Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Кожний молебень па­тронували призначені на той день так звані "фестейри" — по кілька пар подруж, або хлопців і дівчат. Кожна пара запрошувала на свою "новену"[36] по десять людей і збирала з них грошеві пожертви на церкву та різні по­дарунки для фести.

Напередодні фести коло церкви все був ве­ликий рух. Сходилися і з'їжджалися люди з околиці за десятки кілометрів пішки, верхи і на каросах[37]. Будували помости для аукціону, будку для продажі пива, приправляли велику кількість шураско, збивали примітивні лав­ки і столи, натягали довкола шнурки з кольо­ровими папірцями і гарно прибирали церкву.

Прибуло на фесту три чужих священики, приїхав з лісу і Сокіл, бо його поставили фестейром разом зі старенькою, дуже побожною вдовицею доною Марією, якраз напередодні фести. Оскільки в церкві в день фести прави­лося одна за другою Служби Божі, Сокіл по­просив відправити одну Службу Подяки за ща­сливе уздоровлення сина і зложив на церкву значну суму грошей.

По закінченні відправ почалися забави. Гос­ті купували шураско, хліб, пиво, солодкі "бо­ли"[38] і сідали їсти.

Найнятий музикант з гармонією пригравав "для смаку" різні народні мельодії, а деякі го­сті, даючи на церкву невеличкий даток, замов­ляли для себе ту, чи іншу пісню.

Потім почалася реалізація пожертвуваних на фесту дарунків. Вони були різні: сорочки, че­ревики, мило, желетки для голення, кухонне начиння, пляшки з горілкою, ножі, кури, поро­сята і т. д. Це все або продавалося з аукціону, або розігравалося на "колесі щастя".

Коло аукціону звичайно велася завзята бо­ротьба, і було дуже весело. Наприклад, ішов на продаж звичайний солом'яний капелюх.

— Ціна — один крузейро! — кричав аукціо­ніст. — Ціна — один крузейро! Один крузейро — раз! Один крузейро — два!..

— Два крузейри! — кидав хтось збоку.

— Два крузейри! Два крузейри — раз! Два крузейри — два!

— Три крузейри! — вмішувався хтось новий.

— Добре, три крузейри! Такий гарний капе­люх — і всього три крузейри! Продовжую: три крузейри — раз!..

За яких півгодини капелюх вартував уже сто крузейрів, себто стільки, за скільки можна бу­ло купити десять капелюхів, але змагуни, по­павши в газард, набивали ще вищі й вищі ціни, аж поки хтось таки не перемагав.

— Сто дванадцять крузейрів — раз! Сто два­надцять крузейрів — два! Сто два... Ніхто більше не хоче? Дивіться, який щасливий капелюх!.. Сто два... Ну, хто більше?.. Нема нікого? Сто дванадцять крузейрів... три! — кінчав захриплий аукціоніст і стукав дерев'я­ним молоточком по столі.

Щасливий переможець платив гроші й брав капелюха. Йому плескали, а до того ще й гар­моніст грав туш.

— Пара курей! Пара курей на "колесі щас­тя"! Купуйте ріфи[39] на пару курей! — кричали підлітки, снуючись по натовпі.

Кричав далі захриплий аукціоніст, фурчало "колесо щастя", грала гармонія.

Діти бабрались коло корита з зафарбованою синькою водою, де на дні лежали залізні риби і жаби. За вудку платилося пів крузейра. З вудкою діти пробували щастя: коли піймав риб­ку — діставав якусь винагороду, коли піймав жабу — тратив право на вудку і мусів платити вдруге.

Парубки найбільше забавлялися в "биття насліпо". Це була дуже весела гра, що приваб­лювала багато глядачів. Проголошувалася наго­рода, наприклад, пляшка горілки. Той, хто хо­тів грати, платив якусь суму і діставав вели­кий кілок. Між двома закопаними стовпами розтягали шнурок, а на ньому підвішували три— чотири старих глиняних горшки за вуха. Гра­чеві зав'язували очі, відводили його на десять кроків від горшків, обкручували кілька разів довкола, і тоді казали бити кілком по горшках. Найчастіше бувало так, що грач, стративши орієнтацію, замість до підвішених горшків, ішов просто на натовп, відраховуючи десять кроків, і тоді з розмаху бив кілком у повітр'я. Довкола реготали і пищали, а грач, розв'я­завши очі, зі здивуванням дивився, куди він зайшов, і починав реготати також. А бували й щасливці, котрим вдалося вірно взяти на­прям, і тоді з горшка з лоскотом сипалось че­реп'я, а на шнурку залишалося, сумно бовтаючись, саме вухо. Вдалий удар мав ще більший успіх у глядачів, як промах, і вкривався, як звичайно, криками і сміхом. А вдоволений грач, діставши нагороду, пробував щастя ще раз, і ще раз.

Молоді дівчата ходили з касеткою і за неве­личкі пожертви декорували всіх присутніх ма­ленькими кокардками зі стрічок з державни­ми бразильськими кольорами: жовтим і зеле­ним.

Часто влаштовувалися на фестах кінські пе­регони. Були вони і на цей раз, при чому, ви­грав Жорже на своєму жеребці Кастро.

Феста випала дуже вдало і принесла чимало прибутку, який згори поставлено пожерт­вувати на виховання нових священиків, брак яких гостро відчувається в Бразилії.

Під кінець до присутніх промовляв отець Вісенте. Він дякував усім, що прибули на фесту і не пожаліли пожертв для так важної справи. Зо­крема дякував Соколові за його щедрий дар і хвалив новоприбулих батька й сина, котрі за кілька років перебування в Санто Антоніо за­воювали собі загальні симпатії і пошану. Гово­рив отець Вісенте також і про Коарасіабу, який, хоч на великий жаль священика, і не прийняв іще християнства, але міг для всіх служити прикладом. Отець Вісенте згадував, що старий індіянин на кожну фесту також дає дарунки свого власного виробу, а також лікує всіх, хто до нього звертається, не жадаючи ніякої плати.

— Ось подивіться, — казав священик, — тут він є, той старий чоловік, про котрого можна сказати тільки все добре. Є тут і сеньор Іван і його син Данко. Наш добрий приятель Коарасїаба вилікував їх обох від дуже тяжкої хвороби і спас від смерти, відмовившись взяти будьяку винагороду. Чи це не є християнський вчинок? Чи не поступив Коарасіаба так, як мусить по­ступати кожний побожний чоловік? Чи може хтось з вас сказати, що Коарасіаба бодай раз зробив щось таке, що було б противне законам нашої віри? Ні, мої дорогі! Коарасіаба живе і робить так, як справжній християнин. Тому я вірю твердо в те, що незабаром він прийде до мене і попросить у мене тайни хрищення. Я молюся часто за приспішення цього дня, котрий буде великою радістю і для мене і для всіх вас. Я хочу, щоб Коарасіаба закінчив своє життя, як християнин, і увійшов до Царства Небесного, як душа, що має багато заслуг перед Господом Богом.

Останні слова священика присутні вкрили рясними оплесками і підходили до Коарасіаби та обіймали його дружньо і плескали по плечах.

Данко, порадившись потихеньку з батьком, прожогом кинувся додому і незабаром повер­нувся в пір'яній спідничці й акванґапе, але без лука і колчана. Тільки приніс одну стрі­лу і, ставши на коліна перед Коарасіабою, уро­чисто сказав:

— Віднині моє життя — твоє. Переломи стрі­лу над моєю головою!..

Коарасіаба аж здригнувся від несподіванки. Він ніколи не думав, що хлопець так добре за­тямить собі індіанський закон, згідно з яким врятоване життя віддавалося рятівникові оцим символічним способом. Але, подивившись на зібраний натовп, гордо випрямився, взяв стрілу і зламав її над похиленою Данковою головою.

— Беру твоє життя, — сказав зворушено, — але не як раба, а як приятеля, котрий уміє ша­нувати прадавні закони і віддає честь старшим. Нехай Білий Тупан твого племени ніколи не лишає тебе Своєї помочі, а душа твоєї матері хай веселиться на Блакитних Горах. Той, хто ша­нує чужі закони, і сам заслуговує на пошану. Ти вчинив, хлопче, не як дитина, а як справж­ній, дорослий муж, а тому тобі і шана нале­житься, як для дорослого мужа. Встань!

Данко встав, а Коарасіаба поклав на його го­лову руку.

Всі присутні при цій церемонії заплескали в долоні, загукали розчулено, а жінки аж пла­кали при виді тієї зворушливої сцени. Гості й свої містечкові люди хвалили наперебій Соко­лів і Соняшного Волоса та на радощах ще раз засіли за пиво і шураско, спільне для всіх.

Хоч Данко виглядав зовсім уже здоровим, але Коарасіаба категорично спротивився поста­нові Сокола відіслати хлопця знову до школи. Індіянин запевняв, що небезпека відновлення хвороби триватиме ще кілька місяців, і він му­сить мати Данка під наглядом.

Чи вірив він сам у те, що говорив, чи попрос­ту хитрував, не бажаючи знову розставатися зі своїм улюбленцем — годі сказати. Але Соколові син був дорожчий від страченого року науки, і він погодився. Чекаючи нагоди дістати нову служницю, за яких в Санто Антоніо було дуже тяжко, Сокіл покищо лишав Данка самого вдо­ма, а Коарасіаба і падре Вісенте пообіцяли йому хлопця пильнувати.

Оцей власне випадок з мавп'ячим лігвом при­вів до того, що, коли по цілій Бразилії діти сиділи над книжками і пильно вчилися, Данко байдикував у Санто Антоніо, помагав Арасі ліпи­ти бальон і бігав дивитися на фоґети Саміра.

Закінчення першого розділу

Пішовши спочатку за нашими хлопцями на площу містечка Санто Антоніо, де Самір ви­стрілював фоґети, а потім заглибившись у даль­ші і ближчі часи, ми зовсім забули про старого Соняшного Волоса — Коарасіабу, котрого лиши­ли в згаданій шопі з куєю недопитого шімарону.

Що ж він робив у той час, поки ми мандру­вали по минулому, а хлопці забавлялися "чудами піротехніки"?

Спочатку Коарасіаба долив окропу з зали­шеного чайника і кілька разів затягнувся. Та улюблений напій раптом стратив свій смак і не викликав більше бажання пити. В самотності шімарон не дає такої приємности, як у то­варистві. Це не означає, що товариство мусить говорити і розважатися. Навпаки, при шімароні ліпше мовчати і думати. Але це — вели­чезна ріжниця: наливати окріп собі самому, а прийняти готову залляту кую з рук другого. Велика ріжниця!..

Коарасіаба так і не допив куї, а відложив її набік і, помалу звівшись на ноги, вийшов на­двір.

Сонце вже присіло за густі, мережані кедри, що росли з західньої частини подвір'я, і від них простяглися довгі тіни, що перебігали вже майже через ціле подвір'я.

Старий почвалав до високого стовпа з густо набитими кілочками, на якому сиділа знайома вже папуґа, прозвана Рріко. Підтяті сухо­жилля в крилах не дозволяли їй літати, і вона цілими днями лазила по кілочках то вгору, то вниз, наповняючи ціле подвір'я майстерним перекривлянням голосу Аліси, або Данка.