Янічка

Олег Чорногуз

Сторінка 2 з 2

Зупинився на порозі і навіть на вітання не відповів. А тут раптом із люксу вибігають двоє миловидних дівчаток і до Янічки. "Ану, Петре Андрійовичу, показуйте свого шкільного друга". Моя обімліла. Я, між іншим, теж. "Чому ж, – кажу йому, – ти не попередив, що ти не сам! Ми думали, ти з Янічкою. А в тебе, я бачу, тут робоча обстановка. Дівчата, мабуть, стенографістки твої, секретарки?" – "Секретарка і кур'єрша. – підхоплює мій натяк Петро Андрійович. – Робота у нас тут екстренна... План... Горимо... Ї завтра треба все це здати... написати... передрукувати..."

"Від руки, – кажу йому, – то не те. А от якщо дівчатка. Та ще й професіоналки, то тоді... Все гаразд". – "Буде все в нормі, – заспокоює він мене. – Вони у мене обидві друкують. Пройшли курси..."

"Ну, вибач, – кажу. – Ми на вечерю запізнюємось. Нагулювали апетит. А тут, думаємо, давай забіжимо. Подивимось, як Яніч... Вибач, як тут Петро Андрійович поживає.." От бісова кава, – раптом зупиняю свою розповідь. – Знову охолола. Олександре Тимофійовичу, я не настільки зіпсований, як Олег Данилович, щоб пити холодну каву.

– Не підігрію, – відповів Олександр Тимофійович. – Поки не розкажеш, що ж було далі.

– Далі? Більше ми не ходили до Янічки. Моя дружина сказала: я бачити не хочу. Ненавиджу. Всі ви, чоловіки, однакові. Особливо коли в керівники якось виб'єтесь, секретарок заводите, автомашини державні, відрядження. Що вона під останнім словом розуміла, я й досі не знаю. А це ж, товариші, вчора, ви ж знаєте, затвердили мене начальником комунального господарства... Теж автомашина, секретарка. Поганенька, правда, але міняти не збираюся, щоб з перших днів анонімки не посипалися. Прибіг додому, щиро поділився з дружиною... Сьогодні зранку мій шофер відвіз її на роботу. А увечері вона прийшла... Як завжди, з сумкою... Натомлена... Подзвонила. Каже: "Ти хоча б якогось гачка прибив до дверей, товаришу начальник. Сумку ні на що вішати. Поки знайдеш ті ключі". – "Люба моя, – відповідаю щасливий, – буде тобі і гачок, і сумка, дай її, до речі, сюди, і дозволь, я тебе поцілую..." Так мені радісно було на душі... Я до неї з щирим серцем... Вона віддала мені сумку, а тоді як розвернеться і...

Далі треба щось розповідати?

Друзі посхиляли голови...

– Єдине, що скажу: коли нанесла цей удар, мене тільки одвірок підтримав. І ще, крім іскор ув очах, я запам'ятав: "Я тобі не Янічка!"

Що вона цим хотіла сказати – досі зрозуміти не можу. Та й взагалі, товариші, жінки – це таки інший світ. Їх так просто не зрозумієш.

[1] "Кава по-сідалковськи" – тобто зварена за рецептом Євграфа Сідалковського, одного з головних героїв іронічних романів Олега Чорногуза ""Аристократ" із Вапнярки" та "Претенденти на папаху".

1 2