Каміння під косою

Коли вже не мені, то й не вам!"

Та то був хліб. Але золото? Для чого було Лідії Сергіївні ховати золото, коли могла занести йото в "Торґсін" і не даром віддати, але виміняти за нього харчів? Андрій уже бачив той "Торґсін" на власні очі й ковтав слину перед вітриною, заставленою лакітками[60], яких він не то що не їв, а навіть і не бачив на очі раніше. Ну, на лакітки в баби напевне б золота не вистачило, але якийсь мішок разової муки і трохи смальцю та цукру могла б виміняти. Сама прожила б сито, ще й якогось голодуючого нагодувала б. А вона, замість того, дала себе скатувати до смерти (Господи, що там з нею вже робили!) і ще радіє, що "переконала" їх! А він, Андрій, коли б лишень знав, де те прокляте золото сховане, витягнув би його сам і заніс би в ҐПУ. Сказав би: "Нате, вдавіться, а баби не мучте — пустіть!" Але тепер не поможе — запізно. Баба вмирає.

Та одне для нього було цілком незрозуміле: оті гроші на "Торґсін". Чи могли бабу мучити за те, що син прислав їй гроші? Адже вона їх не брала! І, зреш­тою, коли "Торґсіни" поробили на те, щоб у них за заграничні гроші продавати, то чого ж тоді людей мучити?

Лідія Сергіївна розплющила очі.

— Тепер, Андрію, скажу тобі решту, — промовила все ще хрипко.

Андрій кинувся до неї, благаючи:

— Не говоріть, бабо, не говоріть! Вам шкодить. Будете знову кашляти.

— Ні, вже не буду, — показала на пляшку з ліками. — Найменше дві години не кашлятиму. А говорити хочу і мушу. Скоро замовкну на віки-вічні... Коли б так трохи більше сили — вийшла б надвір з цим світом попрощатися. День такий гарний, соняшний...

Зауважила викривлене болем обличчя хлопця і ле­генько торкнулася його руки:

— Не сумуй, сину. Мені на тому світі буде краще, ніж тобі на цьому. Буду Бога молити, щоб тобі кращу долю дав. І тобі і всім...

Він обережно взяв її в'ялу холодну долоню і при­тулив до лиця. Хтів плакати. Так хтів плакати, мало не кричав. І на цей раз розплакався би всмак, щедро, гаряче. Але не смів. Не мав права додавати жалю вми­раючій. Лідія Сергіївна розуміла його. Легенько по­пестила його по обличчі й з найбільшим спокоєм загово­рила про те, що ніхто не вічний і що лишень безвір­ники мусять боятися смерти, яка є нічим іншим, як пе­реходом у безсмертя.

Андрій слухав її й поволі заспокоювався, хоч жалю позбутися не міг.

— Знаю я, це, — озвався, — але все ж краще бу­ло б, коли б ви пожили більше, або, принаймні, померли своєю смертю.

Лідія Сергіївна блідо всміхнулася.

— А я ж чиєю вмираю — позиченою? — спитала глумливо.

— Не жартуйте, бабо! — розсердився Андрій. — Я оце думав, що, коли би знав, де те ваше золото захо­ване, то сам би його тим триклятим катам заніс, щоб вас визволити!

Вона різким рухом висмикнула свою долоню з його.

— То добре, що я тобі того раніше не зрадила! — мовила гнівно. — Бо зробив би ти гріх, якого я тобі й на тім світі не подарувала б!

— Не зробив би! Сам Бог велів ближнього з біди визволяти!

— То ти хтів би ставити одну свічку Богові, а другу чортові світити?!

— Чому чортові?

— А тому! Ти знаєш, чому більшовики тепер за зо­лотом і закордонною валютою полюють? Не знаєш? То я тобі поясню: тому що їхня держава така ж злиденна, як і ті голодуючі, що вмирають по вулицях. Кремлів­ські головачі та їхні помічники по цілій країні, правда, ситі й у розкошах плавають, але знають, що нарід їх ненавидить, і сидять, мов на вулкані. Щоб утриматися при владі, мусять годувати армії ҐПУ, сексотів, парттисячників та інших опричників. А це коштує гроші. Ну, і всі помічники сили не матимуть, коли не буде війська. Військо без зброї — також не військо. Отже, треба зброї: рушниць, револьверів, кулеметів, гармат, танків і набоїв. Щоб усе це перевозити з місця на місце, треба тягаровиків, поїздів, літаків. Щоб виготовити зброю і засоби транспорту, потрібно побудувати фабрики; щоб побудувати фабрики, треба спочатку роз­будувати важку промисловість; щоб розбудувати важ­ку промисловість, треба купити машини, бо своїх кат­ма; щоб купити машини, треба мати, за що. Совєтські рублі вартости не мають, бо не мають забезпе­чення. Це тобі, може, важко буде зрозуміти, оскільки ти не вивчав економіки. Але поясню: щоб гріш у дер­жаві мав вартість, він мусить бути забезпечений або промисловими виробами, або продуктами сільського го­сподарства, або сировиною, або золотом. Нічого того, крім сировини, СССР не має.

Андрій уважно слухав мовчки, але в думках комен­тував: "Еге ж, я й без економіки багато знаю. Бачив уже на ХПЗ. Там тобі така "важка індустрія", що на мо­тузяних посторонках тримається. А "сільське господар­ство" по жебраний хліб ходить. Ще минулого року ми співали: "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні", а цього року, либонь, уже й співати нікому. Одні вже вимерли, а другі вимруть завтра, чи за тиждень. Догосподарилися по саме нікуди!"

А Лідія Сергіївна вела далі, ніби лекцію читала:

— Та, навіть осягнувши мету всередині своїх во­лодінь, більшовики ще не будуть певні свого існування, поки довкола них існуватиме інший світ, який вони називають "капіталістичним". Тож вони постановили собі опанувати цілу земну кулю. Для того знову по­трібні засоби. За совєтські папірці закордоном вогнища бунту не розпалиш. На пропаганду, на підтримання страйків і заворушень, на різні провокації і на тих людей, що такими справами керують, також потрібні золото і закордонна валюта. Самою ідеологією нічого не зробиш. Тому почалася "золотуха", тому повідкри­вали "Торґсіни", тому й місто тиснуть голодом, щоб витягнути від людей усі резерви вартостей. В ҐПУ тим людям, що мають родини закордоном, наказують пи­сати і просити присилати якнайбільше доларів, чи іншої валюти, перечисленої на долари. Так одверто й кажуть: "Нашій державі гроші потрібні!"

— Ага! — врешті озвався Андрій. — Тепер уже розумію, чому ви синові гроші назад відсилали.

— Розумієш? Ну, то слава Богу, що не мушу довше пояснювати! А ҐПУ не зрозуміло — також слава Богу!

— Не зрозуміло?!

— Ні. Я їм сказала, що боюся гроші з-за кордону приймати, щоб якого клопоту не вийшло. Гроші приш­ле син, а мене потім обвинуватять, що то прислала якась капіталістична кліка на ведення шкідництва чи шпіонажу.

— А що ж, — сказав Андрій, — і це на правду скидається.

— Певно! Вони самі це знають, але пробували мене запевнити, що я не маю чого боятися. Навіть пи­сану гарантію обіцяли...

— Гарантію! — зневажливо усміхнувся хлопець. — Хто б, дурний, в їхні гарантії вірив!

— Та я їх і спитала, чи вони бодай самі для себе гарантію мають. Пригадала їм, що тих, які моєму чо­ловікові гарантію давали, вже давно розстріляли.

— Так сказали, бабо?! — захоплено спитав Андрій.

— Так і сказала.

— А вони — що?

— Нічого. Образилися, звичайно... — і Лідія Сер­гіївна примкнула очі.

"Образилися!" — похолов Андрій. — Напевне та "образа" вам дорого обійшлася...

Мовчки дивився на знеможене старече обличчя з загостреними недалеким кінцем вилицями, на майже чорні повіки і готовий був, упавши на коліна, молитися перед ним, як перед іконою. Оце людина! Оце жінка! Така утла, така немічна, а така тверда і невгнута, як ті козаки, про яких читав і чув! Правду казав Непийвода, що в неї душа з криці кована! А при тому добра! Рідна не могла би бути кращою! І от відходить.

— Бабо, — сказав з глибоким болем і докором, — ви самі собі ціни не зложили! Мене порятували за те, що я там щось із "Кобзаря" проказував. А ви ж знаєте більше й відважніші за мене, то чому дали себе зні­вечити? Тим, що свого золота не видали, комунізму не повалите. Таж тисячі чи й сотні тисяч людей те золото здають, то чи з вашим чи без вашого — різниці не буде!

Лідія Сергіївна аж підвелася з подушки.

— Здають, бо думають отак, як ти зараз ду­маєш, або зовсім не думають! — сказала майже воро­же і знову лягла. — Скільки років уже нас життя вчить, а ще не навчило. Знаю, знаю!.. Щоб дітей підгодувати, не одна мати в "Торґсін" шлюбні обручки віддає і не задумається над тим, що ті обручки влада в кайдани на руки її дітям переробить; що золотий хрестик, зданий в "Торґсін", виросте в Голгофський хрест для її сина; що дорогоцінний камінець обернеться в цілу купу сирого каміння, призначеного на будову нової тюрми; що за брошку зроблять знаряддя для тортур; що за золоті монети годуватимуться сексоти та гепеушники, які триматимуть на ланцюгах врятованих від голоду дітей. Над цим не думають, або як і думають, то заспокоюють своє сумління тим, що інші також так роблять: одним більше, одним менше — комунізмові ані не поможе, ані не пошкодить.

— Але ж бо, бабо, що робити, коли дитина з го­лоду вмирає, а іншого способу нема?!

— А що роблять ті, які й цього способу не мають? — гостро подивилася на нього хвора.

Справді, — що? Андрій не знайшов відповіді і змов­чав.

Вичекавши, Лідія Сергіївна заговорила знову:

— Відколи наші предки програли державну незалеж­ність, ми рідко боремося — більше боронимося і захищає­шся. Тепер же навіть і не захищаємося, а просто гинемо. Та й на краю загибелі ми ще даємо зброю в руки нашого смертельного ворога проти себе самих, проти власних нащадків — проти цілого народу! Одні віддають йому золото, інші продають сумління — і все для того, щоб якось поліпшити і продовжити своє жалюгідне животіннячко. Дивуюся, що Борис — людина розумна й осві­чена не розуміє такої простої речі і намагається осоло­дити моє життя на шкоду іншим, в тому — власним дітям.

— Бо ваш син, бабо, знає, що ви одні варті за ти­сячу, і тому хоче вас рятувати! — палко вихопилося в Андрія.

Її устами пробігла ледве помітна усмішка.

— Коли я й варта чогось, Андрію, то саме через те, що тримаюся певних засад, — сказала. — Невже ти того не розумієш? Ну, припустімо, я б узяла синові гроші, ми за них із тобою смачно попоїли б і добре пожили б, хоч, як я вже тобі щойно сказала, тобі довелося б за це заплатити. Та уяви собі, що згодом доля зведе те­бе, прикованого на одному ланцюзі, з іншим невіль­ником, який і не нюхав "торґсінівських" благ. І той товариш недолі сказав би тобі: "Цей ланцюг ти допо­міг скувати, догоджуючи шлункові. Але чому і я маю носити його на своїй шиї, коли ніякою приємністю за нього не заплатив?" І що би ти йому відповів?

І знову хлопець не знайшов відповіді.

— Мовчиш? — спитала Лідія Сергіївна.