jus naturale – природне право) – система морально-етичних, філософських та звичаєвих ціннісних норм, які здавна регулюють відносини людей у суспільстві, що випливають із моралі та стають засадами цивілізаційного співіснування людей". [30]
Кожна людина має невід'ємне право на свободу, і не має бути поневоленою. Кожна людина має невід'ємне право на безпечне довкілля, кожна людина має невід'ємне право користуватись природними ресурсами – земельними, водними, повітряними – які необхідні для її існування". Зрештою, розмірковуючи про свободу, не слід забувати, що окрім свободи політичної, задекларованої у Конституції, Цивільному Кодексі і інших законодавчих Актах України, люди найбільше прагнуть свободи економічної. Бідна людина, яка повсякденно бореться за виживання, не може почуватися свобідною. Цим пояснюється широко розповсюджений продаж за безцінь своєї частки національного багатства у вигляді приватизаційного сертифіката. Так само, як і продаж свого голосу на виборах за тисячу гривень, а то й дешевше. Отже, проголошуючи права, не слід забувати про реальні доходи населення, і концентрувати увагу на першочерговому розвитку економіки України. Це саме стосується і демократії. Демократія (народоправство) на рівні держави це "політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом безпосередньо, або через обраних представників. Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, оскільки вона є інституціональною свободою". [25] Під час виборів держава має оберігати виборців від силового тиску, брехні і маніпулятивного впливу на їх свідомість через засоби масової інформації. Чому громадяни мають наполягати саме на верховенстві права, а не на верховенстві закону? Насправді, це – не тотожні поняття. Адже право є природним надбанням людства, а закони пишуться політиками, в залежності від власного розуміння, приватного інтересу і рекомендацій численних радників і консультантів, зацікавлених у своєму зиску. Не секрет, що Закони України, особливо у початковий період, приймалися поспіхом, часто не компетентними людьми, під матеріальним заохоченням з боку лобістів, зацікавлених у застосуванні цих законів на власну користь. Яскравим прикладом може слугувати багаторічна парламентська метушня із Земельним Кодексом. Саме тому вже існуючі закони безперервно оновлюються. Останнім часом, навіть у США і деяких європейських країнах, посилюється тиск на демократію і глобальну економіку з боку консервативних політичних сил. Що вже казати про існуючі авторитарні режими! Автократія приваблює увагу можливістю швидко приймати рішення на користь вузького кола економічних суб'єктів, не переймаючись негативними наслідками для суспільства в цілому. Враховуючи зміст даної роботи, не буде зайвим торкнутися поняття "демократія" стосовно промислового підприємства (організації). Недарма Генрі Форд у своїй роботі[22] присвятив цій темі окремий розділ. В СРСР, на присмерку його існування, з метою "демократизації управління" на підприємствах були засновані "Ради трудових колективів" які отримали право організовувати вибори керівників усіх ланок виробництва від директора до начальника цеху. Відтоді директор заводу мусив узгоджувати з головою Ради трудового колективу призначення своїх заступників, перспективні і поточні плани виробництва й розвитку, розподіл фондів матеріального заохочення, будівництво та утримання житла і інших соціальних об'єктів та контролювати чергу на отримання квартир.
Передбачалося, що новація призведе до покращення якості керівного складу, спонукає працівників до підвищення економічної продуктивності, пробудить у них підйом самосвідомості і почуття причетності до великих справ. Але у житті така практика обернулася профанацією. Керівниками вибирали тих, хто обіцяв полегшення праці, підвищення заробітної плати, гарні премії і скорі квартири. У свою чергу директори вживали заходи, щоб до Рад трудових колективів потрапляли робітники радше зручні, поступливі і залежні від начальства. Виняткова увага приділялася особистості голови Ради: не дай боже, щоб на цю посаду потрапив якийсь опозиціонер. Зрештою реформа провалилася: на заводах занепала трудова і технологічна дисципліна, знизилась продуктивність праці і погіршилась якість виготовленої продукції.
Шляхи відновлення
Чи відновиться українське машинобудування взагалі, чи Україна перетвориться на суто аграрну державу, – від цього залежить майбутнє "живих і ненароджених" українців. Очевидно, що одного лише сільського господарства їй не вистачить. Адже з'ясувалося, що ринок агропродукції є дуже конкурентним і обмеженим, бо заможні країни самі себе годують, а у тих, хто голодує, не вистачає власних коштів на закупівлю. Тож Україні, в цьому сенсі, світить роль своєрідної "годувальниці" обмеженої кількості африканських і азійських держав. Окрім іншого, в умовах відсутності робочих місць на заводах і фабриках, молодь налаштується на виїзд з Вітчизни до інших, багатших, країн, а біженці, які б бажали повернутися додому, не зроблять цього, бо не побачать в Україні гідної собі роботи.
На початку дев'яностих мені довелось спілкуватись з китайськими директорами, які відвідували завод кількома делегаціями стосовно отримання у нас передового досвіду лиття гільз. Років за двадцять потому я й сам побував у Китаї на поріднених підприємствах. Від перекладача, дізнався, що декого з колег вже немає в живих: їх розстріляли. З його слів, Китайська Народна Республіка, на відміну від України, створювала машинобудівну галузь "з нуля" і на початках скористалася наявністю величезної маси злиденного сільського населення. Начебто, робітникам заводів років з двадцять взагалі не платили ніякої заробітної плати: вони жили з урожаїв, що збирали з клаптиків наданої їм землі. Окрім того, їхній Уряд не квапився впроваджувати суворі екологічні стандарти і чимало виробництв засновувались взагалі просто неба. З цих причин китайська продукція прославилась найдешевшою і, попри низьку якість, прудко набула популярності в усьому світі. Невдовзі китайською робочою силою зацікавились потужні міжнародні корпорації Америки і Європи. Вони заходились створювати спільні підприємства і передислоковувати з метрополій до Китаю цілісні виробничі комплекси з виготовлення усього на світі – від велосипедів, бетонозмішувачів і ручних інструментів до верстатів, автомобілів і літаків.
Згідно останніх подій, нова хвиля індустріалізації в Україні, як і колись, розпочнеться від воєнно-промислового комплексу. Нашому Мінстратегпрому об'єктивно судилося стати колискою оновлених машинобудівних заводів України, їх інкубатором.
Довгий час заводи оборонної галузі України, яких налічується не менше сотні, були приховані від приватизації і під прикриттям державних органів повільно деградували. З одного боку кортіло експортувати озброєння, з іншого не вистачало коштів на утримання безприбуткових виробництв у робочому стані.
"Цехи українських оборонних заводів часто простоюють. Причина – нестача грошей. Максимальний обсяг державного замовлення, на який можуть розраховувати вітчизняні збройні компанії у 2024 році, становить 6 млрд доларів. Заявлена спроможність оборонної індустрії – близько 20 млрд доларів. У 2024 році уряд вичерпав джерела фінансування закупівлі військової техніки, діставшись до грошей у місцевих бюджетах. Перенаправити кошти із соціальних статей на закупівлю зброї він не може, бо невійськові видатки фінансують західні партнери, а витрачати свої кошти на військові цілі вони забороняють. Враховуючи розрив між кількістю грошей та спроможністю оборонних заводів, українські компанії могли б робити техніку для іноземних замовників, заробляти кошти на розробку нового озброєння та приносити більше податків у бюджет. Однак з початку великої війни експорт озброєнь з України де-факто під забороною, тож виробники не можуть реалізувати свій потенціал". [48]
Нещодавно підприємства ВПК вже вступили у стадію корпоратизації, що прибирає перепони на шляху створення спільних підприємств з потужними західними компаніями.