Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Дивись — уже темніє. Вертай­мось мерщій додому!

— Як? — здивувався Коарасіаба. — А па­пуга?

— Не хочу я папуги! Хай собі летить далі.

— Добрий ловець, — сказав повчально ідія­нин, — ніколи не лишає здобичі, коли вона майже в його руках. Ти змучився? Папуга та­кож. Ось ще два-три переходи — і ми її пій­маємо. Ходи!

Дійсно, по трьох переходах побачили па­пугу, що сиділа на землі. Вона ще пробувала тікати, але Коарасіаба кинувся за нею зі сприт­ністю вужа і скоро піймав її під великим кор­чем папороті.

— На, бери, — сказав він щасливим голосом, даючи Данкові вже зв'язаного птаха в руки. — Ця арара говорить на мові племени каражя* на­віть дика. А коли її присвоїти, то скоро нав­читься говорити, що хочеш. Такої в Санто Ан­тоніо ніхто не має.

Але Данкові було зовсім не до папуги. Він уже на ногах не міг втриматися від спраги, го­лоду і втоми, а думка про поворот додому на­повняла його розпукою.

— Що тепер буде, Коарасіабо? — спитав він зі сльозами в очах. — Додому далеко, а я вже не можу більше ходити. І... І чи ми ж потра­пимо?..

Індіянин засміявся:

— Коарасіаба не знає, що значить заблуди­ти в лісі, та ще й такому, як оцей. От у містеч­ку я часто блудив, поки не привик. А тут — хе! Та ми ж лишили за собою такий слід, що ним і з зав'язаними очима можна пройти. Але і в мене ноги болять... Знаєш, що? Не підемо сьогодні додому: будемо ночувати в лісі. Адже твій тато ночує тижнями і не боїться. Справді, будемо спати, як індіяни! Ах, я вже давно не спав отак!.. .

Данко спочатку захотів протестувати, але згадка про тата і про індіян стримала його про­тест, а нелюдська втома остаточно примусила його згодитись.

Коарасіаба оглянувся в один бік і в другий, а тоді сказав:

— В тій стороні мусить бути джерело і добре місце на нічліг.

— Де? — спитав здивований хлопець, котрий вже в присмерках взагалі нічого не бачив.

— Та тут же, недалеко. Хіба не чуєш, як журчить вода? Ходім.

І на цей раз Коарасіаба не помилився: може яких двісті кроків від того місця, де вони пій­мали папугу, знайшли рівну галявину на гор­бочку, а під горбочком з-під каменя било дже­рело.

Данко, перш усього, припав до нього устами і напився. Потім стягнув чоботи і став розти­рати помучені ноги. Коарасіаба тим часом на­носив сухого гілля і розпалив вогнище. Тоді ви­добув із торби приготовані Алісою хліб, м'ясо, варені яйця, банани, приніс з джерела води і запросив Данка на вечерю.

— Знаєш, Коарасіабо, — сказав Данко, уми­наючи вже третій кусень хліба з м'ясом, — це все дуже гарно, але мені шкода, що Аліса там, бідна, плаче.

— Нічого. Переплаче і перестане. Зате зав­тра втішиться. Не думай над тим... Їж і ля­гай спати. Лягай і не бійся нічого: я буду на сторожі. О, мій малий білий приятелю, кого Коарасіаба бере в опіку, той може і в гадючо­му кублі спати спокійніше, як у монастирських стінах...

Тут Коарасіаба урвав мову і почав щось ню­хати.

— Чекай, — сказав Данкові і поліз у гуща­вину.

Хлопець зацікавлено дивився у той, бік, куди поліз Коарасіаба, і чув, як старий шелестів у корчах, щось бурмочучи. Коли нарешті повер­нувся, приніс якісь невеликі, але грубі листки з гострим запахом.

— На, — сказав Данкові, розім'явши листки в долонях. — Це аюпе*. Натрися ним добре, то ні комарі, ні інші комахи тебе не зачіпатимуть. І на втомлене тіло сік аюпе також помагає. Спробуй.

Хлопець покірно роздягнувся і взявся нати­ратися. Сік листків не мав приємного запаху, але приємним холодком щипав шкіру і здорового силою входив у змучене тіло.

Одягнувшись знову, Данко відчув себе сві­жим і бадьорим і з приємністю розтягнувся на землі коло вогнища.

— Ага, Коарасіабо, — пригадав він. — Ти щось згадав, що арара говорить на мові каражя. Що це означає?

— А я тобі, хіба, вже не розказував?

— Ні.

— Не розказував про Індіянакату* й Іношіуе*?

— Ні.

— Гм... Це стара історія... Бачиш, плем'я каражя постало з риб.

— З риб?

— Умгу, з риб. Риби араунас* вилізли бу­ли колись на беріг через діру з-під землі. Коли походили трохи і вернулися, — діра закрилася, і вони лишилися на землі, перетворившись в індіян племени каражя . Тому каражя і по цей день не їдять риби. В тих краях, де це сталося, не було ніяких звірів, ні птиць, тільки одна червона папуга — арара, що належала Індіянакату, такому сильному, як і бог племе­ни каражя — Іношіуе. Каражя думали, що Індіянакату має силу завдяки своїй папузі і вирішили її вкрасти. Вони підмовили Індіяна­кату піти ловити рибу дуже далеко від своєї оки, і той, послухавши їх, пішов, а папугу залишив удома. Коли Індіянакату відійшов уже далеко, каражя напали на його оку і викра­ли папугу, відразу ставши сильними і відваж­ними. Та бог племени — Іношіуе перестеріг Індія­накату і звелів йому вертатися назад. Індіяна­кату вернувся, побачив крадіжку і кинувся від­бирати арару. Довго бився, але таки нареш­ті відібрав. Тоді каражя вирішили підстерегти Індіянакату уві сні і неозброєного вбити, а то­ді забрати арару. І коли Індіянакату ліг спати — напали на нього. Індіянакату почав боронитися. Руками і ногами він вигрібав землю і нею засипав напасників. Та скоро він почав знеси­люватися і був би загинув, коли б на поміч йо­му знову не прийшов Іношіуе. Він перетворив тих, що перші крали папуґу, в мавп, а тих, що хотіли забити Індіянакату, — в папуґ. От тому мавпи крадуть все в людей і по нинішній день, а папуґи-арара говорять на мові племени карася.

Данко вже ледве дослухав кінця легенди, так його раптом зморив сон. Він уже не чув навіть, як Коарасіаба вкрив його дбайливо своїм ко­жухом, а сам лишився сидіти коло вогнища на­півголий, сторожко вслухаючись в нічну те­мінь.

Кілька разів старий вставав, підкидав дров до вогню і, сівши навпочіпки, куняв, як це вмі­ють робити індіяни, що сплять на випадок по­треби лише "одним оком"...

Данко прокинувся, коли вже зійшло сонце, весь мокрий від роси, і відразу пригадав собі вчорашні події.

— Коарасіабо, — зірвався він на рівні ноги. — Мерщій вертаймося додому!.. Там же бідна Аліса може вмерти з тривоги!.. Ах, як у мене болять ноги!.. Не знаю навіть, чи зможу чобо­ти взути...

— І в мене болять. Відвик я вже ходити... А давніше міг два дні йти без перерви — і ні­чого... Ти будеш щось їсти?

— Ні, ні, нічого не їсти! — відповів Данко, з трудом натягаючи чоботи. — Їсти будемо до­ма.

Коли Данко взувся, Коарасіаба закинув тор­бу з папугою на плечі і пішов так просто, як би йшов знайомою вулицею. Данко спочатку мов­чав, ідучи за ним, але потім зауважив:

— Коарасіабо, адже ми вчора не йшли сю­дою!

Індіянин, не обертаючись відповів:

— Ми вчора не йшли, а літали за підбитою папугою. Багато зайвої дороги зробили. Тепер будемо скоро вдома, не журися.

Йшли якийсь час мовчки, але потім Данко не витримав і спитав:

— А все таки я не розумію, як ти можеш так вгадувати дорогу?

— Коли кажеш "вгадувати", не говори при тому "як". Вгадую — і все! Ліс, мій малий при­ятелю, це також школа, але в ній не треба ро­зуміти, тільки вгадувати. Це ти добре сказав: вгадувати. Людина вгадує серцем, а розуміє го­ловою. В лісі не можна покладатися на розум, бо розум — облуда, і з ним загинеш. В лісі тре­ба покладатися на серце — воно ніколи не ду­рить. Мешканцеві лісу треба мати добрі очі, добрі вуха, чуйний ніс, міцні ноги, несхибну руку і вільне серце. Розуму не потрібно. Це собі добре затям! Коли не хочеш у лісі блудити, то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш ду­мати і спробуєш міркувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне місце. Так воно є, мій прия­телю...

— Ану, я спробую йти вперед! — запропону­вав Данко.

— Добре, йди.

І хлопець рушив уперед. Півгодини йшли мовчки, поки нарешті Данко, здивований мов­чанкою Коарасіаби, зупинився на хвилину, щоб подумати над тим, чи він і справді добре йде. Подумав і вирішив узяти ліворуч. Пішов ліворуч. Потім подумав і звернув праворуч.

— Еп-па, портуґез!* — крикнув з-заду сердито Коарасіаба. — Вже починаєш розду­мувати і літаєш, як учора папуга! Казав тобі: не думай!

Але Данко вже розгубився:

— Я не знаю, куди тепер іти, Коарасіабо, — сказав, засоромлений.

— Ну, то вже найгірше! Пускай мене напе­ред! Зараз побачиш, де ти хотів заблудити...

Коарасіаба попростував уперед, і через де­сять хвилин Данко зі здивованням побачив про­світи лісу, а за ними і монастирську дзвіницю Санто Антоніо.

Щоб не йти вулицями містечка, завернули круто вліво і увійшли на своє подвір'я з-заду, від корчів. В дворі стояло кілька жінок і чоловіків, а з кухні доносилось голосіння Аліси. Данко, лишивши Коарасіабу, мерщій побіг у хату і кинувся на шию служниці:

— Чого ти рюмсаєш, моя біла квіточко! — крикнув він, сміючись. — Я живий і здоровий, і нічого мені не сталося!

— Носса!.. — тільки змогла вимовити Аліса, заломавши руки. — Чи це справді Дан­ко, чи якийсь болотяний дух? Мій Господи Небесний!!! І що тепер буде?..

— Нічого, моя ліліє пахуча, — жартував да­лі Данко. — Ось, як приїде тато, то розкажеш йому, а він візьме прута і мене виб'є. Я вже мочу бороду!

— Тато, кажеш, виб'є?!. А в мене руки для чого? Хто має власного рота, не просить друго­го дмухати! Ось нехай-но я тебе вимию і нагодую, тоді побачиш, що то значить прут в руках Аліси!.. О, наш покровителю, святий Бенедикте!.. Подивіться лише на пику цього хлопця!.. Я вже бачила всяких людей: і білих, і муринів, і чорних індіян. Але де хто коли бачив людей зелених?.. Барбарідаде! Чим це ти так вималювався?

Данко глипнув у дзеркальце, що висіло в умивальці і розреготався ще більше: його ли­це, вкрите все брудно-зеленими плямами засох­лого соку, яким він вночі натирався, дійсно бу­ло подібне до пики якогось болотяного духа.

— Роздягайся!!! — крикнула несамовито Аліса, виведена остаточно з терпіння легковажною поведінкою хлопця. — Роздягайся, коли не хо­чеш скоштувати мого прута ще перед обідом!..

І нічого не помогли Данкові його енергійні протести і доводи, що він уже великий і може вимитися сам. Аліса, миттю наготувавши ку­піль, здерла з нього одежу, вкинула його в га­рячу воду і з люттю милила, терла, шурувала, полокала кілька разів, поки нарешті не вбрала у все чисте і власноручно не розчесала його чорні, буйні кучерики. Здається, що це була найгірша кара, бо про прут нічого не згадува­лося, тільки за кару Данко мусів з'їсти подвій­ну порцію обіду.

Трохи тяжчою була розмова з батьком, хоч той і не скликав святих і не погрожував прутом, тільки гостро скартав хлопця за його лег­коважний вибрик.

Тоді Аліса негайно взяла Данка в оборону і, сховавшись за дверима кухні, викрикувала звідти, що, властиво нічого не сталося, що сеньор Іван цілими тижнями ночує в лісі, навіть без такої надійної опіки, як Коарасіаба, і за те на нього ніхто не кричить.