* * *
Коли ранок іде безросяний,
а о сьомій ще сонце сонне,
ми у трави підемо босими,
де земля пересохла стогне.
Дві руки догори долонями,
щоб у неба дощу просить,
почнемо замовлять сьогодні ми
у дощів і у неба сил.
Твої слова
Твої слова. О, ті палкі слова,
оті легкі й гарячі, наче вітер.
Вони святі. Вони творять дива.
Твої слова вогнем любові світять.
Твої слова ― то музика жива,
отак би і плекав із тебе вірші.
Усе минуще. Лиш твої слова
такі прості, але водночас вічні.
* * *
Усміхнене небо
і схоже на тебе,
і схоже на очі твої голубі.
Яка ти красива,
коли ти щаслива.
А сонечко сонне
в розкриті долоні
Яка ти чарівна,
прекрасна царівно,
прекрасна княгине,
богине,
Афро.
Розпещений вітер,
тобою зігрітий,
торкає вустами гарячі вуста.
А серце півп'яне
тобою, кохана,
в твою голубінь відліта.
* * *
Тобі не вгодити ― усе не так:
і ці не такі, і ті не ті.
Яка ж безглузда і не проста
оця філософія почуттів...
На все у тебе свої закони,
чи, може, добрі, а чи лихі.
І вже здається, що аж до скону
шукати буду до них підхід.
Такі знайомі стають міста
і через сотню коротких днів…
Яка ж солодка в твоїх устах
ця філософія почуттів!
* * *
Заворожи мене поглядом,
заворожи мене словом.
Хай буду я вічно проклятим,
але із тобою знову.
Заворожи мене серцем
на радість чи на біду,
і я покину усе це
і сам до тебе прийду.
А може, не треба чарів,
не треба тих молитов.
Ти просто навчись чекати,
і я повернуся знов...
* * *
Україночко-Україно,
сонце-сонечко безпричальне.
Полечу журавлиним клином
я в обійми твоїх печалей.
Україночко-українка,
диво-дівчина тонкостанна,
не журися, я буду близько
і з тобою повік зостанусь.
Україночко сонцеквітна,
не дивися на мене строго,
скільки можна отак сидіти
наодинці із власним богом?
Україночко білолиця,
опускать голови не треба,
бо найкраща в руках синиця ―
це політ журавля у небі!
Деркачі
Є на світі привітне містечко —
юнорідна моя далечінь.
Я на мрії вмощуся скраєчку
і помчу до своїх Деркачів.
Де сповита в купальниці луків
Батьківщина дитинства мого,
я вернусь до своєї розлуки,
де надії незгаслий вогонь.
Там, де Лопань, і Січ, і криниця,
щоб спочити на ріднім плечі,
я іду до своєї столиці ―
тихоквітних моїх Деркачів.
* * *
Учителю, поету
В. П. Тимченку
Заколисана, приспана втома
на дивані старім сидить.
Ти сьогодні нарешті вдома ―
хай чекають життя і світ,
хай чекають книжки, газети
і новий недописаний вірш,
хай чекає уся планета ―
ти ― удома і міцно спиш.
І зрадіють дружина й доня:
"Ну нарешті із нами тато!"
Ти всміхнешся і скажеш сонно:
"А мені уже час вставати..."
* * *
Патріотові
Сорочка вишита, полатана
і прастарий дубовий стіл.
Твоя душа аж пахне ладаном,
і всі слова такі прості.
Стара одежа у комоді
зносилась зовсім за роки.
Та не за себе ― за свободу
тримаєш міцно кулаки.
І знов життя, немов за ґратами,
а бачив світло і світи...
Сорочка вишита полатана...
Ти знову хочеш зодягти?..
* * *
Пальці схрещені, очі праведні,
і кричать про якусь свободу.
Все те байдуже для народу.
Люди справжнього хочуть дива.
Жебраків, як собак нерізаних,
та не пустиш усіх на мило.
Їхнє щастя дощами змило
і назавжди від нас відрізало.
Все життя, політично зіткане
і поділене кольорами,
вперто чинить і суд над нами,
і примушує бути свідками.
Ми ще вчора з усім змирилися
й стоїмо лиш за себе кожен.
Наші вчинки на дикі схожі,
та даремно, аби не битися.
На майдані гудуть протестами,
на бруківці застигла кров.
Бог не той, що на шиї хрестиком,
Бог ― це той, що в душі Любов!
* * *
З упертістю Батирая ,
із болем і криком манкуртів
летіла на південь зграя
за кращим своїм майбутнім.
Услід огризався вітер,
і небо навстріч гриміло,
та треба було летіти,
хоч нили з безсилля крила.
Тепло там чекало птицю ―
тут сонця було замало.
Й до того, що часто сниться,
вони не летіли ― мчали.
Та вітром у спину гнаних
найперших спалило сонце,
морозам здались останні,
не вірячи, що не сон це.
Вляглася нарешті буря,
і більше птахів не чули...
Ніхто їх тепер не збудить ―
навіщо будить минуле?
* * *
Розкричалися чорні ворони,
розкричалися на біду.
На усі на чотири сторони
я за щастям своїм іду.
Розкричались і розлетілися
в чорно-білі свої світи,
тільки щастя, яке хотілося,
ні позичити, ні знайти.
Жовтим листям шляхи встеливши,
передбачливо вітер стих...
Хтось Адама створив безгрішним,
і у тому найбільший гріх!
Скрижалі
І
Важко сунуться хмари,
горе людське не спить.
Йде новий Че Ґевара
у неспокійний світ.
Хмари усе густіші.
Впевненість їх німа.
Всесвіт шукає тиші
там, де її нема.
Хмари ідуть у наступ
жадібної війни.
— Боже, не дай упасти
в ноги до сатани!..
ІІ
У неприступних хмарах
біло-старий Мойсей
душу святу задарма
людям своїм несе!
― Де ви поділись, люди?
Де ваш мізерний прах?
Вийдіть ― і щастя буде
в Бога на небесах!
Та не до того людям,
стане й без того справ.
Тільки Святого гудять,
що не порятував...
Вдалеч ідуть століття,
в люди ідуть святі...
Може, хоч нашим дітям
вдасться себе знайти...
* * *
Не за лісами, не за морями,
не у хворобі, не уві сні...
Я бачив, як у величнім храмі
малий хлопчина співав пісні.
Наївно-сині великі очі,
благально зведені до хрестів,
невпинно Богові все шепочуть:
"Єдиний Отче, мене прости!.."
І знову пісня пречисто тиха,
неначе дзвоники навесні.
Стоїть хлопчина і аж не диха,
і жде, щоб вісники донесли…
Блищать сльозинки, як роси ранні,
і чути щирий дитячий спів,
у нім – молитва, у нім – прохання,
де віри більше, аніж собі...
Слова з любові, мотив із серця,
коло престолу янголеня,
а в колісниці Господь несеться ―
нехай возрадується земля!
* * *
Я сьогодні ― конструктор "Леґо",
без призначення і без функції,
та зібрати мене нелегко
без загубленої інструкції.
Я сьогодні ― конструктор "Леґо",
без деталі мене не зібрати:
загубилося власне еґо ―
не підкажете, де придбати?..
* * *
Натягнуло сонце окуляри ―
забагато бісиків в очах.
І сміється: "Люди показились,
про якесь затемнення кричать!"
Сонце літом снить
...Сидить на річці кирпате літо,
блакитнооке і капловухе,
і ловить сонечка в капелюха.
Сміється літо, і сонце чисте
втопає посмішкою у листі,
блукає небом, збирає трави.
В зеленім плесі така білява
русалка юна здіймає бризки ―
і вже до сонця так близько-близько,
яке із нею плескоче в річці...
І знову сонцеві літо сниться.
І аж не терпиться землю гріти.
* * *
Мені так кепсько чомусь сьогодні,
бо я прогуляв аж три практичних ―
для мене це взагалі незвично ―
і я вирішую: досить! годі!
Я завтра точно вже зранку виправлюсь,
якщо спочатку, звичайно, висплюся!..
Шоста п'ятнадцять.
Будильник співає.
А я його головою об ліжко,
аби йому не хотілося більше
мене будити отак зненацька!
Зірвавсь, побіг, бутерброди і кава.
Голитись не хочу, та треба, знаю,
щоб не скидатися на бомжару.
Голюсь. Порізався. Тьху! Роззява!
Аж ось дорога, дерева, асфальти,
і я біжу, а вони зі мною,
вони повз мене, тоді за мною,
та де такого їм наздогнати!
З дитинства в мене є дивна звичка:
спішити, спішити кудись і навіщо,
і я хапаю за комір вітрище
і з ним поспішаю на електричку.
А електричка, гадюка залізна,
яка щоденно приходить невчасно,
сьогодні вранці, чому ― не ясно,
прийшла учасно, а я ― запізно.
Реву до неї: "Чекай же, стерво!"
І з нею обертів набираю,
наздоганяю, за хвіст хапаю:
"Ага, попалась! Я теж упертий!"
А далі ― місто бетонно-сиве,
таке незмінне, а я невпинно
усе лечу і лічу хвилини ―
і звідки тільки беруться сили?!
Аж ось і вона, диво-будова,
мій універ, надокучливо-рідний.
Я вже прийшов, приймай же сина,
бо я такий, я такий чудовий!..
Та він мовчить, дідуганище грізний,
немов байдужий до всіх і всього,
а я сміюся і йду до нього:
― Мовчи і дмися, але не трісни!
Смикнув я двері знайомим рухом
(вони і я вже до цього звикли),
але вони на замку ― і глухо,
лиш перелякано блимають вікна.
О Боже, що це? Чи сон, чи глюки?
Давай головою по них барабанить,
тоді ногами, а тільки марно,
і я здогадавсь: зачинили, суки!
Сідаю на сходи чогось чекати,
аж хтось іззаду підходить стрімко,
хапа за плечі й на вухо: "Синку!"
Я аж злякався ― підскочив: "Тату!"
― Та ні, не тато, я ― охоронець,
а ти це звідки такий нездара?
― Чому зачинено? Я ж ― на пари! ―
Кричу на нього, а він суворо:
― Коли напився, то це не діло.
Іди додому, проспись, очухайсь,
бо ти увесь як із ніг на вуха,
якщо приперся сюди в неділю!
* * *
Дивно теплий січневий ранок:
ані снігу, ані дощів,
тільки сонце далеко-гарне
у небесних очах блищить.
Стільки радості, стільки сміху,
може, близько уже весна?
Та навколо напрочуд тихо.
І ще більше цікаво нам:
де ж той сніг, що асфальти всіє?
Де ж той вітер, що в стрісі б вив?
Та стоять лиш дерева сірі
сповіщальниками зими...
Звуки дощу
Дощ капотить,
наче кінь копитом,
в кожне вікно.
О!
Знов
у вікно
тупотить,
капотить.
Кап!
Кап!
О!
Ти?!
Ти...
Цить!
Дощ!
Дощ капотить,
копитом тупотить.
Кап!
Кап!
Кап!..
Весною запахло
Так рано запахло дощами,
так рано запахло теплом,
а все, що було із нами,
із нами уже було.
Так рано встає з барлогу
пошерхла суха земля,
а нам би ще снігу трохи
і трохи нижче нуля.
Так рано весна закрапала
на вулицях березня раннього,
що тільки берези плакали
своїми новими ранами.
Так рано зійшли над дахом
у небі ранкові сонця.
Так тепло весною запахло
у наших холодних серцях!
* * *
Люблю весну, люблю її холодність,
люблю дівочість сонної землі,
люблю весну і вчора, і сьогодні,
люблю весну і протягом століть.
Весна, весна, така близька й далека.
Весна, весна, віщунка теплоти.
Поглянь, поглянь, вертаються лелеки.
Скажи, скажи, чому самотня ти?..
Весна, весна ще трохи пахне снігом,
хоч сніг весни боїться, як вогню.
Весна іде так ніженно і тихо,
і знов весну, як вперше я люблю!..
Наречена
Дощі чубаті зірвались знову
у ці нечасті сонячні дні.
Весна сьогодні така нервова,
немов наречена на виданні.
Вона сміється і знову плаче,
дівча заквітчане, молоде...
А світ радіє собі, неначе
весна зелена за нього йде...
* * *
Ти скажи, і я піду від тебе
без вагань, без болю, без жалю.
Хай тоді тобі розкаже небо,
як люблю,
люблю тебе,
люблю!
* * *
А може, знову пробачити?
А може, пробачить сама?
Не треба сліпих завбачень ―
спокута на інший смак.
А може, зізнатися першому?
А може, й вона не проти?
Я мовчки дивлюсь в прийдешнє,
хоч ти вже й сидиш напроти.
А може, сказати усе це,
закидати тишу порадами?..
Послухай, як б'ється серце,
бо тільки воно й не зрадило!
Для тебе
1
Твоїми очима втому
знімаю з душі і тіла ―
ти знову мене зцілила,
і дива немає в тому.
Твоїми руками спокій
тримаю в своїх долонях ―
ти лікар мені сьогодні,
і ліки твої солодкі.
Твоїми словами серце
по вінця дурманом повню...
Послухай, для тебе б'ється
бажаннями і любов'ю!
2
Забуяли так свіжо трави ―
розлягтися на них не гріх.
Я тримаю в руках гітару ―
ніжну пісню очей твоїх.
Сонце золотом губ сміється
і травою ляга до ніг,
щоб заграти на струнах серця
ноту кожну очей твоїх.
Розлітається небо в зелені,
наче той тополиний сніг...
Вся планета піснями встелена
і любов'ю очей твоїх.
Буде музика світом летіти,
будуть очі твої голубі...
Я сьогодні зелене літо
назавжди подарую тобі!
3
Достигає неквапом вишня,
набирається сил трава.
Ми у парк із тобою вийшли,
я своєю тебе назвав.
Грає в схованки з сонцем небо,
коло серця ― твоя рука.
Почекай же, маленька фебо,
це тебе я життя шукав.
Хай над нами шумлять каштани,
хай нам заздрять вони услід.
Будь зі мною, моя кохана,
бо для тебе увесь цей світ!
* * *
Зустріч, народжена співом,
у ніч яблуневоспілу
нашою юністю гріється
в присмерку сонного місяця.
Нас, за усе світостворення,
Двоє таких зачарованих.
Нас, за всіма законами,
Двоє таких закоханих.
І навіть коли постане
Світ догори ногами,
В присмерку сонного місяця
Два силуети залишаться.
* * *
Дихання твоє багатослівне
умостилось на моїх колінах.
Ненавмисне я торкнувся тіні
нив твого пшеничного волосся.
Поцілую очі небосині,
хай горять уста твої малинні,
обійму за плечі і полину
до твоєї посмішки у гості.
* * *
Стихала ніч.