Для хлопця існував єдиний Бог, якому він і вкладав у руки свою душу.
Тут відчувалось щось більше, за те що було звичним. Більше за всіх тих людей, котрі приходять сюди. Тут процвітала любов.
Вони обоє відчули приємну теплоту на серці, не звертаючи увагу ні на що, окрім святості, своїх почуттів та один одного.
Миколай стояв посередині каплички і роздивлявся розписи, але в один момент, озирнувшись навколо він не побачив Магдалени, що викликало легке хвилювання в його серці. Дівчина, повільними кроками, підійшла до нього ззаду та ніжно нахиливши голову хлопця до себе прошепотіла йому на вухо всією ніжністю свого голосу.
— Ти моя тиша… — Мовила вона настільки ніжно, як самісінький янгол.
Він знав, що так висловлюють свої почуття в деяких країнах сходу, переважно в Японії, але йому було на це все рівно, оскільки він думав тільки про неї та про її погляд, котрий поглинав його серце з кожною наступною миттю.
Вони не були певні в тому, що це саме було: чи то кохання, чи лише секунда, чи лише дурман ночі, але вони знали точно – це їх ніч, це їх секунди та їх почуття, що вже розквітали як перші квітки, які тягнулися все вище і вище до сонця.
— Тиша? – Мовив він, трохи не правдиво, оскільки далеко не був хорошим актором.
— Саме так.
— Запевняю тебе: хто завгодно з усіх людей на цьому світі, які мене знають, застосували б будь-яке слово, однак точно не те, котре асоціюється із тишею.
— А я і не про тишу. – Дружелюбно мовила дівчина.
— А я і не про слова. – Не менш дружелюбно відповів хлопець.
Ті почуття, котрі вірували у повітрі між ними в цей момент, так само вітали і в їх першу та крайню, до цього самого дня, зустріч, але того разу вони не розкрились так, як повинні були б. Цьому не було пояснення, цьому не було виправдання, просто склалося так, як склалося ось і все, однак в цю чарівну ніч… ніч після буревію, в очікуванні ще сильнішого шторму, вони перетворилися один для одного на когось більшого за звичних старих знайомих, ще й котрі бачились лише єдиний раз в своєму житті.
Він хотів поцілувати її, але відчув що це було не на часі в храмі Господнім, хоча невже Бог не шанує любов, яку проповідував все своє земне буття? Чи він не бажав би, щоб дві маленькі, блукаючі душі не об'єднувалися в одну? Чи бозна ще що на світі… ні… ні… ні… тут, саме тут Господь бачив їх у всій красі, бачив справжніми, бачив вільними, бачив коханими.
Дівчина повільно підійшла до свічки. Вогник мирно собі палав собі, а вона дивилась на його плавні і хаотичні рухи. В серці відчувався спокій, не зовсім звичний спокій, як перед моментом сну, а той котрий ближчий до самого розуміння цілковитого умиротворення всього, що тільки таїлося в її глибинах.
Спочатку, вона подумала що це все відбувається завдяки присутності Миколая, потім в її голові визріло міркування про святість місця, в якому вони знаходились, але врешті-решт дівчина зрозуміла, що причини бути взагалі не повинно, вона просто відчувала покійність, якої так довго бажала, до якої так довго йшла і ось нарешті змогла зустрітися із нею, однак хто ж знав, що це саме буття спокою випливе з її минулого в дійсний момент, сидячи у барі, на острові після страшенного буревію, потягуючи легкий коктейль.
Вона відчула його дотик до свого плеча і цей дотик подарував їй ще більше умиротворення та тишу, ніж була до цього. Вона почала розуміти, що поряд із ним її мрійність починає втілюватися в реальність, її бажаність стає дійсністю, а свобода та легкість їх спільною істиною, яка підіймала їх обох на вершини.
— Знаєш… — Прошепотіла вона. – Не знаю чому, але варто мені опинитися в капличці, побачити розписи, що відображають сюжети з Біблії, відчути тутешній аромат, зрозуміти внутрішнє відчуття та поглибитись у все оточуюче, як я починаю відчувати, тільки, будь-ласка, не смійся… відчувати себе, як Арвен, з "Володаря Перстнів".
— Тут немає з чого сміятися, Магдалена, а тим паче дивуватися. – Цілковито її розуміючи відповів він. – Великий професор, ніколи не треба про це забувати, був глибоко віруючим християнином і всі книги пронизані, як ти сама висловилась: "біблейськими сюжетами". Тому немає нічого дивного в тому, що в образі Арвен – є дійсно щось від янгола. – Він обійняв її та легенько прошепотів на вухо. – Власне, як і в тобі самій.
Вона ніжно стисла його руку та не бажала відпускати, якби їм надали можливість стояти так цілу вічність вони би простояли, але у життя завжди знайдуться справи, котрим під силу завадити чистоті кохання.
За вікном починали завіювати нові вітри – це був сигнал… час йти назад.
З тієї самої миті, як вони покинули готель, пройшло менше години, але для них ці моменти проведені поруч одне з одним були чимось наближеним до самісінького блаженства, як для тіла так і для душі.
Варто було зробити перший крок з каплички, як Миколай знову щось відчув у собі, але це було вже ніяке не очищення, не пришестя блага до душі ні – це було ніщо інше, як попередження, однак хлопець ще не встиг збагнути стосовно чого його намагалися попередити з гори.
— Миколай! Чого ти застряг? – Сказала Магдалена. – Вже починають падати краплі, а я не маю великого бажання промокнути.
— Можу тебе зрозуміти. – Тихо промовив хлопець. – Але в таких місцях гріх не прогулятися під рясним дощем.
— Якщо хочеш спитатися за гріх, то краще повернись назад до каплички та розпитай про це священнослужителів, а я, в подібних питаннях, віддаю перевагу здоровому глузду.
— Добре Магда, нехай цього разу перевага буде на світлій стороні здорового глузду, для душі знайдемо ще кращий час.
— Невже для душі є свій час? – Трохи здивовано запитала дівчина.
— Тут як сказати: хтось скаже тобі, що для душі кращий час – це зараз і тільки зараз, але я із цим не погоджусь, тому що вона занадто вразлива для того, щоб бути завжди у нагоді. Так, душа завжди із нами, але її настільки легко поранити, настільки легко зачепити, зрадити, покалічити, що вона має завжди охоронятися за найвищими стінами, котрі тільки є у нас в середині інакше біль та рани, котрі відчує душа ніколи не дадуть нам спокою, адже вони не затягуються до кінця, а так і залишаються тліти і тліти, наче ті маленькі вогники, наче ті свічки. – Говорив він і більше не дивився на неї, а просто спостерігав за пустотою, яка грала прямо перед його очима.
Дівчина не могла зрозуміти всі його переживання до кінця, але вона збагнула, що йому аж ніяк не було легко сьогодні і, якимось дивним чином, чудово відчувала його, відчувала кожне хвилювання та всі ті бурхливості, котрі тільки розрізали серце Миколая навпіл.
— Я читала новини. – Сказала вона. – Мені дуже шкода, що все так відбувається.
— Так… мені теж.
— Ти тут також через затримку рейсу, але гадаю кінцева зупинка не Лондон?
— Ні, не Лондон. Все, що мені зараз потрібно – це благоприємна погода та швидкий шлях додому. Я не можу затримуватися тут. Не хочу думати про війну і тим паче не бажаю вірити в те, що вона почнеться, однак незважаючи ні на що я мушу буту там… там зі своїми.
— Але Миколай, такі буревії можуть збити розклад рейсів на багато днів вперед. Лише Господові Богу відомо коли настане льотна погода, ще й за океан.
— Розумію, але і ти мене зрозумій, Магдалена… я не можу сидіти тут склавши руки.
Вони майже дійшли до готелю і всю дорогу назад вони обговорювали одне і те саме… Магдалена відчувала його розпач, відчувала наскільки це було для нього важливих і всю безвихідність ситуації, але в мить в її голові зародилась та ідея, про котру вона ще не раз пошкодує з плином часу.
— Варіант, який я тобі зараз запропоную, може виявитися доволі безглуздим і, скоріше, безумним, але це хоч якесь рішення.
— Я весь у увазі.
— Ми приплили сюди в надії випередити буревій, який прийшов з Кюрасао. Звідти квитків не було, однак нам вдалося вхопити їх тут, однак не вдалось вкластися в час. Нас привіз один чоловік, на невеличкому кораблі, скоріше не кораблі, а чомусь ближче до буксира і, наскільки мені відомо, вранці він знову попливе до Кюрасао, але…
— Але?
— Але є пара нюансів. – Трохи схвильовано мовила вона.
— Яких саме?
— По-перше, він перевозить контрабанду: ні зброю, ні тим паче наркотики, а різноманітні товари, алкоголь, сигари для туристів, тому подібне.
— Цікаві в тебе знайомі.
— Як у Вас кажуть:"хто ж є на світі хто б був без гріха".
— Саме так! – Бадьоро відповів хлопець. – Ну, а по-друге?
— По-друге, я сумніваюся, що він ризикне вийти в море в таку погоду, однак і на одному місці, з урахуванням роду його професії, йому стояти не вдасться, тому гадаю, за розумну суму, він може взяти тебе із собою.
— Ти моя тиша… — Прошепотів він, після чого ніжно поцілував її перед входом до готелю.
Питання було майже вирішеним, але попереду було чимале випробування, питання лише в тому, як саме їм вдасться його пройти і чи вдасться взагалі, бо відступати назад ніхто не планував!
***
Номер Магдалени не сильно відрізнявся від того, в який вдалось заселитися хлопцям, винятком слугувало лише те, що дівчина, на відміну від Миколая та Густаво, мала б знаходитись тут одна, однак сплив обставин позбавив її від почуття самітності серед голих стін.
Ніч добігала свого завершення і, якби не певні особливості погоди, то даний період без сумніву можна було б вважати моментом сходу сонця, однак їм не було видно ні сонця, ні місяця, ні навіть маленьких зірочок, а вбачали саму лише пітьмі нового буревію, котрий нехай і був слабшим за свого попередника, але все одно не надавав душі бажаного спокою, все продовжуючи і продовжуючи завивати та розливатися рясним дощем.
Серце воліло відчути сонячне проміння, однак самого воління було замало для того, щоб вгамувати той хаос, який розповсюджувався за вікном і попереджав всіх та кожного про те, що він не здасться просто так і не поверниться туди, звідки він прийшов, допоки не вчинить всі бажані руйнування.
Молоді люди намагалися не зважати на всю цю катастрофу, оскільки в серці хлопця і без того вистачало тривожного катаклізму, в той час як серце дівчини було сповнене невизначеності та чималої долі розгубленості стосовно свого майбутнього, навіть найближчого.
Іноді потягуючи сухе вино, яке вони взяли на барі, їм здавалося, сидячи посеред тиші, що всі ці роки вони жили вічним бажанням гостроти… гостроти незвіданості… гостроти почуттів, яка врешті-решт мала б привести їх до чогось більшого за саму гостроту… привести до спокою, наче маленьку дитину, показавши дорогу у їх світле майбутнє, однак їм не вдалось розгледіти цієї самої дороги, адже вони були занадто далекі від всього цього.