Проте в обох випадках від нього вимагали визнання своєї "антирадянщини" та свідчень проти Данила Стратника і Влада Авгури. Про четвертого "карбонарія", як називав їх Глотов, — Мирона Миньківського — лише кілька разів згадали, та й то ніякого особливого інтересу до нього не виявили.
Самого ж Романа Ігуду слідчі демонстративно жаліли, сприймаючи його "ідейні збочення", як "нестійкість, властиву багатьом людям від мистецтва", і при цьому бідкалися, що для такої людини, як він, у моральному плані мордовські табори стали б погибельними. Отож цього нещасного Ігуду можна і треба врятувати для суспільства, для українського кіно та живопису, задля його ж таки, Ігудиного, таланту. Та що там, Глотов-Габен навіть обіцяв посприяти тому, щоб якийсь із двох його напівнаписаних сценаріїв уже прийняли на кіностудії імені Довженка. Якщо звичайно...
А він же, він... — і душу дияволові готовий був продати, аби тільки котрийсь із сценаріїв прийняли хоча б для розгляду на художній раді та на сценарній комісії кіностудії.
На подив, закінчилася ж ця зустріч в обласному управлінні КДБ якось несподівано.
— Знаєте що, пане-товаришу Ігудо, — мовив Глотов, у черговий раз увіходячи до кабінету, щоб змінити в розмові Щедренка, — я мав би прямо зараз наполегливо запропонувати вам стати позаштатним співробітником КДБ, але демонстративно не стану вдаватися до цього.
— А чому ви вирішили, що я погодився б? — виклав на стіл кулаки, наче два молоти, Роман. Причому зробив це з таким виразом на обличчі, ніби ще за мить мав кинутися на кадебіста. — Ви ким себе тут являєте?
— Ми й справді повинні були б запропропонувати вам таке співробітництво, коли б мали намір зіпсувати вашу бунтарську біографію, як-то попсували її "задокументованими" фактами доносів та клеймами "стукачів" уже не одному такому карбонарієві, як ви. Одначе я порадився де з ким із високого начальства і, як уже натякнув під час перебування в міліції, ми вирішили, що наше співробітництво повинно мати принципово інший характер.
— Хто це "ми", і про яке саме спіробітництво може йтися? — вже розважливіше поцікавився Роман.
— Ось про це мені й хотілося б поговорити з вами — конкретно, а головне, довірливо, як офицер з офіцером.
— Навіть не зважаючи на те, що офіцерського звання як такого в мене нема і ніколи не було?
— Та вже, віднедавна, є, про це ми якраз потурбувалися, — нехотя, нібито про щось дуже буденне, повідомив Глотов, морщачись.
— Оце вже й справді дивина!
— Нічого складного в цій операції не виявилося. Ми зв'язалися з нашими московськими колегами, і, з їхньої подачі, наказом міністра оборони, вам присвоєне звання молодшого лейтенанта запасу. Причому вас просто вписали до наказу, підписаного ще дев'ять місяців тому. Завтра вас викличуть до військкомату, щоб здивувати цією приємною новиною і, водночас, призвати на двомісячну перепідготовку. Пручатись не варто, ви пройдете цю перепідготовку в армійській роз— відшколі, що дозволить уже наступного року, так би мовити, позачергово, присвоїти вам звання лейтенанта. Повірте, що, виходячи з розробленого нами плану, це дуже важливо.
Поки Ігуда приходив до тями після такого повороту подій, майор по-змовницькому обвів поглядом кабінет, даючи зрозуміти, що він наскрізь прослуховується та проглядається, і порухом голови виманив його в коридор, а далі — й на вулицю.
— ."Втім, знаєте, Ігудо, — сказав він уже зупинившись за рогом будівлі і закурюючи, — логічного продовження нашої розмови сьогодні вже не відбудеться. Скажу лише, що віднині істинних патріотів України вам слід шукати не лише серед тих, хто клянеться в любові до Неньки за склянкою вина чи самогону та переказує антирадянські анекдоти по комунальних кухнях. І повірте, не ці кухонно-горілчані балакуни вирішуватимуть долю України, коли справа дійде до... Втім, не будемо загадувати; та й чекати, судячи з ситуації, доведеться недовго. До основної, великої мети варто йти через низку проміжкових цілей. Одна з них для вас — військова перепідготовка в розвідшколі. Ми спеціально вибили для вас місце на цих курсах, тому не підведіть. Нікого іншого, крім вас, із офіцерів запасу там не буде, всі кадровики. Тому не підведіть.
— Цей трон ми, звичайно, здобудемо, проте.
— Наразі разу обійдемося без "проте"; зупинимося на першій частині вашої відповіді, карбонарій ви наш. Ви щось там сказали про "трон". Чудова назва для нашої операції, монархічна. Всі подальші кроки в цьому напрямку обговорюватимемо, послуговуючись кодовою назвою "Операція "Правитель".
* * *
... Одначе все це — і таємновечірня розмова в КДБ, і перепідготовка в розвідшколі, — теж у минулому. Причому, після повернення Романа з військової перепідготовки, ні Глодов, ані Щедренко на зв'язок із ним так ні разу й не вийшли. Та й сам він теж не прагнув відновити їхні звязки. Зрозуміло, що, під час розвалу Союзу, кадебістам, незалежно від того, до якого табору — проукраїнського чи прокацапсько— го — вони належали, було не до нього. Хтозна, як склалася їх власна доля; чи зуміли вони втриматися на посадах після "генеральної чистки рядів" і потрапити до лав Служби безпеки України? А цікаво було б дізнатися, яким бачили завершення операції "Правитель" майор Глотов і його однодумці з "контори", цікаво...
...Й ось тепер Ігуда знову стояв на своєму улюбленому місці, на Майдані Спокути, за кілька кварталів від президентської резиденції, Верховної Ради та Будинку уряду, на кожному з яких майорів синьо— жовтий прапор незалежності і волі. Він приходив сюди за будь-якої можливості, ніби в храм самопізнання і самовідродження, щоб хоч
трішечки очиститися від розчарувань і знеособлення, набратися віри в себе і в свою долю...
І що таке його спогади і переживання — на тлі тієї найвищої справедливості, яка здійснилася і щодня здійснюється тут, на віщому Майдані Спокути, на якому навіть найзачерствіліша душа духовно занедбаного українця здатна просинатися, щоб відкрити собі і всьому світові, що вона — таки справді душа... українця!
— Пробачте, — з неввічливою ввічливістю звернувся до нього приземкуватий, плечистої статури чолов'яга в цивільному. — Ви — пан Іуда?
— Ігуда, з вашого дозволу, — розважливо уточнив Роман, у черговий раз смиренно сприймаючи "біблійну помилку", якої припустився черговий незнайомець.
— Не знаю, мені відрекомендовано вас, як Іуду. А вже, хто ви насправді: Ігуда чи Іуда, це ми якраз і маємо намір з'ясувати. Дозвольте представитись, майор міліції Живодьоров.
— Як-як?! — негайно помстився йому Ігуда, миттю з'ясувавши для себе, що пассаж стосовно Іуди міліціонер запозичив у Глотова. — Яким є ваше прізвище? Живодьоров?! Та як же вас могли допустити до роботи в міліції з таким прізвищем?! Зате прізвище одного з героїв свого кіносценарію відтепер я вже маю.
— Ваші документи, будь ласка! — майже проричав від люті майор.
— Лише по тому, як пред'явите власне посвідчення. Ви ж у цивільному.
Живодьоров знову розлючено покректав, але посвідчення все ж таки видобув.
— Не поспішайте ховати його, я не встиг розгледіти, що там написано, — попередив Ігуда, примушуючи майора відкрити своє посвідчення вдруге.
— Ну то ось вам і мій паспорт, — розщедрився Роман, побачивши, що обіч, і трішечки позаду майора, невідомо звідки, зринули ще дві постаті в цивільному. Але довго, занадто довго нишпорив по внутрішніх кишенях куртки та піджака, і видобув документ лише по тому, як натрапив на нього втретє.
Живодьоров, для годиться, погортав документ, зиркнув на фотокартку і передав паспорт приземкуватому цивільному, що незворушно стояв ліворуч нього. А той, навіть не зазирнувши в документ, поклав його у бокову кишеню елегантної шкірянки.
— Е-е, шановний... Це ж мій...
— Прошу в машину, пане Іудо, — проказав приземкуватий.
— Так-так, просимо в машину, пане Іудо, — підтримав його Живодьоров, але вже з суто живодерською посмішкою.
— Я вже сказав вам, що моє прізвище Ігуда, — холодно спаленів Роман.
— У нас буде час з'ясувати це. Зараз ми поїдемо до відділення міліції, де вам належить відповісти на кілька запитань, які нас цікавлять.
— Які ще "запитання"?
— В машину! — хрипко наказав той, у кишені якого зник Ігудин паспорт.
— І навіть не намагайтеся... — проричав над його вухом Живодьоров, беручи його під руку й досить елегантно вказуючи при цьому на таку, до болю в шлунку знайому Романові, чорну "волгу".
— Хоч би "волги", ці "кацапські воронки" свої, поміняли, одоро— бла кадебістські! — й собі проричав Ігуда, скоряючись наказові ново— явлених "живодерів". — Я, наївний, вважав, що ваша влада закінчилася ще в дев'яносто першому.
— Наша влада не закінчиться ніколи, тому що це влада наша! — по-філософському змудрував чекіст-шкірянник. — Та й особисто для вас, запевняю, все ще тільки починається.
— І за "кацапского воронка" ти мнє, хахол, ещьо атвєтіш! — у спину йому, майже наступаючи на п'яти, пробубонув Живодьоров, але так, щоб не дражнити есбеушника, літературно-українська вимова якого залишалася бездоганною.