Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Пхалися один перед другим, щоб погріти руки, щоб вдихнути теплого, зміша­ного з димом повітря, щоб, нарешті, тільки полюбуватися самим видом вогнених язичків, що весело застрибали на сухих дровах.

Та Пойзе не вдоволявся самим теплом. Він метнувся до полички, почав відкривати одну бляшанку за другою і радісно дивувався:

— Риж!.. Фасоля!.. Свічки!.. Цукор!.. Сіль!.. Смалець!.. Кава!.. Шярко!.. Ги-ги-ги!.. Коли двоє людей мають стільки всякого добра, а ще й вогонь до того, то будуть дурні, коли голодуватимуть... '

І він зараз же заходився коло приготування страви: побіг по воду, поприставляв до вогню ча­вунні казанки, нарізав шярко і щось при тому все говорив і говорив, видно, страшенно вдово­лений своїм заняттям.

Через яку годину обидвоє уминали ледве обва­рене в'ялене м'ясо, густо засипане рижом і попи­вали ту їду солодкою чорною кавою.

Вогонь весело потріскував, мокра одежа й взуття сушилися коло теплої печі, і від чаду, па­ри та тютюнового диму, змішаних разом, в хати­ні ставало душно.

— Пойзе, — сказав Жакоб, облизуючи ложку і з жалем заглядаючи до спорожнілого казанка, — краще трохи, як взагалі нічого. Але ще кра­ще, коли людина, пообідавши, з'їсть потім і вечерю...

Вирікши таку слушну думку, він забрав ка­занки і знову пішов по воду. Вернувшись, наси­пав до одного чорної фасолі, до другогоо знову нарізав шярко і пообгортав їх дбайливо жаром.

— Пойзе, — бурмотів при тій роботі, — най­краще, коли страва вариться тоді, як чоловік спить і не нудиться від чекання. А коли люди мокли цілу ніч і цілий ранок до самого обіду, то й сон їм ніяк не зашкодить...

— Маєш рацію, Жакобе, — відповів Данко. — Але навіть коли б мені зараз сон і мав зашкоди­ти, то я все одно не витримав би. У мене очі злипаються і все тіло, як дерев'яне. Ах, яка та ніч була страшна!..

— Пойзе, коли людина цілу ніч тільки те й робить, що топиться то в ріці, то під дощем, то їй мусить бути дуже страшно...

Знайшовши цілковиту згідність у поглядах на минулу ніч, наші герої більше не говорили, а по­розтягались поруч на м'якій постелі, сяк-так по­прикривалися шкурами і зараз же поснули, як убиті.

Спали вони довго і попрокидались від лунко­го бубоніння дощу, який ллявся так сильно, що навіть груба стріха їхнього пристановища поча­ла протікати. На дворі вже темніло. Вогнище по­гасло і в халупі стало холодно.

Пойзе довго потягався, позіхав, кудовчив свою рижу чуприну, поки нарешті встав, засвітив свічку і заходився розкладати новий вогонь.

Данко встав і собі, переглянув свою одежу і побачив, що вона майже суха. То ж одягнувся, взувся і сів знову на постелі. Сидів, мовчки ди­вився на свого незвичайного товариша, і якийсь неспокій закрадався у його душу. Хлопець ста­рався зрозуміти цей неспокій, старався вияснити собі, звідки в нього зароджується гостре недо­вір'я до цього рижого дивака? Адже Пойзе спас його від певної смерти в печері, спас його від Оби й Арасі, спас його від божевільного Жуля, вернув йому не тільки гроші, але й зброю, дбай­ливо прикривав його своєю широкою пелериною, коли вони сиділи вночі над берегом а потім блу­кали по острові, поки не знайшли оцієї хатини. Та вже й тут Жакоб робить усе так, ніби він є слугою Данка. Отже, здається, в щирості цього чоловіка не можна було сумніватися. І, поки вони разом тікали, пливли рікою, блукали по Ґваїрі, Данко дійсно не сумнівався, не мав по­просту часу над тим думати. Та от тепер, коли завдяки цій людині вирвався кілька разів із смертельної небезпеки і опинився у затишному сховищі, ситий і обігрітий, у нього зароджуєть­ся недовір'я. Чому? І, зрештою, що Пойзе міг зробити гіршого, як не забити його, пограбувати і втекти. Але, в такому випадку, навіщо він прийшов у печеру? Навіщо віддав йому гроші? Чому остерігав його перед родиною Зенобія? Для чого чекав Данка, коли Жульо мав намір їх обох постріляти?

Цього всього хлопець не міг зрозуміти.

— Який жахливий дощ! — сказав нарешті Данко так, аби щось сказати.

— Пойзе, дощ є жахливий...

— І що ми будемо робити тепер?

— В такий дощ ніхто нічого не може робити, — відповів Пойзе і поліз до полички по риж.

Вогонь знову палахкотів, у казанках забуль­котіло. Блідий язичок свічки коливався і стелив по хатині тремтливі тіні.

Думки Данка пішли іншим руслом. Думав про батька, і серце його болісно стискалося. Що там тепер той бідний тато переживає? Що робить тепер? Що думає про Данка? Ах, Боже, а Данко вже так стужився за ним, ніби не бачив його довгі роки!..

За батьком в уяві Данка виринули інші об­личчя: падре Вісенте, Коарасіаба, Аліса... І всі вони, як і все те, що лучило його з Санто Антоніо, видалися йому такими близькими, такими рідними і одночасно такими далекими, як щось давно-давно минуле.

Думкам Данка вторував монотонний шум до­щу, який лляв і лляв безугаву.

На землю налягала густа ніч. В халупі повис­ла похмура мовчанка, яка, чим довше тяглася, тим більше набирала таємничого змісту і тим тяжче було її увірвати. Пойзе сидів перед піч­чю, глибоко задумавшись, і в червонавих від­блисках вогню здавався ще рижішим, як був насправді. Данко довго придивлявся до нього, і серце його почало знову бити на сполох.

"Він щось замишляє! — подумав з глибоким переконанням. — Він щось криє від мене, і всі його вчинки — це якась хитро обдумана гра. Але чого він хоче, чого?.. Може спитати йо­го?.. Ні, краще нічого не питати і не давати по собі пізнати, що я йому не вірю. Будемо водити один одного за ніс..."

— Пойзе, — зрушився з місця Жакоб, — ко­ли вечеря є готова — не треба її відкладати на сніданок... Ходи, Данку, будемо їсти.

— Чудово, Пойзе! Будемо їсти, — сказав Дан­ко таким ненатурально піднесеним голосом, що Жакоб здивовано і підозріло глянув на нього.

Посідали вечеряти, але Данкові їда не йшла в душу. Шярко на цей раз чомусь відгонило неприємним запахом, неперебрана фасоля трі­щала на зубах. Зате Жакоб ковтав і ковтав, аж дивно було, де це в ньому все зміщається...

— Що ж ти, хлопче? — спитав Пойзе. — їж. Така нагода рідко коли трапляється.

— Дякую, я вже наївся, — відповів хлопець, відложив ложку і вийшов на двір.

Довкола капотіло і шуміло, а крізь шум до­носилося рокотання роздратованої ріки. Зри­вався вітер, і слід було чекати, що він або розжене хмари, або принесе дощеву бурю.

Постоявши хвилину, Данко вернувся назад, сів знову на постелі й задумався. А Пойзе, по­прибирав рештки вечері, заварив каву і подав Данкові. Сам скрутив цигарку, вмостився нав­проти печі і напереміну то затягався димом, то попивав каву, дивлячись зосереджено у вогонь.

Знову повисла в халупі тяжка мовчанка, зно­ву відчувалося наближення чогось страшного, зловісного...

І те страшне, зловісне раптом почало надхо­дити звідкись знадвору: спочатку десь далеко почулося шипіння, що поволі переходило в рев, а потім усе задудніло, затріщало, аж, здавало­ся, здригнулася земля. Ніби по острові хтось перекотив тяжким валом, запряженим чвіркою осатанілих коней, що гнали наперед зі страшною силою.

Жакоб і Данко інстинктивно пригнулися і по­схиляли голови, а вал прокотився над ними, зірвавши частину стріхи.

— Господи, що ж це таке?! — перелякано скрикнув Данко.

Пойзе не вспів нічого відповісти, бо зараз же буря наскочила другим валом, а враз із тим з розмаху відчинилися двері і на порозі став... Оба.

Коли б хатину перекинуло долівкою догори, то це б не зробило більшого враження. Данко й Пойзе просто покаменіли, дивлячись на не­сподіваного гостя, що стояв перед ними, трима­ючи в обох руках наготовлені до стрілу пістолі, і грізно світив очима.

Але й гість був також вражений не менше від них обох, хоч і не такий переляканий. По­стоявши кілька секунд, показав в усмішці свої прекрасні білі зуби, поховав пістолі за пояс і бовкнув:

— О-ба! Яке миле товариство!.. Як бачу, то ви зовсім добре улаштувалися...

Жакоб зігнувся, знітився і став наполовину нижчий.

— Пойзе, — відповів солодким голосом, — кожний улаштовується, як може...

— Маєте щось їсти? — владно спитав Оба.

— Пойзе, маємо. Я ніби знав, що має хтось прийти і зварив більше, бо...

— Давай! — увірвав його Семипалий і сів проти печі, де недавно сидів Пойзе.

Данко не міг обізватися ні словом. Його так потрясла нова зустріч з Семипалим, що він по­просту онімів. Тепер уже нема надії, що вир­веться від них, що врятує гроші. Зрештою, чи тільки гроші?.. Може навіть і життя...

І він похмуро дивився то на одного волоцю­гу, то на другого, а тим часом всіма силами ста­рався придумати якийсь шлях до спасіння. Ди­вився, порівнював їх і бачив між ними вели­чезну різницю. Оба поводився впевнено і спо­кійно. Рухи його, як рівно ж владний голос, зраджували людину, що вміла панувати і на­казувати. Натомість Пойзе тремтів, гнувся, услуговуючи товаришеві, і все старався заглянути йому в очі. Коли ж зустрічався поглядом з Данком, то дивився так благально, ніби про­сив пробачення і зрозуміння.

Семипалий вдавав, що не звертає зовсім ува­ги на присутніх і є весь зайнятий казанками з їдою. Однак Данко добре бачив, як його очі, прикриті густими віями, сторожко слідкували за кожним рухом Пойзе, водночас не випуска­ючи з поля зору й Данка. На правій руці у ньо­го бракувало мизинця, на лівій — мизинця й середнього, але він так спритно орудував реш­тою, ніби бракуючих пальців йому зовсім не було треба.

— Можеш уже це забрати, — обізвався Се­мипалий до Жакоба, відсуваючи рештки їди. — Давай каву!

Випив мовчки подану каву, перехрестився, закурив і тоді звернувся до Данка:

— Ну, хлопче, як же це ти?.. Дуже сприя­телювався з цим рижим заволокою, е?

Данко подивився на нього сміливо і відповів:

— Властиво, тобі яке до того діло, чи сприя­телювався, чи ні?

— О-ба! — зареготав Семипалий. — А ти ще й досі брикаєшся?! Я думав, що мій приятель тебе вже досі укоськав. Бо він отак: "Фойзе", "Фойзе" — і обмотає хоч і самого чорта.

Жакоб постарався стати за плечима Семипалого, зробив Данкові якийсь знак і нарешті ска­зав:

— Данку, піди принеси води, Я вже кілька разів ходив, тепер твоя черга...

— Данко нікуди не піде! — рубнув Семипалий. — Твої секрети мені нецікаві, і ти не ста­райся влазити мені за плечі, бо зараз набереш!

Пойзе зовсім розгубився, ненатурально загигикав і почав нервово заломлювати свої довгі пальці.

— Як хочеш...