Проти переконань

Але що вони роблять, які мають ідеали? Їхньою, здається, одинокою метою є мученицька смерть для самої смерти. Большевики, звичайно, того "щастя" їм не жалують і поголовно всіх висилають у си­бірські табори. І там вони гинуть. Але за що? За що?! За­мість того, щоб умерти в інтересах власного народу, вони мруть задля ворогів своїх. Для них не існує любов до своєї нації, вони навіть схильні уважати кожного свідомого па­тріота своїм противником. Але москаля, чи комуніста, чи енкаведиста?... О, так, цих вони мусять любити з покли­кання, з обов'язку, бо ж: "Любіте ворогів своїх",..

Він не позерствував — говорив зовсім щиро і тремтів від обурення. Не помічав, що був блідий у цю хвилину, що уста його стали тверді, як у вирізьбленої з мармуру статуї, не помічав і того, що дівчина знову дивилася на нього, як на божество.

— Знаєш, коли так подумаю над цим усім, — обер­нувшись, раптом налетів на дівчину з затисненими кула­ками, ніби вона була у всьому винна, — то мене нападає охота перше, ніж комуністів і москалів, вистріляти і вини­щити до ноги всіх отих "братчиків христових", які духо­вно обеззброюють націю, схиляючи її до покори, до рабства Христового. Вони — тлінь, гнилизна, зараза!..

Був такий схвильований, що мусів на якийсь час за­мовкнути. Тоді, власне звернув увагу на очі дівчини, що розцвіли вогнистим одушевленням. Прийняв це, як належне, і закінчував урочисто:

— І коли я останнім часом стільки говорю про релі­гію, то не для того, щоб переконати у чомусь твого тата, а щоб переконати тебе. Тато вже своє віджив, і майбутнє не лежить в руках людей його віку. Воно лежить в руках молодих інтелігентів, як ми з тобою. Мої дискусії — це боротьба за твій світогляд, Марусю! Я хочу з тебе зроби­ти справжню людину, а не рабиню Христа, чи Маркса. Пам'ятай, що нам напевне прийдеться скласти іспит у бороть­бі за державу. Мусиш вибрати: або стати осторонь, або прийти до нього, як культурна і свідома людина. Я знаю, що до голосу знову прийдуть мракобіси і темні сили в ря­сах, але їм треба буде відрубати руки! Отже, Марусю, ще раз: або ти з темнотою проти світла, або зі світлом науки проти темряви забобонів, або Христос, або народ. Або... одного і другого потрохи, але по суті нічого. Це ти мусиш собі вибрати і рішучо з одною стороною порвати!

Наперед сам не думав, що аж до такого договориться, але договорився і тепер став, чекаючи відповіді дівчини. А вона стиснула голову руками і довго сиділа мовчки.­

— Не так легко порвати, Ігорю, — заговорила, мов у півсні. — Я все ж таки дивлюся на тата і бачу, що релігій­ність не перешкоджає йому любити й ненавидіти, як і то­бі. Але є ще одне... Бачиш, я сама думаю одне, а почуваю зовсім інше. В мені борються дві сили. Одна каже "так", друга — "ні". Хочу вже раз вибрати і не можу. Ти знаєш, до чого я доходжу? — підвела до нього повні розпуки очі. — Я доходжу до того, що починаю ненавидіти Бога і зне­важати Христа, але... але не можу позбутися переконання, що Вони існують. Розумієш? ЩО ВОНИ ІСНУЮТЬ! І це мене доводить до божевілля...

Закрила обличчя руками і розплакалася.

Він підійшов до неї, поклав їй руки на плечі й загово­рив зі щирим зворушенням:

— Бідна моя, наївна Марусино! Жаль мені тебе, але ти переживаєш зовсім нормальний процес. І я його пере­жив, коли був у твоєму віці. Різниця була лишень в тому, що на мене ніхто з живих людей не впливав і ніхто моїх болів не знав. Ніхто! Навіть моя мама. Я бився з власними думками до знеможення, до божевілля! Я перевертав гори книжок і, шукаючи відповіді на свої питання, кидався від Руссо до Вольтера, від біблії до Карла Маркса, а від них знову до писань Сковороди й Томи Аквінського, і серед того всього дурів. Бували ночі, протягом яких я по десять разів мінявся, стаючи то релігійним фанатиком, то бого­хульником. Я молився і проклинав, я благав і погрожував, я кричав до Бога, щоб знівечив мене, скалічив, спалив, щоб за рахунок яких завгодно терпінь дав мені лишень знак Свого існування!.. І — нічого... І я зневірився спочат­ку з розпачу. Але пізніше розпач минув, а всі зібрані мною відомості з книжок світлих розумом людей поволі упоряд­кувалися і викристалізувалися. Звичайно, в глибинах бут­тя є ще багато нерозгаданого для світу і для мене, але основну правду я пізнав. Якщо хочеш і ти її пізнати, якщо ти віриш моєму розумові, моєму досвідові й моїй доброзичливости до тебе — довірся мені. Я поможу тобі вийти з лабіринту, я облегшу тобі терпіння сумнівів, я зроблю все для того, щоб ти стала повновартісною людиною...

Вони дивилися одно одному в очі, й обидвоє пережи­вали велику урочисту мить, яка наповнювала їхні душі гли­боким хвилюванням. Маруся вся була у владі його слів, обіцянок і непереможного чару зовнішности, а він, зігрі­тий захопленням, що промінювало з її широко розплюще­них очей, відчував у собі силу пророка й дбайливого опі­куна, покликаного виводити заблукані серед темряви ду­ші на ясну дорогу.

— Дай мені руку, Марусю — сказав. — Дай — і по­бачиш, що твої блукання і твої сумніви, разом з болями і безсонними ночами скінчаться. Беру на себе відповідаль­ність за тебе перед ким і перед чим хочеш. Віриш мені? Дай руку!..

З виразом безмежного довір'я, зі сльозами щастя в очах вона простягнула йому руку, а він прийняв її і твер­до стиснув.

— Дякую, Марусю! — промовив.

Вертався додому чомусь дуже щасливий і з новою енергією укладав собі нові плани і програми, які б допо­могли якнайкраще справитися з даною обіцянкою.

* * *

На другий день ішов до Кобзаренків в особливо весе­лому й піднесеному настрої. Приємно йому було, що шкіль­ний рік скінчився, що він скоро поїде до матері і що Ма­руся йому так вірить. За це постановив собі відкинути свою попередню тактику супроти неї, махнути рукою на всяко­го роду обережність і запросити Марусю з собою на про­щальну вечірку в інституті.

Однак, вигляд дівчини йому дуже не сподобався: була надзвичайно бліда, мала якусь нам'якну церу[28] обличчя й очі, налиті моторошною порожнечею.

— Ти хвора, Марусю? — спитав.

— Ні... Зрештою, здається, нерви...

— Нерви?

— Здається. Вночі мені знову верзлося якесь стра­хіття.

— З перевтоми, напевне. Раджу тобі піти до лікаря.

Маруся частувала його чаєм зі свіжим полуничним варенням, але весь час мовчала й ступала по хаті так обе­режно й боязко, як людина, що погано бачить. Ігор сте­жив за нею, догадувався, що щось знову є, і чомусь утри­мувався зі своїм запрошенням.

— Марусю, — спитав удруге, — ти щось сьогодні сама не своя. Що з тобою?

Не відповіла.

— Ну, що з тобою? — наполягав. — Чи ти не говори­ла знову з татом?

Вона похилила голову, ніби признаючись до провини, але мовчала далі.

— Не хочеш відповідати?

— Лиши, Ігорю! — вистогнала насилу. — Дай мені спокій!

— Ну, що ж! — образився він. — Як хочеш. Не пита­тиму більше ніколи.

Тоді вона вибухнула.

— Так, говорила з татом! — заговорила спішно, при­страсно, з розпукою. — Говорила знову! І тато все пояснив, усе розплутав і привів мої думки в порядок. Чого ж хо­чеш? Переказати тобі його слова, щоб ти вислухав і знову перевернув усе догори коренем?! Досить з мене! Не питай мене нічого і ні в чому мене не переконуй! Я боюся твоїх поглядів, боюся тебе і... Не хочу нічого!

Властиво, після цих слів найвідповідніше було б вста­ти і вийти. Але він не пішов. Занадто б жалюгідно й дрібничково виглядала його демонстрація перед терпінням, що їх переживала ця безпомічна міщанська дитина, перед муками непевности й роздвоєння, так знаних йому самому.

— Я, Марусю, можу тебе не питати, — почав він тихо, — можу навіть піти і не прийти більше ніколи, але це тебе не врятує. Ти ступила на стежку, з якої так легко не можна завернути. Коли в тебе прокинулися вагання, вони мучити­муть тебе так довго, поки ти не прийдеш до якихось ви­сновків. А ці висновки не будуть співзвучні з татовими по­глядами — ніколи! Тепер ти шукаєш порятунку в батька, бо з його переконаннями тобі ліпше, звичніше і спокійні­ше. Це звичайне боягузтво, Марусю. Поступаєш, як той хворий, який маючи небезпечного боляка, вибирає того лікаря, який дає паліатив на заспокоєння болю, і боїться того лікаря, який радить боляк розрізати і вичистити. Хво­робу треба викинути наверх, а не прикривати хусточкою і не заплющувати на неї очей. Це не поможе.

Говорив і перемагав. Маруся м'якла і покірно улягала його словам. Помітивши це, спитав:

— Ну, скажи-но, що то там тато тобі пояснив? Зараз ми це все розберемо.

Маруся слухняно присіла на крайчик стільця і прове­ла руками по обличчі, збираючись з думками.

— Тато каже, — почала, що людство, відкинувши з християнства основну заповідь — заповідь любови — докотилося до абсурдів. Але коли б цілий світ без винятку, але таки без винятку, прийняв цю основну заповідь беззастережно, то все інше, що ти вчора скритикував, не видавалась би зовсім смішним, навпаки, подвійно розум­ним. Прогнівившись, людина може вдарити когось по правій щоці, але, коли б у світі дійсно панувала любов, і по­кривджений, замість відплати, підставив би другу щоку, то той, хто вдарив, злякався б свого вчинку, завстидався б його і більше ніколи в житті не підніс би руки ні на кого. Також зовсім інакше виглядає у світі любов і оте "здій­мання сорочки" і науки про владу від Бога і все інше. І хі­ба ти можеш все це заперечити?

Ігор зідхнув:

— Я можу лишень сказати, що це все теорія, яка ніко­ли не матиме застосування на практиці. Люди по природі своїй ніколи не були і не будуть однаковими. Завжди знай­дуться такі, що їх ні на яку любов не візьмеш. І щастя ве­лике, що оту заповідь люди практично відкидають, бо в противному випадку всі ісповідники любови опинили­ся б у ярмі хитріших неісповідників. Ця вся толстовщина і достоєвщина скрахувала[29] ще задовго до своєї появи на світ.

— Ні, Ігорю, не скрахувала! Не можеш заперечити, що Христос завоював світ саме любов'ю і що перші христи­яни перемагали своєю покорою.

— Це тобі тато сказав?

— Тато.

— То скажи татові, що у нас наступила епоха ще гір­ша від часів Нерона, себто, ще ліпша для відродження хри­стиянства. Нум же й ми "перемагати покорою і любов'ю": нум же любити НКВД, нум же підставляти ліві щоки, шиї й спини Москві, нум же віддавати їй і ту мізерію, яку вона нам лишає!..