і сьогодні гуляли в Городнюків.