За українськими мірками це були неабиякі гроші. Вручили тимчасові "аусвайси", але покидати огороджену територію для пошуку роботи, дозволили лише у межах стокілометрової зони. Насправді мігранти витрачали тиждень на пошук роботи і тиждень на працю. Пересувалися автостопом, а працювали здебільше на приватному будівництві. Одного разу Василь і Володька сягнули далекого Дрездена, де побудували довгий паркан з профільного заліза, заробивши по п'ятсот марок на кожного.
Стародавнє баварське місто Вюрцбург історично відоме тим, що саме тут у ХVІІ сторіччі відбувалося "полювання на відьом", а перші письмові згадки про нього датуються VIII сторіччям. Наприкінці війни союзники скинули на нього 900 тисяч бомб, чим зруйнували його вщент. І хоча відбудовувало місто молодше покоління жителів, воно подбало за збереження первозданної архітектури у стилі бароко.
Вже опісля перших виїздів з зони, конотопці збагнули, що в Баварії панує суцільне потурання. Перші поверхи приватних будинків, що шикувалися вздовж доріг, повсюдно були обладнані крамничками, на вході до котрих, господарі просто неба розвішували товари, не переймаючись їхнім збереженням. Тож, проходячи повз них, можна було зірвати щось з одягу, або схопити якусь пляшку, і почимчикувати далі, наче нічого не було. Справжній урок дарівщини подала відмінниця. Вбралася на голе тіло в довгу спідницю та широку куртку, зайшла у найближчий супермаркет і, подовгу розглядаючи розвішений крам, непомітно підділа під верхній одяг пару комплектів супермодної білизни, блузку, светр – не менш ніж на чотириста марок. Потім набрала у сумочку марочних парфумів і засобів макіяжу та з гордо піднятою головою вийшла назовні, заплативши лише за те, що було в сумочці.
— Мама вчила, що до женихів слід ставитись з повагою, – розтлумачила вона друзякам.
Усім житловим комплексом бази завідував "хаусмайстер" на ім'я Адальберт – літній чолов'яга у шкіряній камізельці, шортах і мисливському капелюху з пером. У таборі він опікувався порядком і видавав мешканцям дозволи на тимчасовий виїзд. Почувши, що поповнення прибуло з України, він, при видачі допомоги, похвалився, що його тато воював у Росії і, перебуваючи у полоні, до 1952 року відпрацьовував строк саме у Конотопі. Там він, начебто, мав стосунки з гарненькою українкою і розпрощався з нею, коли та була вагітною. Тут Василь не розгубився і наплескав, що опісля війни містом блукали поговори начебто його бабуся з материнської лінії нагуляла доньку від німця, і тому не виключено, що вони з Адальбертом можуть бути родичами. Після цієї розмови хаусмайстер став поводитись з конотопцями краще, ніж з іншими: при зустрічі пригощав сигаретами, а інколи й пивом. Тож, коли Мурка звернулась до нього з проблемою виїзду, він без усяких відпустив її на два тижні до Штутгарту. Повернулася дівчина через місяць, трималась гордовито, хоча легенький смуток туманив її завжди зухвалий погляд.
— Що, не прийняв тебе твій бахур? – зловтішно запитав Володька.
— Який він мені бахур? Познайомились за листуванням. Надіслав молоде фото, а насправді виявися старим, миршавим, ще й скупим. При зустрічі подарував перстень, збрехав що з брильянтом, але прощаючись, відібрав. Щоправда на зворотну путь дав триста марок. Але ж я з ним не спала!
— Це нас дуже, дуже радує, – буркнув Василь.
— А далі? План "Б"? Де твій план "Б"?
Виявилось, що "план Б" якраз проводить відпустку в Акапулько. Там,
Як казали знавці, мужикам усе пропонується "під ключ".
— Хочу в Акапулько! – застогнав Володька.
Вахтерами на виході з бази все ще стояли американці під командуванням сержанта. Їх періодично інспектував офіцер з Хайдельберга, де розміщався штаб Четвертого об'єднаного тактичного авіаційного командування США, що якраз знаходилось у стані розформування. На початку жовтня звідти з інспекцією навідався красавчик-лейтенант, і відразу припав до ока заклопотаній Марійці. Того дня пан Адальберт люб'язно відпустив ввірений йому конотопський контингент до наближеного села на святкування місцевого Октоберфесту. Марійка помила голову, напахалася, накрасилася і прибралася в усе вкрадене. Сидячи за пивом, що без міри виставляв Адальберт, друзяки не зводили очей з подруги, яка з жаром відстукувала місцеві танки.
— Красива ж чортяка! – вкотре признався Володька.
Тут духовий оркестр – труба, баритон, альт, туба і барабан – заграв вальс
"Дунайські хвилі", і лейтенант запросив їхню подружку. Він був стрункий, красивий, вбраний у білу нагладжену парадну форму і геть розкутий. Очевидно, що у Вест-Пойнті його гарно навчили вальсувати, бо коли вони з Муркою закружляли переходами, усі інші пари зупинилися, стали колом і заздрісно аплодували. У перерві кралечка познайомила партнера з друзями. Його звали Гаррі, походив він зі штату Монтана, де батьки тримали традиційне сімейне ранчо. За пивом Гаррі швидко став своїм і до наступного виходу оркестру встиг детально описати техніку накидання ласо і тонкощі приборкання дикого жеребця. І хоча хлопці покинули школу жалюгідними трієчниками з англійської, під впливом баварського пива вони його сповна розуміли.
Парочка відтанцювала ще два захо́ди, ковбой усадив подружку у джип і увіз до Хайдельбергу.
— За одним я жалкую… – з сумом зауважив Володька: – Могла б і нам дати по разу на прощання.
— Ну ти скажеш! А дівоча пліва? – незграбно зауважив Василь.
Подружка повернулась через місяць і лише для того, щоб повідомити, що
вони з Гаррі вже побралися. За нагальним проханням коханої наречений навіть влаштував їй справжнє вінчання у руській православній церковці у Мюнхені. Такою гарненькою Мурку хлопці ще не бачили. Її блакитні, наче небо в церкві, очі випромінювали щастя; шорти були настільки підрізані, що під блудливим вітерцем не довго було й завагітніти. Зате її довгі стрункі ніжки, білі, гладенькі, з м'якими припухлостями на колінах, виблискували на усю довжину. Біла мережева блузка, сяк-так прикрита вузенькою джинсовою курткою, з-під якої рельєфно випирали тугенькі груди, була прозорою як чеське скло, і її глибокий отвір магнетично притягував погляди небайдужих.
— Хлопчики! Якби ви знали, як я вас люблю! За місяць Гаррі переводять до Штатів. Оце приїхала подякувати вас за усе і попрощатися. Гаррі! – вона виразно зиркнула на чоловіка, і той, зніяковівши, вручив приятелям по сто доларовій банкноті.
— Хоч шерсті жмут, – прошепотів Володька, ховаючи бакси. Дівчина,
мабуть, щось почула, бо на додаток солодко розцілувала обох у губи.
— Не уявляю, що вона робитиме на тому ранчо? Невже корів доїтиме? – спантеличено пробубнів Васько, погравши пальцями услід джипу.
До кінця тимчасового перебування у Німеччині залишалося сім місяців, можна було іще щось заробити, але мусили пометушитись. Хлопці узяли напрокат вживаний Фольксваген "Пассат" з мільйоном кілометрів на спідометрі, і значно пришвидшили пошук роботи. Найкращою з усіх видалось їм очищення лісів. По-перше, гарно платили – щонайменше сто марок на день; по-друге, Баварія предстала перед ними неймовірно мальовничою. Гори, прикрашені лісом, прозорі річки, сині озера… Українцям відвели ділянку в Альпах поблизу кордону з Францією. До лісів баварці ставились так, наче то не ліси, а приватні сади. Хлопці вирубували сухостій, збирали під мітлу хмиз, листя, шишки, траву… Вручну стягували усе це у купи, вантажили на вози і спускали до дороги кінською тягою: користування тракторами не допускалося. Їжу робітникам доставляли розігрітою, а щоб вони не забруднювали середовище, за ними слідом возили біотуалет.
Оскільки міжнародні права на водіння автомобіля мав лише Василь, за ним і закріпилася функція штатного шофера. Двоє руських з Казахстану, що перебралися до Німеччини з Греції, заборгувавши там несплачені податки, налагодили скупку краденого. Василь підганяв "Пассат" до чергової придорожньої лавки і, поки Володька відволікав господаря пустим базіканням, третій друг нашвидкуруч напихав багажник різноманітним крамом. Німці навіть спиртне залишали без нагляду, то ж "заробітчани" не забували вкинути в салон і з десяток пляшок алкоголю.
Врешті-решт поліція їх таки засікла. Не те, щоб спіймали на гарячому, а елементарно вирахували. Дали пару днів на збори і пригрозили в'язницею: до трьох місяців відсидки. І хоча місцеві адвокати і волонтери бралися "відмазати" хлопців, як таких, що змушені боротися за власне виживання, вони від тих послуг відмовились. Термін тимчасового притулку так і так стікав, а реальної можливості залишитись на довше вони не бачили: не відчували спроможності засвоїти німецьку і заробляти офіційно на постійній роботі не менше тисячі марок на місяць. Зрештою, придбавши з других рук по "Мерседесу", вони завантажилися легальним крамом, і в назначений день вибули у бік польського кордону. Зворушений хаусмайстер Адальберт особисто провів їх за місто.
Зручніше умостившись в батьківському кріслі, Васько запалив тоненьку цигарку із золотавим фільтром – у часи Перебудови такі палили лише валютні проститутки у люксових ресторанах, – і розпочав свою пригодницьку оповідь.
— Пристойну машину, кращу ніж твоя, тато, "Волга", зі страховкою на двадцять місяців там можна придбати за чотириста марок. Не знаю, скільки це зараз купонів.
— Як на мене, твій "Мерседес" більше схожий на кенгуру після пологів, – не затримався з відповіддю тато.
— Заносиш у купчу своє прізвище, платиш і ідеш, куди хочеш, – продовжив синок.
— А як там наша Маша? Наша Машенька? Щось її не видно? – запитала мама.
— Ваша Мурка знайшла своє щастя – американського офіцера з ранчо в штаті Монтана. Що стосується цін, то у Німеччині можна жити. Усе дешево: хліб – одна марка, продукти чотири – п'ять марок. Що мене бісило, так це їхні старенькі. Цілими днями пестяться на лавочках, а обідають у ресторанах. Не так, як наші пенсіонерки, щоб поїсти, торгують з тротуарів старим мотлохом.
Трохи помовчавши, Василь "позичив у Сірка очі" і якомога лагідніше звернувся до матінки, що за фахом була лікаркою:
– Мамо, ти ж нас виручиш? Здається, на зворотному шляху ми з Вовчиком прихопили по гонореї. Вилікуєш? Не хочеться звертатися до поліклініки.