Однак нічого путнього не спадало на думку. Та щоб якось завести мову, Тихін сказав:
— А без наш не цвіте, а просто кипить, — Маринка не озвалась, і він правив далі: — А я, старий телепень, — рубати його. І найде ж таке на людину…
Вечір третій
Маринка повернулася з ферми. Від неї, як завше, пахло свіжим молоком. Легка втома надавала обличчю якоїсь поважності і зосередженості. У такий час Маринка найдужче подобалася Тихонові, і коли вона починала чепуритися до клубу, він сідав на лаві і стежив за кожним її рухом. "Ну, тату", — ніяковіла Маринка. "От ти, їй-богу, наче маленька", — одказував Тихін і брався скручувати цигарку.
Та цього вечора Маринка нікуди не прибиралася. Після вечері вона мовчки пройшлася по хаті з кутка в куток, не знаходячи собі місця, потім підійшла до батька.
— Скидайте сорочку, виперу.
— Та вона ж чиста, — сказав Тихін.
— От і ні, заношена.
— То вже задня випереш, — одмовлявся Тихін.
Рипнули сінешні двері, потім хтось постукав і зашарудів, шукаючи клямку. Нарешті зайшов. Бондарчуків хлопець. До Тихонової господи він завітав уперше і тепер почувався тут, як у темряві. Несміливо привітався і, дивлячись не на Маринку, а на Тихона, сказав:
— Я згоден, дядьку.
Тихін перевів погляд на Маринку, вона була навдивовижу спокійна, ніби це її не обходило.
— А чого ти мені про це кажеш? — знизав Тихін плечима. — Он із нею балакай, діло її.— І, мовби показуючи свою непричетність до розмови, він дістав кисет і вийшов надвір.
— То просять, то не хочуть тебе й слухати, — роздратовано сказав Бондарчук. Наодинці з Маринкою він посміливішав. — Самі не розберете, чого вам хочеться.
— А ти розбираєш? — аж крикнула Маринка, і очі її загорілись, як жарини під подувом вітру.
— Що? — не зрозумів Бондарчук.
— Нічого, — сказала уже байдуже, і плечі її опустилися.
— Ти ж сама хотіла. І я прийшов сказати, що…
— Злякався, — мовила вона тихо й пригнічено. — Нічого мені од тебе не треба. Цить…
— Але ж…
— Іди. Іди звідси.
Бондарчукові, може, тільки цього було й треба, та зараз він почувався приниженим, втоптаним у багно.
І він сказав:
— Якщо я піду, то моя нога більше не ступить на цей поріг.
— Та йди вже. — Маринка нетерпляче кивнула на двері, бо на очі набігали сльози, а їй не хотілося, щоб він їх помітив. Уже крізь туман Маринка бачила, як щезла за дверима його постать, чула, як голосно грюкнули двері. Тільки тоді вона дала волю сльозам, наче то вони тягарем зібралися в її серці і тепер мали вилитись усі до краплі…
Потім зайшов Тихін. Він бачив, як Бондарчук простував із їхнього двору, не сказавши Тихонові й слова, і здогадався про все. Тихін випалив не одну цигарку, перш ніж зайти до хати, а зараз дивився на дочку і думав, що б їй сказати.
— Маринко, а випери-но. мені сорочку, — попросив. Потім одійшов у куток, зупинився перед великим дзеркалом і провів пальцями по шорсткій щоці. — Та й щетину пора зчухрать. Занехаявся я, мабуть, старію…