мала тривати дві ночі, але страшна сніжна хуртовина, котра піднялась несподівано на середині дороги, так утруднила рух, що я приїхала з опізненням майже на цілу добу. Таким способом я вже стратила день моєї відпустки.
Приїхавши на стацію, чекаю ще три годині, поки порозчищали шляхи і трамваєві колії від глибокого снігу. Нарешті почався рух, і я дістаюся трамваєм до потрібної мені дільниці міста, недалеко від обласного суду.
Але повстає нова трудність: знайти приміщення на ніч. До тих знайомих, що їхні адреси маю, не смію вступати, щоб не втягнути і їх в небезпеку, а пані Ґ. мешкає па протилежному кінці міста.
В готелі можна дістати кімнату тільки на пред'явлення документу урядової поїздки, а через те, що в мене на посвідці на право їзди стоїть: "справі свого заарештованого чоловіка", я її взагалі не показую, і кажу, що приїхала приватно. Тому мене ніде по приймають.
Ходження з тяжкою валізкою від готелю до готелю через кучугури снігів забирає в мене останні сили, і без того вичерпані попередніми днями і трьома цілком безсонними ночами, проведеними в поїзді. Нарешті, коли заходжу до одного з найбільших готелів, у мене підкошуються ноги. Я сідаю і заявляю, що не вступлюся через те, що не маю більше сили і не маю, куди йти. Думаю, що вигляд у мене був розпучливий, бо навіть кам'яне серце портьєра зм'якло, і він, змилосердившись, дає мені ключ від кімнати десь аж на четвертому поверсі.
Залишивши свої речі в готелю, іду до обласного суду. Голова суду — дебела жінка з орденом на грудях — прийняла мене досить чемно і сказала, що вона нічого про мого чоловіка не знає.
— Ваш чоловік зложив судові свої свідчення і виїхав додому. Якщо він заарештований, то вам дасть необхідні інформації обласний прокуратор Руденко. Зверніться до нього.
Я йду до обласної прокуратури.
В попередній кімнаті сидить якась стара, розпатлана, страшна машиністка, що своїм виглядом нагадувала власницю притонів розпусні найбрудніших злодійських кварталів портового міста. При іншому столі сидить рідкий екземпляр атавізму мужеського полу, так само обшарпаний і неохайний, як і його колежанка, тільки на додаток ще й неголений. Заїрський вигляд обличчя горили і довжелезні волосисті руки робили його цілком подібним до спрута. Думаю, що поняття чемности і вміння обходитися з людьми були для нього так саме чужі і незнані, як і для його предків кам'яної доби.
Вислухавши причину моєї візити, він тиче олівцем у сторону внутрішніх дверей і хрипить:
— До прокурора!
"Де той Руденко відкопав таких Церберів?" — думаю собі, стукаючи до дверей.
Почувши дозвіл, заходжу до кабінету.
Велика, майже порожня кімната. При стіні шафа на папери. При вікні — велике бюрко. Один стілець порожній, а на другому за бюрком спиною до вікна сидить сам обласний прокуратор Руденко.
Це людина у віці 40-45 років, чисто виголена, з інтелігентним виразом обличчя і сивиною на скронях. Риси має правильні і навіть гарні, цілком не подібні до заїрських тупих пик служак НКВД. Тільки в очах, великих, сірих, проглядає холодна жорстокість вишколеного ката.
— Що ви скажете? — звернувся до мене.
— Я є жінка Олександра Мака, викликаного сюди перед двома тижнями і невідомо, до зниклого. Отже, я приїхала до вас, щоб дізнатися, де він і що з ним сталося?
Він не посміхнувся, ні! Але по очах було видно, з якою страшною садистичною насолодою він вицідив слово по слову дике питання:
— А, власне кажучи, чому вас це цікавить?
Цим питанням він несподівано вибив мене з засвоєної з попереднього досвіду засади: ніколи в розмовах зо злочинною бандою енкаведівських служак не виявляти своїх справжніх почувань, і я щиро здивувалася:
— Мене дивує наше питання, громадянин прокуратор! Адже я — дружина і мати двох дітей! Думаю, що моя цікавість є цілком природною, і я ще раз дозволю собі повторити питання: де є мій чоловік?
— Ваш чоловік там, — знову цідив він, смакуючи кожне слово, — де йому вже давно належиться бути... А вам я би радив якнайменше цією справою цікавитися, з огляду на тих самих дітей, про котрих ви щойно згадали...
Ще одна секунда, одна мить — і тяжкий камінний каламар. що стояв на столі, полетів би Руденкові в голову! Здавалося, треба було лишень одної маленької краплі, щоб отрута, переповнивши серце, штовхнула мене на скажений, смертельний напад, від одного удару котрого або стиску за горло ця потвора, що сиділа переді мною, увірвала б нитку свого мерзенного життя!
Одна крапля!...
Але то тільки так здавалося, бо ніхто не знає, скільки крапель болю може зміститися у власному серці.
Пекельна сила, що шугнула мені в голову, розбилася об щось невидиме і відплила назад, залишаючи по собі нудотну каламуть свідомости свого безсилля.
"А вгорі сидить ворона і сміється!" — пригадався мені раптом Олександрів сон.
— Чи мій чоловік там, де йому належиться бути, — опанувавши себе, відповідаю з холодною іронією, — вирішить остаточно правосуддя, у справедливість котрого я твердо вірю (а в душі: "справедливість?! Ха-ха-ха!") До вас же поки що маю тільки одне прохання: дозволу на передачі грошей і білизни.
— З тим зверніться до НКВД.
— До якого НКВД? Власне, що я не знаю, де мій чоловік знаходиться.
— Підіть до... Але, ні! Справа є в мене, а я... не дозволяю! І взагалі ваша візита є скінчена!
Що лишалося робити? Обертаюся і виходжу.
Ідучи довгими коридорами, ловлю себе раптом на тому, що уста мої без участи розсудку, корячись якійсь внутрішній силі, вперто повторяють: "Ми ще порахуємось з вами, товариш Руденко! Ми ще колись порахуємось!"
Оглядаюся зо страхом, чи мене ніхто не підслухав! Але ні! Ніхто не звертав на мене уваги.
Приходжу до готелю, падаю на холодне ліжко і попадаю в стан цілковитого отупіння. Здавалось, це не було почуття болю, бо моє серце, моя душа — ціле моє єство перетворилися в суцільний кривавий біль. Кожний мій нерв, кожна клітина тіла кричали, кволіли і корчилася. А я лежала непорушно, затупивши погляд у високу стелю. Старалася не думати ні про що, хотіла втікти від себе самої.
До дверей постукала покоївка і щось питала. Я довго ніяк не могла зрозуміти, чого вона хоче.
— Ах, так!.. Вечерю? Звичайно!... Чай? Може бути чай... Ні, більше нічого.
Покоївка пішла.
Я встаю, адресую грошевий переказ і готую пакунок з білизною. Адресую на в'язницю. Чи дійде? Ах, все одно...
Виходячи, завважую на столі тацю з вечерею. Їсти? Ні, хай потім...
Надавши на пошті гроші і білизну, виходжу на вулицю.
Надворі вже темніє, і починає здійматися знову різкий вітер.
Здається, я маю ще щось зробити?..
Зупиняюся і думаю...
Раптом пригадую, що я нічого не дізналася в тій справі, в котрій приїхала. Треба було принаймні відшукати якогось адвоката!... Сьогодні вже пізно! Завтра? Ні, завтра вже мушу їхати назад. Чотири дні страчено, і залишилося ще три. Опізнення на роботу в такому випадкові не могло бути оправдане і грозило судом, може, й в'язницею...[25] Отже, з чим вернутися?..
— Треба побачити паню Ґ.! — вирішую про себе і сідаю в трамвай.
Коли я приїхала до пані Ґ., вже було темно, а мешкання стояло замкнене. Викликана сусідка сказала, що папі Ґ. недавно вийшла і мабуть не повернеться, бо вона останнім часом часто ночує у своїх родичів. Адреси родичів сусідка не знала.
Вертаюся назад ні з чим.
На самому порозі готелю зупиняюся, пригадую собі вузьку і високу, помальовану в сіро-зелену фарбу кімнату, подібну до криниці, де мене чекає цілковита самотність, і зіходжу з ґанку на хідник. Спускаюся вулицею кілька кварталів вниз, потім вертаюся вулицею вгору, потім знову вниз і знову вгору, як загнаний звір, як людина, у котрої біль зубів розриває голову.
По якомусь часі почуваю, що в мене заклякли від морозу ноги, а вітер перейшов у справжню сніжну бурю. Мушу йти до готелю!
Заходжу в чужу і непривітну кімнату. На столі стоїть холодний чай і канапки.
— Мушу щось з'їсти — думаю собі, але зараз же в тій хвилі забуваю.
— І що тепер?.. Щось зробити?... Ні, роботи нема ніякої!... Ах, яке це все чуже, яке непотрібне!... Чи, може, я тут чужа і непотрібна?... Так, непотрібна і одинока...
Увагу мою привертає розгукана стихія. Я підходжу до вікна і вдивляюся в сніжну темінь.
— Дивно!.. Дивно, що я все бачу, все чую і розумію... А для чого?... Це так мучить!... Як би було добре перестати існувати!... Небуття має бути таке солодке!...
Тим часом вітер все кріпшав і перетворився в ураган. Шалена буря свистіла, реготала, завивала дикими голосами, хльоскала довгими батогами по вікнах і, ніби в нападі шаленої злости, гупала великими сніжними кулаками. Величезний ґмах[26] готелю починав дрижати і колихатися під дужими натисками вітру і, здавалось, от-от перекинеться. Ах, коли б справді перекинувся! Хай би роздавив мене з моїми думками разом!...
Десь не витримало скло дужого удару вітрового крила, почувся брязкіт висаджених шиб і перелякані голоси мешканців на коридорі.
І моє болюче отупіння під акомпанемент бурі змінюється в розпучливий, гострий відчай. Мені хочеться завити в тон вітру дико, протяжно, завити бездомним, побитим псом, закричати несамовито на цілу силу своїх легенів, щоб мене почув цілий світ, щоб хтось прийшов, щоб хтось мене вислухав і зрозумів!
Коли б хоч заплакати, але — ні! Сльози десь скипілися коло серця тяжким клубком і давлять його, давлять, але не приходять!
Кидаюся на коліна перед ліжком і тулю лице до холодної подушки.
— За що?! За що, Господи?! Господи, припини мою муку! Господи, пожалій мене, бо далі не витримаю!
— Господи?! — питаю сама себе, здивована тим, що Велике Слово, глибоко хоронене на споді душі в продовж довгих років, виринуло нарешті у всій повноті свойого могутнього значення, як камінь спасіння, як вічна і невичерпана сила незбагненої мудрости, ласки і милосердя.
"Прийдіть до мене всі страждучі!..."[27]
— Я приходжу до Тебе, о Господи! Складаю у Твоїх стіп свою страшну кривду і ввесь біль своєї змордованої душі!... Розкриваю перед Тобою свої рани і благаю Твоєї ласки!... Господи, не опусти мене!
Мене охоплює оціпеніння молитовного екстазу, і в його найвищому моменті моя розпука спалахнула яскравим полум'ям!..