Достиглі вишні радістю налиті,
і жевріють на сонці абрикоси –
ніхто їх не збиратиме в цім літі,
їх зайшлий вітер з розпачем покосить…
ДО СТУСА…
Сміється вікно світами,
а я не сміюся, ні.
Велика межа між нами,
далеко до нього мені.
Тотальний, такий нестерпний,
пекучий і звичний біль.
Можливо, здолаю терни,
іще уклонюсь тобі…
Жорстка піді мною лава,
чужий за дверима світ.
А син, а дружина, мама?
Усі за дверима. Всі…
* * *
Невже в тобі так мало честі?
Тобі набридли співчуття?
А кожен хоче бути чесним
усе життя...
А хтось шукає і знаходить,
комусь не треба нагород,
хоча немає нагороди
за все добро...
Агов, народе і майдани!
А хтось з трибун кричить невдало,
лиш ти мовчиш...
* * *
дрібку солі та дрібку цукру
розбавили свяченою водою ─
на забобонах поставили хрест...
от і все!
а ти казала, що чорна кішка приносить нещастя...
ЖЕБРАК
Страшна ця безвихідь. І погляд жагучий.
Стареча в мозолях рука.
У сутінках бігає смерть неминуча,
що хоче схопить жебрака.
Всіма він забутий, самотній у світі,
шукає, нещасний, добра.
Була в нього й жінка, були в нього й діти,
а зараз він просто жебрак.
* * *
Він сповідувався
І сподівався на прощення.
Раптом Бог дасть йому ще одну спробу,
А він не витримає...
* * *
Величавість собору,
висота голубів.
Хтось так тягся нагору,
хтось так вірно любив.
В безсловесності храму,
над мовчанням хрестів,
хтось поклявся так само
їх в собі зберегти.
Хтось божився одвічно:
або жити, або…
Та заплакала Вічність.
І промовчав Собор…
МАМІ
Мабуть, страшно було іти,
коли в хаті, і так порожньо?
Ні, так витримати не можна.
Тож не витримала і ти…
І пішла, не казавши слів,
і не гримнула навіть хвіртка,
що траплялося дуже рідко.
…І ми стали такі малі…
* * *
Щеміло в серці.
Мабуть, буде дощ...
НОСТАЛЬГІЯ
Хрустять дошки старої кладки,
навколо луки, бур'яни.
Тут загубитися неважко,
а важко просто не знайти.
Хоча вона тебе знаходить,
кудись і кличе, і манить...
І знову батьківські пороги
під ноги стеляться мені.
А я прошу в богів розкути,
і знов ловлю себе в собі,
а так хотілося забути
того життя далекі дні...
Я вже радів, що втік од неї,
та де від пам'яті втекти!
І знов проймає ностальгія:
дитинство, юність, я і ти...
Студентська осінь
Прогірклий смак гнилої осені,
крізь дні, просочені дощами.
Я віднайду у листі скошенім
пучечок променів на щастя.
Крізь півживу туманну просинь,
і крізь дощі, такі ж туманні,
я у кишеню вкину осінь ─
нехай лежить собі на пам'ять!
ПАМ'ЯТЬ
Сторіночки фотоальбому:
на чорно-білім пустирі –
це я вертаюся додому,
а це сусіда (вже старий).
Пожовклі кадри нерухомі
сховав дитинства негатив.
Ми є у цім фотоальбомі.
Та вже не всі у цім житті.
Хоча такі ж: веселі й грішні.
Роки – без упину летять.
З альбому дивиться колишнє
і кличе в завтрашнє життя.
* * *
Одноманітність вечорів,
глухе сопіння серед ночі,
щось не відгадане пророчать
німі молитви матерів.
У небі місячна блакить
заллє на покуті ікону,
і прошепочуть губи сонно:
"… і нині й прісно, й навіки…"
Нас часом путає лихий
і розкидає, наче жереб.
А матері і там, на небі,
за нас замолюють гріхи…
* * *
"Яка зоря освітить нас обох
за ніч до дня народження Іуди?"
В. Бойко
Яка жага дістатися зірок!
Яке бажання вірити у вічність.
Вона так пильно дивиться у вічі,
і відчуття, неначе ми утрьох.
Давно Ісуса знято із хреста,
давно любов змінили на безглуздя,
а хтось і це повз руки не пропустить
і в поцілунку кине на вівтар.
Яке блюзнірство хибити словам.
Ковтає слину порожнеча ночі.
Десь у безодні учинили злочин,
у переддень несправжнього Різдва.
Комусь кохання явно не з руки.
І вся душа шубовснула в облуду,
окрім гіркого поцілунку Юди
і нерозмінних клятих срібляків.
* * *
Ця ніч така тихіша тиші,
ці дні тісні для них обох,
і бачить Бог... А хто безгрішний?!
Всевишній Бог?..
Зоріє шлях шляхами-зорями,
Чумацький шлях, чужий, горішній.
Вона була його долонями
отам, під вишнями.
Не захмелити долю винами
без почуттів, п'янких сум'ять.
Життя не пройдеш на відмінно,
а треба ж п'ять!..
Вони і жити тільки вчилися,
ще спотикаючись на слові,
їх для життя не залишилося,
а для любові ?..
* * *
Й не хотів би тебе кохати,
тільки серце своє торочить
і пригадує карі очі,
як їх важко не пригадати.
Вже я хочу тебе забути,
тільки пам'ять пече і коле:
ми не стрінемося ніколи.
Хоч так важко забутим бути.
Тож не згадуй і ти про мене
і дитинство те голубе,
де я вперше зустрів тебе
під осіннім пожовклим кленом.
* * *
Вітер б'є у спину й весело регоче,
обриває рвучко павутини шаль.
Осінь не сміється, а заплакать хоче,
бо не павутиння – павучечків жаль.
ТОБІ
Золотаве проміння гілок попелястих.
У кишені монети вагомо дзвенять.
Я спішу на побачення стежкою щастя
і шукаю тебе знов у натовпі дня.
Метушня і байдужість, кохання, тривоги,
небажання розлуки й нестерпних образ.
І троянди, не маючи іншої змоги,
червоніють за нас і соромляться нас.
У провулку нічному, за тим майданчиком,
я уперше для тебе нарвав букет.
…Ось і нині чекаю з тобою побачення
й зігріваю в кишені з десяток монет.
* * *
Чомусь ти схожа на осінь.
І навіть в потертих джинсах.
Слова твої з різноголосся,
мов докір, на шию кинулись.
Тобі пасує кошлатість
і очі мальовано-сонні.
Важко тебе дістатись:
абонент в недосяжній зоні.
ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
Телефоном долати відстань.
Рветься голос знайомий знову –
він спішить між стовпами міста
на таємну оцю розмову.
Факс, емейли і телефони,
міждержавні телемости…
Озивається трубка сонно –
я щасливий: нарешті – ти!
* * *
Лінії на долоні
переплітаються з лініями телефону.
Пальці згадують номер.
І диск стрекоче.
Лінії, лінії – доля?
Я ЛЮБЛЮ...
Я люблю, коли ти така:
не печальна і не весела,
коли очі твої веселкують,
коли тіло в моїх руках...
Я люблю, коли ти моя,
і між нами немає відстаней,
коли серцем шепочу істини,
а губами ― твоє ім'я.
Я люблю, коли любиш ти,
тільки ти. І мене, такого...
Щоб удвох до життя нового
у єдиному ритмі йти!
* * *
Я із тишею вже на ти,
а вона зі мною пліч-о-пліч.
Я вдивляюся їй ув очі,
намагаюся щось знайти.
Вистигає у чашці чай,
мабуть, знову з гірким лимоном,
щоб не чхав, та начхав на холод,
і не сердився зазвичай.
Ми із тишею хтозна й що,
а можливо, іще й навіщо.
Десь у бовдурі вітер свище.
Тільки може… Тільки якщо…
А якщо не якщо, а просто
забалакати ту мовчанку
й замість чашки поставити чарку,
і співати, як п'яні гості,
і забути про прозу й вірші,
і пустити на волю голос…
Озирнувся довкола – голо…
Тільки я… Тільки ти…
І тиша…
* * *
Все так вийшло і легко, і просто.
Дві людини в обіймах скуті.
Ми не вміли ще бути дорослими,
хоч кортіло такими бути.
Все так просто і непричепливо,
тільки хай би там що було! –
дочекатися б знову вечора,
щоб відчути твоє тепло.
* * *
Не повторити неповторне,
усе минуле, все вчорашнє,
а нам зустрітися б сьогодні
і залишитися назавжди.
ПАРАБОЛА ЛЮБОВІ
Усміхайся, дівчинко,
тобі личить усмішка.
За якісь миттєвості
трансформує світ.
В нас багато спільного
на одному проміжку.
В нас багато різного
на одній осі.
* * *
В твоїх очах моє мовчання,
німе мовчання ув очах,
і тільки сльози зазвичай,
що замість слів бувають вчасно...
Рука в руці. За браком слів
жагу мовчань тамує погляд,
і почуття такі недовгі,
а вчинки часом навісні...
Моя любов ─ моє безсоння...
Прошу не йди з моїх безсонь!
Я знову хочу бути соняхом,
в твоїх палких десятках сонць...
* * *
Я так хотів тебе любити,
як не любив іще ніхто...
Та чи лишилася на світі
для нас незаймана любов?
Я так хотів і ти хотіла
усіх бажань, усіх хотінь,
коли душа шукала тіло,
щоб від обох ― єдина тінь...
Коли на двох одне бажання
було завбільшки за любов,
у нас одне було кохання,
яке хотілось знов і знов...
* * *
Сказав би я тобі хоч слово,
або півслова, наче знак,
а ти сміялась тільки знову,
я так і знав…
Моя душа тобі кричала,
та ти не чула з-за дощів
і замість слів моїх бажала
со―ло―до―щів...
* * *
Крізь веселку – й життя яскравіше,
замість сірого – різноцвіть.
Дотягнутись до неї б скоріше,
щоб побачити інший світ.
За веселкою лину мрією
у прозору блакить небес,
щоб у мареві яснокрилому,
як уперше, зустріть тебе.
МАРИНІ
А ти одна така на фоні неба:
блакитні очі і блакитні небеса.
Я знов гублюся і закохуюся в тебе…
Яка краса! Воістину краса!..
Жагуче сонце розкришило промінь
і утопилося на дні твоїх зіниць.
Ти вся моя, уся в мої долоні
летиш і падаєш із неба горілиць.
Твої уста у шепоті ловити,
як серед тисячі одну прекрасну мить…
Я хочу лиш тебе таку любити –
тебе не можна, ну не можна не любить!
КОХАНІЙ У БУДНІ
і знову будить день
бу―день.
Отак одноманітно
і непомітно:
день-день!
день-день!
і тільки тебе щохвилини,
перлино,
я бачу різну:
веселу і грізну,
печальну і дивну,
та таку необхідну
мені дівчину,
яку не замінити, не позичити;
яка кольорить
буденьночі і буденьдні
оті:
дінь-дінь!
тінь-тінь!
А я кохаю тебе
у будні...
безконечник романтика
...вікно мерехтить ночами,
ночами я літаю у сни,
уві сні я бачу кохання ─
кохану, що не бачив з весни,
з весни сумую, і до тепер ─
тепер сиджу і мрію
мріями у вікно.
ОСІНЬ
Стоїть прозорість, наче скло,
така незвична, мов заснула.
І знову сонце припекло –
до мене літо повернулось?
Та ні, ось листя шарудить,
і прохолодно;
і осіннє
дрібненьке листячко летить
і зависає в павутинні.
Всміхнеться сіре, мов життя,
високе небо.
Час жаліти
отих птахів, що вже летять
у подих бабиного літа.
ОСІНЬ. ХАРКІВ
А листя й досі ще зелене,
хоча пора, давно пора…
Гербарій, зібраний у жмені,
несе шумлива дітвора.
І важко осінню назвати
таке тепло… І звідки щем?
Береться вітер фарбувати
в червоне й жовте. Ще і ще.
А я від парку з лейблом "Хакер"
піду Сумською до метро –
мене, як батько, стріне Харків:
ось і майдан, ось і Держпром.
* * *
Кленове листя. Осінь. Осінь.
Іще листок, іще листок.
Летять, юрбляться на дорозі
поміж стурбованих сорок.
Сирі і сірі, трохи сонні,
іще по-літньому сліпі,
біжать дощі, біжать сезонні
у день осінній далебі.
Кленове листя. Осінь. Осінь.
Шипить пошерхлий падолист.
А по калюжах діти й досі
здіймають бризки й голоси.
ЗМІСТ
1.