А через те, що я з Петром не розмовляв, то для мене й по сьогодні лишається загадкою — яким чином у "продвіґалку" попав Крюк? На лижвах він ходив погано, здоров ям не відзначався, і фаху, коли не числити чекістського та демагогічного, не мав ніякого. А, отже, й він потрапив у нашу бригаду. А назагал "продвіґалка" складалася з людей майже поголовно кримінальних, несимпатичних і для нас незнайомих.
Було би довго оповідати, з якими труднощами наша бригада дісталася на місце, везучи на власних плечах усі знаряддя. Адже від Кугурчі до уявних золотих покладів через глибокі сніги не міг навіть запряжений у сани кінь пройти. А ми мусіли! Не буду також оповідати, як ми збудували першу землянку, в якій першу ніч мусіли тулитися і в'язні, і конвой, і собаки, і знаряддя, і харчеві запаси. Ми не позамерзали тому, що сиділи (лягти не було місця) один на другім, а не позадихалися тому, що мороз, неначе, мечами, пролазив крізь накриття землянки, втискаючи до неї ледове повітря. Й одинокою нашою потіхою було те, що наші дозорці терпіли так само, як і ми. Тільки в'язні мовчали, а дозорці лютилися й лихословили, вважаючи всю виправу великою для себе несправедливістю.
І лишень щось по чотирьох днях нелюдських зусиль, терпінь і безсонних ночей ми врешті мали дві землянки з печами, які таки гріли, а не диміли, з парами, з подвійними дверима і з маленькими віконечками. Правда, коли нагрівалися залізні бочки, які правили за печі, виявлялося, що тут і там топиться замерзлий ґрунт, і від того починає капати, текти, а на долівці творяться болото й калюжі. Правда й те, що тут і там раптом відкривалися щілини, в які задувало лютим морозом. Але це вже були дрібниці. Головне, що ми мали захист, могли після закінчення роботи посідати біля гарячої печі, пороззуватися, просушити онучі й взуття та випити гарячого окропу, настояного на запашних прутиках овочевих кущів.
Та ці всі благодаті обійшлися нам досить дорого. У балянсі ми мали сімнадцятеро важко хворих від простуди й інцидентів ув'язнених і трьох, також важко хворих, конвоїрів, що, правда, вже можна було скоріше віднести на сторінку зі знаком плюс. Конвой чекав зміни, що мала прибути з Кугурчі з новою партією в'язнів. Тоді при повороті мали забрати з собою хворих. Та поки що і конвоїри і в'язні лежали без лікарської опіки і без ліків.
Я й Арпад, як підопічні бригадира, здебільша були зайняті на кращій роботі — в самих землянках. Послаблення конвою, легший режим і порівняно добрі харчі привели до того, що в мене просто земля під ногами горіла. Я прокидався і лягав з думкою про втечу. І вона тим більше мене непокоїла, що я не міг поговорити з Арпадом, бо біля нас постійно стовбичили як не в'язні, то конвоїри.
Але одного дня ми пішли стягати зрубані в горах дерева. Вилізши на яких 200 метрів понад рівень нашої долини, я став і глянув довкола. Долина майбутнього табору була захищена з північного сходу й північного заходу горами, вкритими гарним густим лісом. Скільки сягало око — розстилалася біла засніжена пустеля, в якій царювала свобода, не скована ще в кайдани тими людьми, що ходили в шпичастих будьонівках, оздоблених на чолах червоними зірками. Небесна синь і білість снігу складали основні прикмети краєвиду.
І лишень над рікою довкола наших землянок темніла брудна латка, а в небо з чорних наперстків коминів здіймався сірий дим. І як воно, Господи, той бруд і погань любить людей! Так і ходить услід за ними.
— Не дивися, синашу, з такої висоти, не дивися! — насмішливо озвався півголосом Аріпад. — Голівка закрутиться — і можеш дурницю зробити...
Користаючи з того, що нікого не було поблизу, я заговорив до приятеля й сам відчув, як голос мій хрипів з одчаю.
— Хто зна, чи. ми не зробили більшої дурниці, проґавивши марно час?! Адже тепер не стоять на перешкоді ані дротяні засіки, ані...
— Спокійно, друзяко, спокійно!.. — охолодив мене Арпад. — Тебе сніг осліпив, і ти не хочеш певних речей бачити. "Дротяні засіки"... їх тут і не потрібно. Чим менший гурт, тим важче його покинути непомітно...
— Знаю, знаю... Але, бачиш, як уже раз людині западе в голову певна думка, то людина не заспокоїться, поки її не здійснить, або... поки не зазнає невдачі. І я, ось, думаю, думаю... Наприклад...
Коли я звірився Арпадові зі своїх проектів, він вдав глибоко огірченого й зідхнув:
— Ви, кавалере, маєте непристойну звичку — красти чужі думки... Тому беріть ліпше цю колоду і суньте її добровільно, коли не хочете, щоби вас до того змушено силою...
Я справді з потроєними силами вхопився за колоду і взагалі, сам того не помічаючи, з нервовости працював так, як колись у найгарячіший робочий час у себе вдома. Аж старший конвою мене похвалив:
— От ти, маладєц, стараєшся. Як і далі так будеш — скажу начальству, щоби тебе бригадиром поставили.
Почувши це, Арпад, що стояв спиною до конвоїра, перекривив пику і мовив уголос:
— Це він тому, що дуже хоче собі строк скоротити...
— А тебе ніхто не питає! — гримнув конвоїр. — Ясно, що хоче строк скоротити. І скоротить, коли схоче.
Арпад висолопив язика. Не знати, чи з удоволення, чи з фізичного зусилля.
Прибитий несподіваною смертю шуряка, опанований думкою про втечу, я мало звертав уваги на те, що діялося довкола мене. Але все ж кілька разів мимовільно занотував собі в пам'яті дивний вигляд Крюка. Він уже не лякався при зустрічах зі мною, не здригався, не блід і не ховався за чужі спини. Взагалі мав вигляд нормальної людини, тільки людини приреченої, переможеної й упокореної. Він був тихий, апатичний і спокійний. Дивував усіх безмірно, бо забував ходити по харчі й махорку, що було нечуваним серед в'язнів, лягав спати будь-як і будь-де, хоча місця було багато. Взагалі проявляв повний заник[47] саме тих примітивних інстинктів, що їх виплекувало жахливе в'язничне життя.
З першого ж дня побуту на новому місці Петро взявся за полювання. Він був майстром — наставляти сильця, в які попадалося безліч зайців, а навіть дикі кози та олені. У висліді ми мали свіжину, і це дуже в'язнів тішило. Та найбільшим мисливським трофеєм Петра була прекрасна бура лисиця, на самий вигляд якої наші вівчурі подуріли чисто. Виховані на засадах "комуністичної етики та моралі", вони вищали, скакали й тремтіли, як у пропасниці, не знаючи, як поставитися до нового в'язня: чи як до "ворога народу", якого треба роздерти, чи як до представниці прекрасного полу, біля якої, залицяючись, все ж можна живити надію на ласку. Каторжне життя і собакам прищепило засаду, що на безриб'ї і рак риба...
Хтось із конвоїрів піддав думку, що лисицю треба попросту вбити, щоби не баламутила "вірних псів революції", але Петро вступився за своєю здобиччю, кажучи, що за такий рідкісний екземпляр можна взяти добру нагороду. І лисиця була врятована. Для неї зробили міцну клітку і примістили в конвоїрській землянці.
Треба сказати, що з моментом, коли лишень зведено землянки, сторожа від в'язнів відділилася, зайнявши, звичайно, землянку, обладнану краще. Там же містилася комора з харчами, знаряддям та всяким таборовим причандаллям, там же лежали хворі конвоїри, там же була і їхня кухня. В'язнична ж землянка, помимо того, що була гірше обладнана, різнилася від конвоїрської ще й тим, що була переділена на дві нерівні частини. В дальшій і більшій половині була наша "резиденція", і вихід через неї йшов через меншу половину, де стояла варта з одним вівчуром. Між обидвома землянками від дверей до дверей були протягнені міцні линви, щоби на випадок пурги влегшити перехід з одного житла до другого.
І ця пурга раптом упала, неначе бич з неба. Сталося це дев'ятого, чи десятого дня нашого перебування на новому місці, саме тоді, коли з Кугурчі мала прибути зміна конвою і новий етап.
Хтось може закинути, що вживання слова "пурга" є недбальством супроти засад збереження чистоти мови. Але це буде несправедливий закид, бо наші "заметіль", "сніговія", "хвища", чи ще якісь означення не вичерпують і половини того страховища, що називається пургою. Її сила просто неймовірна і, коли знаходить якесь порівняння, то хіба з бурею на відкритому морі. Впіймана пургою людина котиться, мов звичайний скручений листок з дерева, а сніг може перетворитися в дуже небезпечну зброю, що розтинає тіло до самої кости. Пурга не дає дихати, розриває горло, розсаджує легені, сліпить очі й за кілька секунд, проникнувши в усі пори одежі, вистуджує людське тіло на лід. В часи пурги, як в ніч Єговиного Проходу по Єгипті, все ховається до своїх жител і не виходить навіть на полювання, хоч би і як голод докучав.
На цей раз пурга почалася зранку. Ми ще не вспіли навіть взятися по-справжньому до роботи, як нам наказано покинути все, зібрати знаряддя і повертатися до табору. Поки ми злізли з гори, вітер уже валив із ніг, а за годину за стугоном і ревом не було чути навіть лайок та прокльонів сторожів, лютих, що через пургу очікувана зміна може не прийти ще других десять днів.
Що ж до мене, то перший удар бурі, який примусив мене зігнутися і заплющити очі, одночасно, здавалося, розпростав за моєю спиною крила. Я мав таке враження, наче вже тікаю, і від того моя голова пішла обертом. Закрутилися і затанцювали в ній усі недодумані плини і зв'язані з утечею, всі уявлення і бажання, що вже кілька тижнів, одні на зміну другим, ходили вслід за кожним моїм кроком. Я йшов, наче не ледовим вітром, а полум'ям обнятий, і ніс у грудях тверду постанову: тікати раніше, ніж скінчиться пурга. Вона сховає нас у свому лябіринті, поспускає за нами сніжні завіси, позамітає стежки і здує запах із наших слідів перед вівчурами. Вона сипатиме снігом в очі погоні, збиватиме її на манівці і позбавлятиме охоти шукати нас. Ми пропадемо серед неї, як голка в стирті соломи, як насіння дикого маку серед зораної ріллі...
Добре, але, чи пурга має більше милосердя до втікачів, ніж до переслідувачів? Смійтеся, але я тоді на таке питання відповів рішучо позитивно: так! Адже втікач мусить мати більше сили й витривалости, ніж погоня, бо ним керує бажання і відвага, а погонею — примус. У втікача спонука криється внутрі, в погоні — ззовні.