Вони були тими, хто будував грандіозні плани та постійно підживлював свої мрії, однак в результаті опинявся на роздоріжжі, де був змушений жити один днем, всього лише один днем, що на початку зводило їх з розуму, а потім стало настільки звичним, що вони полюбили цю обмеженість, полюбили наче замкнені птахи у своїх клітках, боячись вийти на зовні та зустрітися з невідомим їм світом.
Варто було пройти ще одній секунді, як вони розуміли, що цей самий світ тепер лежить перед ними і їм не важко почати все знову, з чистого листа, почати дивитися у спільному напрямку туди, де їх нарешті огорне любов, тепло і насолода.
Хлопець сидів у невеличкому кріслі дивлячись на те, як вона думала із закритими очима. Вона більше не нагадувала йому ні янгола, ні міфічних персонажів, ні навіть чарівних балерин з картин Едгара Дега, тепер вона була собою, була собою справжньою і найбільшою утіхою для нього було те, що вона стала такою саме із ним та не з ким більше.
Рука сама потягнулася за телефоном, оскільки він залишив камеру у своєму номері, і просто зробив пару вдалих, нехай і не настільки живописних, але все одно дуже чутливих знімків.
— Ти досі цікавишся фотографією? – Запитала Магдалена, повільно розплющивши очі.
— Ні. – Тихо відповів він. – Цікавляться станом здоров'я, погодою або ж бережливо цікавляться тим чи іншим заняттям, яке хтось називає своїм хобі, а хтось зняттям стресу, однак для мене це не цікавість і, тим паче хобі, а справжнісіньке життя та ніяк інакше.
— Невже зображення настільки захоплюють тебе, що ти ладний забути про все на світі, тільки б продовжувати фотографувати?
— Не зовсім. Це більш тонка крига, ніж здається на перший погляд.
— Поясни? – Із чималою долею цікавості запитала вона.
— Я живу фотографією не для того, щоб просто передавати зображення того, що прийшлось по душі. Я фотографую лише те, що може перетворитися на вічність, хоча б для мене самого. Вічність на рівні з вогнем та водою, на рівні з рослинами, камінням та самою пустотою, з крапкою та прахом, з якого ми всі прийшли і в який одного дня всі повернемось. Для мене – це не стільки про відчуття моменту, скільки про відображення свободи та спадщини вічності на плівці, котрої гідні лише окремі моменти нашого існування. І… коли я знаходжу цю унікальність та наступає мить перед натиском на кнопку та магічним створенням фотографії… для мене просто завмирає світ, на секунду зупиняється серця та максимально уповільнюються рухи і є лише я та кадр і мене ніхто не дістане… ніхто, окрім Господа Бога, який водить моєю рукою.
— Ти віриш в те, що він водить твоєю рукою?
— Іноді мені це вдається відчувати, а коли щось відчуваєш віра приходить сама собою. – Ствердив він.
Вона дивилась на нього і бачила мрійника, але мрійника, який був її мрійником, котрий нехай і зустрівся їй настільки випадково на життєвому шляху, ще й два рази, але він знаходився тут із нею, тут та зараз і бажав би бути поряд і надалі, однак життя завжди таке життя…
В її серці затаїлася надія, вона не бажала щоб в ній загорався вогонь, якому не судилося прогоріти довго, але це відчуття… це казкове відчуття потрібності, любовності та позбавлення самотності в усі часи було неперевершеним та саме зараз, коли вони обоє стояли на роздоріжжі своїх відносин, не маючи гадки чого чекати від дня грядущого, їм обом і особливо Магдалені бажалося хоча б зараз відчути цей промінчик, цей казковий ковток любові.
— Куди ти виходив? – Запитала вона його із цікавістю.
— В сусідній кімнаті в мене нерухомо спить друг. – Із легкою посмішкою промовив Миколай.
— Друг?
— Так, його звуть Густаво, він галантний колумбієць, ця подорож була його ідеєю, довга історія. – Говорив він не зводячи з неї очей. – Зв'яжусь із капітаном в ранці, навряд чи він буде радий мене зараз чути.
— Пригода тебе не покидає, так Миколай. – Грайливо мовила дівчина.
— Так, але мені цього і не хочеться. – Вони подивилися один на одного с такою ж пристрастю, як в мить першого поцілунку роки тому. – Скажу тобі відверто, Магда, напевно я не з тих хто колись зупиниться в пошуках подібної заспокійливої гостроти.
— Чому?
— Бо вона п'янить.
Наскільки би сильно його б не п'янила пригода, Магдалена в цю саму секунду підкорила його серце в рази глибше та сильніше за будь-яку подорож, яку тільки він не вчиняв в своєму житті.
Він перейшов з крісла та сів стілець, все одно не зводячи очей з дівчини. Вона дивилася на нього ще більш глибинно, але в той же самий час пристрасть змусила її відчути легку розгубленість, котра дивним чином подобалась їй, подобалась настільки що вона відчувала той самий буревій, котрий чинив хаос за вікном, в своєму серці.
Вона підвелась та направилась до нього, повільно та невимушено, огорнувши його своїм поглядом з ніч до голови.
Слова мали б відлетіти в далину, але він цього не дозволив, він не міг відпустити зі свого нутра думку, котра не покидала його серце настільки тривалий час і варто було дівчині плавно та ніжно присісти поряд із ним, як з його вуст пролунало те питання, котре змусило відчути її чималу бентежність.
— Чому ти тоді сказала ні… чому не бажала, щоб я приїхав тоді до тебе? – Шепотів він, із самісінькою молитовністю в голосі, бажаючи нарешті почути відповідь на питання цілого життя.
— Миколай… чому саме зараз? – Із злобою вимовила вона.
— Чому, Магда… чому?
— Я… я не знаю…
— Що було не так?
— Іноді, трапляється так, що нерозкритій тайні варто залишатися такої на вічно, задля спокійного життя всього іншого, що ми цінуємо.
— Якщо ти вчинила тоді помилку, повір, я готовий тебе пробачити, зараз готовий, як і готовий про все забути, але я маю знати причину. Чому?
— Тому що… — Говорила вона настільки невпевнено і розгублено, ніби знаходячись на сповіді, де її душа нарешті позбавлялася того тягаря, котрий не давав їй спокою вже дуже і дуже давно. – Тому що я не була впевнена.
— В чому не була впевнена?
— В нас… в нас, Миколай. – Прошепотіла вона. – Я дуже довго обдумувала все, обговорювала з подругами, навіть із бабусею, але… але я не була впевнена в тому, що все це було насправді. Зрозумій, в ту ніч все було настільки чарівним, ніби у самій казці і варто було настати світанку, як я розгубилася і заплуталася у власних же думках. Я сподівалася переконати саму себе в тому, що минула ніч була чимось схожим втілення самої любові, однак врешті-решт все із чим я зіткнулася – це із сумнівами. Не в тобі… суть полягала не в провині, не твоїй чи моїй, а у чомусь іншому у…
— У страху. – Ствердив він. – Річ полягала у страху.
— Так… — Ледве вимовила Магдалена.
— Я розумію тебе. Мені також було важко повірити у справжність всього того, що між нами сталося, але це дійсно було. Це було… і було прекрасно. Мені важко згадати вечір чарівніший та приємніший за той, котрий ми провели із тобою в тій милій бесіді, наче відкривши один одного світ з іншого боку, дозволивши подивитися на нього очима ближнього, а не своїми і тепер… тепер, коли доля дарувала нам шанс знову опинитися поряд, знову відчути те ж саме тепло, що ми із тобою відчували колись, я присягаюся тобі, в моїй голові більше немає ні краплі сумніву стосовно тієї зустрічі, першої зустрічі, адже вона відбулась недарма. І можна називати це чим завгодно: долею, пострілом купідона чи бозна ще чим, але для мене – це дар і впускати його я більше не збираюсь… я більше не збираюсь впускати зі своїх рук щастя.
Вона сіла йому на колі та ніжно взяла його долоню, другою лагідно доторкнувшись до вкритого рясною щетиною обличчя. Короткі, волоски приємно кололи її руки, а очі заворожували все більше і більше з кожною наступною секундою.
Він гладив її руку своїм великим пальцем, все рухаючи їм то вгору, то вниз, відчуваючи те наскільки ніжною була у неї шкіра та наскільки ніжною являлася вона сама. Немає нічого з усього того, що настільки б заворожувало на світі чоловіка, як присутність поряд із ним жінки, яка викликає в нього незабутні почуття.
— Так не впускай мене більше… — Тихо промовила вона. – І тримай настільки міцно, і настільки люблячи наскільки можеш… наскільки віриш… наскільки хочеш… наскільки віриш…
Вони кохали… кохали, але не так як це було звично, не так як це могла б уявити більшість, адже в них не було пристрасті, в них царювала сама лише чистота, котра голубила два серця майже непомітно, однак настільки чутливо наскільки це було можливим для самої істини… спільної істини двох душ, над якими почала царювати мить кохання та ніжності, однак суть полягала не в їх тілах, адже це самісінька витівка матінки природи, котрою нагороджене ледь не кожне живе створіння: нагороджене даром продовжувати свій рід, ні… зараз все було інакше, інакше, бо вони були наближені до самих небес в рази більше за всіх інших, так як вся краса цього моменту була вирішена і благословенна там, де народжується щось більше за велич, щось більше навіть за саму любов.
Вони кохали… кохали, але не думали ні про що, навіть не думали про одне одного, а просто відчували все те, що відбувалось із ними зараз, відчували піднесення, відчували те, що було більш значущим за саме розуміння насолоди, адже вони відчували кожне серцебиття, кожен подих, кожен рух м'яза, бо вони досягали спільного балансу між чуттям та щастям.
Вони кохали… кохали, але не здогадувалися про те, що вже встигли пробігти хвилини, а за ними години і маленькі, неймовірно тоненькі, однак чарівно благосні промінчики полуденного сонця вже встигли помаленьку пробитися крізь глибоку сірість хмар буревію, буревію, котрий з коротким плином часу знову мав розірвати небеса своїми безжалісними руками, однак це вже було не важливо ні для Миколая, ні для Магдалени, оскільки дійсність виявилася такою, що за ті пару годин, котрі вони посвятили радості душі свого ближнього встигла розпочатися війна… кривава… безжалісна… гидка… про початок якої вони дізнаються вже згодом цього дня, що розтрощить серце та життя молодого чоловіка, як і всієї його нації, на печальне до та після… однак зараз вони були один у одного, зараз вони кохали… кохали і він був у неї, а вона була у нього і варто було пройти ще кільком миттєвостям, як вони разом востаннє за кілька років мирно поринуть у сон.
Початок повномасштабного вторгнення
У світі є не так вже й багато чого, що було б простим або ж траплялося просто так і це саме "просто" та "просто так" не менш складно пояснити.