Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Коли дійсно правда те, що ти говориш, то я му­шу його знайти!.. Я його... Я з ним... О, Коарасіабо, скажи мені правду!..

Але Коарасіабу вже почав огортати сон. Очі його заплющилися, і на обличчі відбився вираз глибокого спокою.

— Коарасіабо!.. Коарасіабо!.. — почав шар­пати його за плечі Сокіл. — Одну лише хвили­ночку, Коарасіабо!.. Скажи мені тільки, що ти знаєш про Данка?..

— Данко... — замимрив старий, з трудом відкриваючи очі. — Данко мене зрадив... Він злодій, той білий хлопець, такий самий, як Арасі... Однакові... Коли б не Сасі — я б їх піймав на місці і повбивав би... А все через Сасі...

Коарасіаба не скінчив. Заплющив очі, з насо­лодою зітхнув і став цілком нерухомим.

Сокіл зірвався на ноги.

— Беріть його тепер! — вигукнув у відчаї. — Везіть до падре Вісенте. Їдьте всі!..

Кабоклі, що спостерігали цю всю сцену зі сльозами в очах, опам'яталися.

— Всі?! А патрон?..

— Я лишаюся.

— Але ж, патроне...

— Ніяких "але"! — увірвав Сокіл таким то­ном, що всім стало трохи страшно. — Зараз же вертайтеся додому без жадних заперечень!

— Бом[73], як вертатися, то вертатися — пасієнсія[74]! — покірно зітхнули разом усі три чоло­віки і заходилися коло сплячого Коарасіаби.

А Сокіл, як стояв, мерщій подався геть, спі— шачись укритися від співчутливих поглядів, що палили його вогнем.

— Патроне! — гукав йому вслід Сілвіо. — Ви забули рушницю!.. Патроне, візьміть зі собою харчі!.. Патроне!.. Сеу Іван! , . Коли по вас приїхати?..

Але Сокіл навіть не обернувся і скоро пірнув у гущавину.

— Данко злодій!.. Данко злодій!.. — стог­нав крізь затиснені зуби. — Чи ж це можливо?! Чи ж би саме мій син мав сплямити честь роду Соколів?! О, Боже милий, дай мені сили, бо я цього не перенесу!..

Сокіл божеволів. Йому видавалося, що його ганьбу відчуває все довкола.

— Злодій!.. — чавкала під ногами земля і хапала його за чоботи.

— Злодій!.. — злісно шелестіли дерева і би­ли його по обличчі мокрими гілляками.

— Злодій!.. — зневажливо свистів йому в обличчя злобний вітер.

— Злодій! Злодій!..

Гнаний стидом батько продирався все далі й далі, несвідомо забиваючись в глибину острова. А ганьба гнала за ним по п'ятах, хапала за пле­чі, вдавлювала в землю.

Нарешті відчув, що далі не може йти. Тяжка дорога, а ще тяжчі моральні терпіння вичерпали його цілком. Він зупинився, щоб перевести від­дих, і тут аж помітив, що на землю спустилася ніч.

— Куди ж тепер піду?.. — спитав сам себе вголос. — І... чого піду?..

Не знайшовши відповіди на цих два питання, впав безсило на землю і заплакав. Серце його рвалося від болю, від сорому і від почуття самотности.

Довго бився він так, тулячи обличчя до вогкої землі, аж поки і сліз не стало.

— От і кінець! — сказав уголос. — Стратив рідню, стратив Батьківщину, стратив дружину, а тепер стратив сина і честь... Нічого у мене те­пер нема, нічого!.. Залишився сам-самотний, як у пустелі... О, Боже, лишився Ти Єдиний!.. Порадь же тепер мені, підтримай!.. Я — хро­бак біля Твоїх стіп, незрима порошинка, але тер­піння мої великі!.. Господи, не опусти мене!..

Він стояв на колінах, піднявши лице вгору, до захмареного, темного неба. Рясний дощ сік його в обличчя, мочив простоволосу голову, стікав холодними струмочками за комір. А Сокіл стояв і молився. Ще ні разу в житті не приносив гаря­чішої молитви, не потребував так підтримки і опертя, як тепер. Він не нарікав, не скаржився, не домагався ніякого чуда — просто молився.

І, видно, що молитва була вислухана, видно, що Всевишній знав, чого потребує оцей змуче­ний, виснажений чоловік, і дав йому те потрібне — дав спокій. Сокіл майже фізично відчув, що на нього сходить якесь тепло, що нестерпний біль серця минає, а натомість приходить втома.

Вмостився зручніше, обпер спину на стовбур грубого дерева, віддав себе під Покров Пречистої Діви і відразу заснув.

Спав дуже мало, бо дощ його збудив і підняв на ноги. Від дерева він не відходив, але й захисту під ним великого не мав. Намокла корона старого велетня не в силах була стримати біль­ше вогкости, і краплі пробивалися крізь листя та стікали струмочками по обслизлому пні до ко­ріння. Та Сокіл розумів, що під деревом все ж трохи краще, як під голим небом, і терпеливо ходив туди й сюди, аби хоч трохи розігрітися. Коли втомлювався занадто ходженням, знову сі­дав, потім знову вставав і ходив, як вартовий.

Години тяглися неймовірно довго, а ніч, зда­валося, не збиралася кінчатися. Від безперервно­го курення було гірко в роті, в грудях дряпало, язик задеревів. Кілька разів Сокіл уже було по­ривався йти геть, щоб змінити безцільне круж­ляння довкола стовбура на якийсь інший рух, та перемагав себе і залишився на місці. І вже десь зовсім над ранком, коли дощ перестав, ще раз сів під деревом і заснув.

Приснився йому дивний сон. Ніби він сидить, як сидів, під деревом і побачив дружину. Вона стояла вся в білому, як у савані, в якому бачив її останній раз підчас морського похорону, диви­лася на нього такими живими, такими ласкавими очима, повними неземного світла, і щось тихень­ко говорила, ледве ворушачи устами. Сокіл боявся, щоб не сполохати так дорогого йому видіння. При тому усвідомлював собі, що це тільки сон, що дружина померла і що він сидить тепер під деревом на острові Ґваїра. А білий привид стояв непорушно і говорив.

— Що?.. Що кажеш, Марійко?.. — не ви­терпів нарешті Сокіл. — Я не чую...

Голос привиду став виразнішим, набравши чудової мельодійности.

— Не бійся, Івасю, я тепер з Данком.

— А де ж він?

— Тут, недалеко... Він невинен... Ти прий­деш запізно, але нічого, я буду з ним.

Сокіл схопився і кинувся до привиду, але, за­мість дружини, побачив зблизька високий кущ, рясно вкритий біло-фіялковим цвітом...

Тремтячи всім тілом від глибокого зворушен­ня, Сокіл придавив рукою груди, щоб угамувати трохи тяжкі удари серця, і недовірливо розгля­нувся довкола.

Стояв тяжкий, дощливий ранок. Зажурена природа не мала охоти прокидатися назустріч такому непривітному дневі й дрімала далі в гу­стому туманному оповивалі. Ні шелест, ні голос, ні ніякий інший звук не порушував похмурої тиші, а густі хащі й небо виглядали точнісенько так само тепер, на світанку, як учора смерком.

Було неприємно й сумно.

На фальшивому сліді

Необізнаній людині видається, що гнатися за кимсь по густому лісі — справа безвислідна. Але насправді так воно не є. Чим густіший ліс, тим помітніший для досвідченого ока слід залишає по собі утікач. Прим'ята трава, відтиски ніг на вогкій землі, пообшморгуване листя корчів, зігнені галузки чагарнцка — все це зраджує не тільки напрямок, але й багато дечого іншого про переслідуваного. А в бразилійському пралісі, де можна просуватися вперед лише при допомозі факона[75], або фойси[76], якими прорубується до­рогу, положення переслідувача є навіть набагато вигідніше, як положення втікача, бо пересліду­вач іде вже проложеною дорогою і не затримується.

Тому, пускаючись в погоню, Зенобіо і Нене бу­ли переконані, що раніше, чи пізніше Семипалого зловлять. Звичайно, ні один, ні другий не підозрівали, що Семипалий лишився далеко по­зад ними, а вони біжать за ким-іншим, оскільки рижий хитрун, припадково, чи умисно, ані сло­ва не згадав про Арасі. То ж звідки могли зна­ти, що женуться по фальшивому сліді?

— Слухай, Нене, — пошепки сказав Зенобіо, коли тільки наздігнав сина, — ти не рвися так дуже. Тут місцевість є вигідніша для засідки, як для переслідування. Може нам якраз вдасть­ся загнати його глибше в ліс, то там буде без­печніше. Розумієш?..

Нене на знак згоди кивнув головою і за прик­ладом батька почав посуватися обачніше, приги­наючись до землі. Зопалу він не звернув уваги на те, що при падінні з коня вдарився в кістку над п'ятою, і не помітив болю. Але тепер вда­рена кістка давала себе відчути так сильно, що хлопець почав кульгати, а від болю тіло його скоро вкрилося рясним потом. Ішов позаду бать­ка, то ж Зенобіо нічого того не бачив.

Йшли дуже тихо й обережно. Перше, ніж зро­бити крок, старий пильно приглядався до зали­шеного сліду, і лише коли бачив, що слід біг да­лі, робив синові знак підступити наперед.

Скоро, однак, переконався, що така надмірна обережність є зайвою. Все вказувало на те, що втікач зовсім не пробував засідати, не вибирав зручнішої дороги, але гнав, куди очі бачили, і звертав з прямої лінії тільки в таких випадках, коли натикався на непрохідну перешкоду.

— Е-е-е, — по якомусь часі голосніше обіз­вався Зенобіо, — та я бачу, що той Семипалий тільки в місті такий спритний і мудрий, а в лісі — то він зовсім дурний. О-о, бачиш? Замість то­го, щоб повернути в той бік, де більше скель, він попер у саму гущавину.

— Дійсно, — докинув і свого Нене, — та я б на його місці вже сто разів міг би засісти, а він тікає, як заєць. Пушшя[77], але ж то страхопуд!..

— Так воно виходить, — сказав Зенобіо, гор­дий в душі з сина. — Ану ж тепер спробуємо, чи він краще втікає, чи ми краще доганяємо? Сили, сину, сили!

І Зенобіо сміливіше попростував уперед.

За той час Арасі їх набагато випередив. З са­мого початку він взяв напрямок на північний захід і тримався його весь час. Його чуйне вухо при найбільшому напруженню вже не вловлю­вало ніяких підозрілих звуків, і він думав, що вже відчепився від погоні. Ішов тепер берегом невеликого потока, що тік дном досить глибоко­го яру по крутому схилі. Коли Арасі трохи опа­м'ятався від страху і переконався, що його пере­слідувачі лишилися десь далеко позаду, почав спокійніше думати і зрозумів, що наробив багато дурниць. Всі секрети лісового життя, які він знав, у потрібний момент від переляку вискочи­ли йому з голови і загнали його туди, куди йому не було ніякого сенсу йти. Йому треба було біг­ти не на північний захід, а на південний захід, і там повернути на схід, щоб знову вийти до бе­рега Парани. Але звертати тепер він не міг, бо лівий берег струмка був дуже стрімкий, а до то­го ще й густо поріс ожиною, що поплелася по старих корчах жалкої кропиви.