Спалахнула і погасла...
Я відчула, як починає мертвіти моє серце, як німіє біль душевних ран. і на груди мої тяжко лягає холодний камінь...
— Так треба!.. Очевидно, так треба і так мусить бути!.. — шепчу сама собі і скоряюся незрозумілій для мене конечності призначення...
В двері постукано.
— Увійдіть! — відповіла я, підіймаючись з колін.
Увійшла покоївка.
— Я пройшла нас повідомити... Але що з нами? Бо хворі? Може покликати лікаря?
— Ні, дякую. Я не є хвора. Ви хотіли щось сказати?
— Власне, мене прислав портьєр повідомити вас, що ви мусите завтра опустити готелю, бо він і так не мав права давати кімнату... Але я піду попрошу, щоб вас залишив... Ви так погано виглядаєте!...
— Ні, не треба... Як вас звуть?
— Галя.
— Не треба, Галю; я завтра виїжджаю.
— То я йому скажу... Але ж ви нічого не їли! Он і чай стоїть неторканий!...
— Дякую, Галю! Я зараз буду їсти.
— То я принесу гарячого чаю. Прошу хвилинку зачекати!...
Мила дівчина забирає тацю і виходить. а я тим часом починаю укладати свою валізку.
Покоївка приходить знову, приносить гарячий чай, якусь перекуску і дві повних чарки на таці. Помітивши мій здивований погляд, починає спішно пояснювати:
— Випийте це! Я навмисне взяла міцнішої... Вам треба трохи розігрітися і підбадьоритися. Не вип'єте обидві? То ось я трохи надіп'ю, коли дозволите... Так неприємно тут нагорі від тої бурі!.. Боже, які у вас холодні руки!... Пийте! Пийте сміло: зараз і так підете до ліжка, загрієтесь і заснете.
Я випиваю свою чарку, беру канапку і давлюся на дівчину. Вона має надзвичайно шляхетне, витончено гарне обличчя, яке здається ще кращим від великої доброти і м'якости, що променіють їй з очей і чуються в нотках її голосу. Це викликає мене на розмову.
— Я, Галю, маю дуже велике горе! Дуже, дуже велике!.. Дай Боже, щоб вас таке горе ніколи не спіткало!...
Дівчина дивиться на мене великими розуміючими очима і сумно відповідає:
— Це відразу видно по вас... Ах, тепер так легко за нещастя!... Я вам так співчуваю!... Їжте, будь ласка, їжте! Ось візьміть ще цей кусничок! Так! А тепер випийте чай і лягайте.
Поки я п'ю чай, вона готує ліжко, помагає мені, мов малій дитині, розібратися і дбайливо закутує мене ковдрою.
— Може вам ще що потрібно? Ні? Я вночі буду до вас наслухати. О котрій вас розбудити? О шостій? Добре! Я о шостій кінчаю дижур, але ще прийду до вас. Спіть спокійно! Добраніч!
В останній момент затримую її руку:
— Галю! Я вам безконечно вдячна!... Не можу вам сказати, яке горе мене спіткало, але ваша уважливість і добре слово були мені такі потрібні!... Я тут не маю нікого, розумієте, нікого! Ні одної близької душі! Ви перша і єдина, що заговорили до мене по-людськи... І тому, де б я не була, я все буду вас пам'ятати... Ви вірите в Бога?
Дівчина налякано стрільнула очима і тихенько відповіла:
— Вірю...
— То нехай вас Господь-Бог і Пречиста Діва все мають у своїй опіці, дорога дитино! Може, ще колись зустрінемося!.. Добраніч!
— Добраніч!...
І покоївка вийшла, обережно причинивши за собою двері.
Галя, мабуть, мала рацію, кажучи, що я хвора. Аж тепер, опинившись у ліжку після випитої горілки і гарячого чаю, почуваю, що моя застигла кров починає кружляти скоріше і тяжкими хвилями б'є в скроні. Мені стає гаряче, в вухах шумить, і думки починають плутатись.
Часом щось, ніби червоно павутиння, заволікав мою свідомість, але коли воно проривається, я все вертаюсь до того самого:
— За що караєш мене, Господи? Чому призначив мені життя, повне невигод, болю і втрат? Пощо Тобі ще цієї останньої моєї муки? Пощо такий твердий і невблаганний до мого краю, о Господи?...
І тоді, серед дрімотного маячіння, приходив великий Хтось! Приходив безшумно і м'яко, клав лагідну долоню на розпалене чоло і промовляв без голосу... А я всім серцем прислухалася до нього, але не могла зрозуміти. Лиш відчувала твердо одно: не було в тих безмовних шепотах ніякої обіцянки, ніякої надії, тільки саме співчуття до мого зраненого серця.
Так мусіло бути!...
Маячіння тривало довго, перериване часом дзвоном годинника на коридорі, і лиш над ранок мене огорнув спокійний сон...
І коли тепер з перспективи часу роздумую над усім пережитим в той вечір, перековуюсь, що він був дивним переломовим моментом у моїй психіці. Хоч найгірше чекало мене в майбутньому, я вже ніколи більше не попадала у владу розпуки і відчаю. Здавалось, що якийсь лікар-чарівник витягнув з моєї душі чутливий нерв і зробив її невразливою на жоден біль і страждання...
На другий день я вже їхала додому, де мене чекали діти, старенька мати і... урядові обов'язки совєтської учительки і виховательки молодого покоління "в дусі вірности великим ідеалам комуністичної партії та її мудрого вождя — товариша Сталіна"...
НЕЗАКІНЧЕНА РОЗВ'ЯЗКА
Життя ішло своїм трибом, а мені все довкола здавалося тяжким сном...
Я далі працювала, помічаючи доокола себе відчуженість і холодність багатьох колег, посміхалася з того, що мене перестали відмічати різними словесними "нагородами", як було раніше, а партійні і комсомольські шпіцлі[28] слідкували за кожним моїм кроком і непокликано втручались до виконання моїх учительських обов'язків.
Свекруха, лишивши мене зо служницею і дітьми, поїхала до З., де знайшла притулок в якоїсь бідної, напівбожевільної вдови, що мала сина — ідіота. Вона стратила свою колишню певність, і в листах її не було вже давньої бадьорости.
"Я починаю попадати в розпуку, — писала мені. — На цей раз справа виглядає значно гірше і складніше, як в X. Адвокати щось роблять, але від них не можна видобути жодного слова — бояться говорити.
— Ваш син повинен був виступити на суді, як свідок, а він виступив у ролі прокуратора, — оце все, що мені сказали.
Побічними дорогами довідалася я також, що після виступу Одександра, Руденко наказав перервати процес і літаком полетів до Москви. Вернувся зараз таки на другий день дуже вдоволений наслідками своєї подорожі. З цього можна догадатися, що в Москві він добився дозволу на арешт Олександра, котрого перед тим не мав.
Всі є також такої думки, що арешт відбувся десь у поїзді, або на стації в Р., бо є певне, що Олександер звідси виїхав. З цим, очевидно, була зв'язана візита "представника військової управи".
Адвокати тепер не дурять нас жодними надіями і кажуть, що вирок може бути пом'якшений хіба в Києві. Про цілковите виправдання нема взагалі мови"...
Так минуло три місяці.
Свекруха безвиїзно сиділа в З., але нічого нового не дізналася, за винятком того, що процес має відбутися в кінці квітня.
А я?... Я старалася ні над чим не думати і не заглядати в майбутнє. Зрештою, я передчувала його, тільки боялася оформити свої передчуття в конкретний зміст...
Але те, чого я боялася, прийшло в листі від пані Ґ.
"Не попадайте в розпуку, це нічого не поможе. Ми всі в однаковому положенні, і це дає мені право написати вам всю правду. Вона жахлива: всі наші чоловіки засуджені до смертної кари!
Мусимо далі енергійно діяти спільними силами, бо не можна допустити, щоб п'ятеро людей загинуло такою страшною і незаслуженою смертю! Покидайте все і приїжджайте до Києва. Там разом з адвокатами порадимось, що робити.
Вашій свекрусі ми не наважились сказати правди — це б її забило. Ми спочатку збрехали, що вирок — 10 років заслання, потім сказали, що — 25. Але вона все одно дізнається правди — і тоді з нею буде погано. Хочемо її якось вислати до вас, але на поїзд абсолютно не можна дістати квитка. У нас помітна загальна нервозність, і ходять поголоски про війну. Ломаю голову над тим, як дістатись до Києва"...
"Не попадайте в розпуку"!.. О жінко, жінко!... Чи ти б сказала до мерця: "Не попадай в розпуку!" А я мрець! Моє серце — немов спалений камінь, на котрім ні насіння радости ні насіння горя не пустить коріння... Я, немов той герой з казки, що виміняв своє живе серце на скляне і стратив можливість відчувати. Тому я спокійніша за тебе, жінко! Але чи щасливіша?...
Однак, діставши листа, негайно йду до директора ніколи і інспектора Народної Освіти, прохаючи відпустки. Мені довго відмовляли, посилаючись на кінець учбового року і наближення іспитів. Але я заявила, що таки поїду, без огляду на наслідки самовільного залишення роботи. Тоді вони згодились.
Те, що пані Ґ. писала про неможливість дістати квитки на поїзд, була правдою, і коли б не зв'язки і знайомства батьків моїх учнів, то я до Києва так би і не дісталася. В поїзді їхали переважно військові та високі достойники в урядових справах.
В Києві, на своє здивування, застала свекруху. Вона вже знала правду, але трималася досить мужньо, хоч дуже постаріла і осунулась. Решті жінок засуджених не вдалося дістати квитків на переїзд, і вони просили через свекруху зробити все можливе у справі їхніх чоловіків.
Але зробити щось було майже неможливо. Ми приїхали зарано, і справа ще до Верховного Суду не прийшла.
— Не обзнайомившися з актами, я сам нічого не знаю, — сказав наш адвокат. — Але, коли б я і знав, то вам нічого не зміг би сказати: це є урядова таємниця. Одне тільки, що можу вам пообіцяти на слово чести, що зроблю все можливе, щоб вашого чоловіка урятувати.
Потім він подає нам адреси кількох ліпших адвокатів, котрим радить доручити оборону решти засуджених.
З тим я вернулася до Р., а свекруха поїхала додому продавати будинок, щоб мати гроші на різні непередбачені видатки.
* * *
Шкільний рік скінчився, і в школах почалися іспити. Роботи було багато.
Звісток з Києва не було ніяких, і на висланий лист адвокат не відповів.
Одного дня мене покликали до кабінету директора.
— Ось що, товаришко Мак!.. Я маю з вами дуже поважно поговорити... Ви, звичайно переконані, що ваш чоловік є невинний. Але ця думка нас не зобов'язує. Натомість офіційна думка, з котрою ми повинні числитися, є така, що ваш чоловік є ворогом народу і має за собою такі тяжкі провини, що його постановили знищити фізично. Знаючи вас, як прекрасного педагога і добросовісного працівника, я хотів би вас остерегти перед тими поважними неприємностями, що виникають для вас у зв'язку з вашим чоловіком...
— Неприємностями?! — здивуватися я.