Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Це ім'я Коарасіабо, тобі, здається, найліпше підходило б, бо поруч­ник Шав'єр мені казав, що говорити з тобою, а говорити з камінною рибою — те саме.

— Той пан, — не зрозумівши жарту відповів Коарасіаба, — ніколи не говорив з Кам'яною Ри­бою.

— Певне! — підхопив Морейра. — На таке зайняття ледве чи собі дозволить розумна лю­дина... Але до справи: що тобі казала та твоя "Кам'яна Риба"?

— Ітапіра казав, що Данко живий і просить, щоб про це сповістити батька.

— А де ж Данко?

— Він пішов з індіянами до мого племени.

— Як твоє плем'я називається?

— Ґваянас.

— Ага, он воно що!.. — муркнув Морейра. — А тепер розкажи, як воно все було з тією твоєю Кам'яною Рибою?..

Розмова велася через посередництво отця Вісенте, оскільки Морейра не розумів добре Коарасіаби, а Коарасіаба його. І отець Вісенте пере­казав таке:

Коарасіаба лежав у ліжку й дрімав. Раптом почув тихий свист, що ним завжди ґваянці пові­домляють про свою присутність. Ніхто інший так свистати не вміє, і ніхто інший, крім ґваянців, того свисту не розуміє. Почувши умовний знак, Коарасіаба схопився, відкрив вікно і свиснув та­кож. В темені побачив чиюсь тінь, що притьмом кинулась до дерева і поп'ялася на нього.

— Я Ітапіра, — сказала тінь, і тими словами викликала в Коарасіаби величезну радість.

— А я — Коарасіаба. Ходи сюди, приятелю!.

— В ту пастку?! Ні, я туди не полізу... Коарасіабо, ми знайшли білого хлопця, що називає тебе своїм приятелем.

— Данка?

— Так, Данка.

— Він загинув.

— Ні, він пішов з двома чоловіками до племени, а мене послав до тебе і до свого батька. Про­сив переказати, що живий і що тебе не зрадив. Данко також сказав нам, де шукати арауе і акванґ'апе ґваянців... Ми їх забрали з пе­чери... За мною слідкують, Коарасіабо, і я му­шу тікати... Скажи тільки, хто має бути морубішабою племени: Арасі, чи Коема?

— Тільки Коема! Арасі забийте!

— Коарасіабо, я чую засідку!.. Вертайся до племени... Вже тікаю... — і зник.

Морейра слухав це, не перебиваючи ні Коарасіаби, ні отця Вісенте, хоч сам дуже нетерпели­вився.

— І це все? — спитав на кінець.

— Все, — відповів Коарасіаба.

— То, виходить, ґваянці прийшли до печери саме тоді, коли там засів Шав'єр?

— Про це Ітапіра нічого не говорив.

— А що ж то за арауе і акванґапе? — почав допит Морейра, добираючись несвідомо до найнебезпечнішого моменту.

— Це — старовинні морубішабські клейноди ґваянців, — поспішив на поміч Сокіл.

— Звідки ви це знаєте?

— Від Коарасіаби..

— Це не видумка?

— Ні, пане поручнику. Я бачив ті клейноди, коли був перший раз у печері.

— А, то вони були в печері!.. Цікаво!.. І що ж то за клейноди?

— Індіанська корона на голову і берло.

— Звідки ж вони взялися в печері?

— Вони лежали там цілі століття від момен­ту знищення індіанського редуту на острові.

— Неймовірно!

— Неймовірно, але факт!

— І ґваянці знали про них?

— Як бачите, знали. З поколінна в поколінна зберігаласа усно таємница.

— І ті клейноди не зігнили?

— Ні, — усміхнувся Сокіл.

— Гм!.. То це були ті "скарби", про акі Коарасіаба сказав Данкові?

— Для племени, пане поручнику, це — вели­кий скарб. Це — реліквія, і ґваанці вірать, що разом з нею відзискають повагу серед інших пле­мен, що її мали в давнину.

— Значить, — іронічно усміхнувса поручник, — ті клейноди мають магічну силу...

— Пане поручнику, ви не дивуйтеся: держав­ний прапор — це також тільки кусник полотна, а перед ним треба ставати на струнко.

Морейра задумався.

— Скажіть, пане Соколе, — почав по довгій павзі, — чому ви відразу не хотіли сказати всієї правди?

— Тому, пане поручнику, що я не мав мораль­ного права. Таємниця була не моя, а племени ґваянас.

Морейра розсердився:

— Що за дурниці!.. Гине ваш син, чи, принаймні, так виглядало, що загинув ваш син, цілий відділ поліції вилазить зі шкіри, дошукуючись правди, Шав'єр мало не платить життям, а ви, замість того, щоб розплутати всю справу кілько­ма словами вияснень, ще й ускладнюєте її, пус­каючи поголоски про Велику Кобру. І все через якісь дурні дикунські корони й берла!..

— Пане поручнику, — нахмурився Сокіл, — по-перше, мене змалку вчили принциповости. Для вас, може, воно й дурниці, але для мене — це справа засаднича. Свого сина я також вихову­вав у тому дусі і вчив, що слово чести варте більше, як життя. І міг би загинути не тільки мій один син, а навіть десять моїх синів, — я вам все одно не сказав би нічого, коли б Коарасіаба не дав своєї згоди на це. По-друге, я не пускав ніяких поголосок, як ви кажете. Я вірю в те, що Велика Кобра живе в скелях на острові Ґваїра. Скажу вам тепер навіть більше: Рижу Корву з'їла Велика Кобра. Обставин не знаю, але про це може докладно оповісти мій син, коли ми його знайдемо. Прикро мені дуже, що поручник Шав'єр поранений, але я від самого початку просив його, щоб він звернув увагу виключно на кримінальну сторону цілої справи. Шав'єр мені не ві­рив, він підозрівав мене Бог-зна в чому і от те­пер терпить... Але... Але, пане поручнику, я буду вас дуже просити, щоб ви помогли мені мого сина знайти...

— Це само собою зрозуміло, — відповів зм'як­лий Морейра. — Я вже завтра пороблю все мож­ливе в тому напрямі.

Розмова ще тяглася довго, і, хоч ніби все було ясно, в Морейри залишилося враження, що Со­кіл і Коарасіаба щось затаюють. А він, своєю чергою, нічого не згадав про те, що Арасі став уже морубішабою і переховується в племени ґваянців. Та, в конечному висліді, поручник був переконаний, що стоїть на порозі розв'язки і що йому вдасться розплутати все до кінця з момен­том, коли матиме у своїх руках Данка й Арасі.

Таки на захід

Після чорного хаосу, наповненого невиразними тінями, відсвітами вогню, незнайомими голоса­ми і ще чимсь, чого не можна було збагнути, прийшла безодня солодкого спокою, в якій роз­чинилися і зникли безслідно біль, страх і саме Данкове єство. А потім хлопцеві видалося, що якийсь невидимий гак зачепив його і тягне з гли­бини густого болота вгору. Цей підйом видався таким тяжким, що хлопець аж зіпрів і з вели­ким зусиллям зітхнув, щоб набрати в легені сві­жого повітря. Зітхнув глибоко і отямився.

Перше, що відчув, — був біль. Важкий біль кожного мускула і кожної кісточки. Він ще не знав того, що після нещасливої вчорашньої зу­стрічі з жараракоюу нього не лише линула кров з носа і вух, але також повідкривалися всі рубці від ран, навіть давно загоєних і забутих, не згадуючи вже про ті рани, що він їх здобув в останніх днях своїх дивних пригод.

Данко тихо застогнав, обертаючись на спину, і зараз же побачив над собою незнайоме старе об­личчя.

— Де я? — спитав Данко по-українськи.

— Не знаю, що ти говориш, — відповіло облич­чя, і Данкові ця відповідь відразу нагадала Коарасіабу.

— Хто ти? — спитав знову хлопець, але на цей раз по-індіянськи, хоч і не усвідомлював со­бі того.

— Я — Кам'яна Риба, — відповів старець.

— Кам'яна Риба... Кам'яна Риба... — По­вторював Данко і приплющив очі, стараючись щось пригадати. — Це ім'я мені знайоме... Звід­ки я його знаю?.. Ах, це Соняшний Волос гово­рив про Кам'яну Рибу!..

Данко шептав так тихенько, що ніхто інший його не почув би, але Ітапіра нашорошив вуха і потряс Данка за плече.

— Соняшний Волос?! — спитав украй здиво­ваний. — Що ти знаєш про Соняшного Волоса?!.

— Соняшний Волос — мій приятель, — ска­зав Данко автоматично.

— Твій приятель?! — ще більше здивувався Ітапіра. — Де ж він?

Але Данко раптом підвівся й сів.

— Чекай!.. — сказав, потираючи чоло. — Ти — Кам'яна Риба?.. Найстарший піяґа ґваянського племени з Долини Іґурей?..

— А хто ти, що мене знаєш? — спитав своєю чергою піяґа. — Я тебе ніколи не бачив.

— Я називаюся Данко. Данко Сокіл. Ти мене ніколи не бачив, і я тебе також не бачив, але Соняшний Волос оповідав мені про тебе... А це хто? — спитав, вже тепер зауваживши, що дов­кола нього стоїть гурт нагих, як і піяґа, чоло­віків.

— Це — мужі ґваянського племени.

У Данка після тієї відповіди закружляли в голові сотні думок, обганяючи одна другу: Ґваянці!.. Скарби!.. Коарасіаба!.. Поміч!.. Тато!..

— Ох, дайте мені напитися, — обізвався трем­тячим голосом, — бо я вмираю від спраги!..

Данкові моментально піднесли пиття, але не воду, а щось інше, чого він ніколи не пив, і що відразу увілляло силу в його ослаблений втра­тою крови організм.

Напившись, хлопець оглянувся навкруги і зро­зумів тільки тепер, що якраз сходить сонце, а він лежить близько від потакаючого вогнища, і його нога від самого бедра до ступні обложена якоюсь масою і загорнена в широке бананове листя..

— Скажи, де Соняшний Волос? — штовхав його між тим в плече Ітапіра, вже третій раз по­вторюючи питання.

— Чекай! — потер скроні Данко. — Я зараз вам все розкажу... Маю дуже багато говори­ти...

— Перше скажи, де Соняшний Волос? — на­полягав Ітапіра.

— Соняшний Волос недалеко звідси. Він живе в тій самій оселі, де і мій батько. Ми зараз підемо туди всі... Ні, ми спершу підемо деінде... Ох, я боюся, чи то вже не запізно... Нам треба чов­нів, Кам'яна Рибо, і треба вийти на берег ріки!..

— Ти говориш багато і нерозумно. Так гово­рять ті, кого перший раз покусала гадюка, або ті, коло кого сидить Мараґіґана, — заува­жив Ітапіра.

— А мене й справді вперше покусала гадюка! — пригадав собі Данко з похололим серцем. — І я напевне вмру!..

— Ні, не вмреш. Будеш жити. Ми почули блискавку з громом і побігли, щоб тебе вряту­вати.

— Що? Блискавку з громом?! — здивувався Данко, але зараз же пригадав собі вистрілений в останній хвилині фоґет і посміхнувся.

— Був би з мене кращий бог вогню, як з Убіражари, правда?

Індіяни з острахом подалися назад, лиш один Ітапіра спитав недовірчиво:

— То ти, може, також бог вогню?

— Ні, — поспішив його заспокоїти Данко, — я не є богом вогню, бо таких богів нема. Ваш Убіражара вас ошукав. Я маю кращі штуки, що роблять вогонь і грім. Де мій мішок?.. А, бачу! Тут є те, що робить вогонь і грім. Я вам пізніше покажу, як це робиться, і віддам його для Ран­ка. А... Ранок живий?

— Ранок живий і вже позначений знаком сон­ця, — з гордістю відповів Ітапіра. — Він є муд­рим хлопцем і не говорить так багато, як ти, бі­лий.

Данко зніяковів і замовк.

— Ми довго чекали на Соняшного Волоса, — задумано говорив Ітапіра.