Клас! Але знов у вухатій голівці юрмляться запитання.
– А звідки Богові відомо, чи буде прохане на добро? Адже то буде в майбутньому…
– Та Він же мудрий! Дивися, навіть я, коли печу печиво, то знаю скільки кориці слід покласти, кільки горіхів. Знаю, що та присмака зашкодить, а інша добре пасує до тіста. Ще того печива нема, тільки тісто замішую, а вже знаю яке воно буде: чи шоколадне, чи медове, чи горіхове. А наш Творець дуже-дуже мудрий!
Зайчик дуже поважав свою мудру матусю. Аякже, вона бо знає відповіді на стільки запитань! І печиво випікає дуже смачне, і коржики, і бублики, і медяники, і купу всяких лакіток. Знає, як усе до ладу зробити в хаті й на городі. То тим паче Бог, який створив для нього таку мудру матусю, має бути в сто тисяч разів мудріший. Цікаво, а чи можна…
– Матусю, а можна зробити Богові подарунок? – тихенько проказало Зайченя. – Щось таке, від чого Він зрадіє? А то виходить, що Творець нам усе дарує й дарує, а Йому ніхто й нічого – то якось зле виходить.
Зайчик ще не уявляв, що можна подарувати Богові, такому мудрому і могутньому.
Таку ж гарну квіточку, як сам викохав для матусі? Чи найбільшу морквинку? Ні, не годиться… Адже то все Божі дарунки йому, зайчикові. Може, матуся знає?
І матуся таки знає! Зайчиха також стишила голос і пошепки, ніби повідаючи велику таємницю, прошепотіла зайчикові:
– Хоча наш Бог і всемогутній, і дуже мудрий, і Сам щедро всіх обдаровує, дуже легко зробить і для Нього щось радісне.
– Справді! От класно! А як? – зраділо Зайченя.
– Бог дуже радіє, коли Його творіння роблять добрі справи – усміхаються й вітаються, поводяться чемно, допомагають іншим, і близьким і геть незнайомим, коли ті потраплять у халепу, роблять подарунки тим, хто довкола – не чекаючи на взаємність, а просто так…
– І це все радує Бога? А чому? – не зрозумів малий. І справді, дивовижа якась: виходить якщо подарувати морквинку тому капосному Хом'ячку, вийде ніби подарував її Богові? Не може бути…
– Бо коли ми любимо тих, хто довкола нас, то стаємо схожі на нашого Творця, який любить усіх і сам є Любов. Це Велика Таємниця.
– Ага… – зайчик на мить задумався. – Так просто виходить… Але, матусю, зажди, це ж якщо порадувати Бога так легко, то й засмутити його просто. Коли добрі вчинки Його радують, тоді лихі, виходить, смутять?
– Так, мій вуханчику, – матуся Зайчиха вже давно поприбирала зі столу й сіла до вікна шити. І Зайченяті вже давно було час бігти надвір гуляти. Але ж така важлива розмова, які ж тут ігри?
– Виходить, кожного разу як я роблю шкоду чи не слухаюся, то засмучую не лише тебе чи тата, але й Бога? – міркував далі зайчик. – Ото кепсько… А що ж робити?
– А що ти робиш, як нашкодиш удома?
– Ну… перепрошую вас із татом, стараюся поприбирати за собою чи ще якось виправити, якщо можна… Правда, так не завжди виходить – виправити зроблену шкоду. І дуже стараюся не робити такого знову, – промовив малий. Ех, воно, правда, геть не завжди виходить не робити шкоди знову… Інколи капості самі приходять, ніби з мішка сипляться.
– Отож і Бога слід перепросити. Він вибачить.
– І не буде через мене сумувати?
– Тоді вже не буде.
– Ото клас! Матусю, дякую, що розповіла мені стільки таємниць про Боже Серце! Ну, я побіг!
Отепер Зайченя могло бігти бавитися досхочу! Всі запитаннячка на сьогодні вже дістали свої відповіді, й могли відпочити. Дозавтра він обов'язково назбирає нових. А нині ще спробує подарувати Богові хоч одненьку радість – занесе свою найкращу морквинку тому капосному Хом'ячкові, він бо зараз застудився й сидить удома. А ще перепросить Творця за всі свої попередні недобрі вчинки – щоби Господь не був через нього, зайчика, смутний.
– Щастить же цьому Зайчикові з казочки! – тихенько зітхнула Оксанка.
Сашко, наслухавшись про зайчикові таємниці, заснув.
– Чому? – здивувалася мама.
– Ну, він вирішив попросити в Бога пробачення й далі бути слухняним, і буде. Бо він же в казці. А я щодня стараюся бути хорошою, але завжди щось не так зроблю. В мене так не виходить: завжди бути чемною, слухняною, привітною, любити тих, хто мене не любить… Я навіть із Сашком сварюся, бо він вредний. …Правда, він думає, що то я вредна…
– Он воно що! – усміхнулася матуся. Ні не зайчикова, а Оксанчина й Сашкова. Хоча зайчикова теж напевне б усміхнулася. – Але ж ти маєш для усіх своїх добрих задумів Найліпшого Помічника.
– Якого?
– Спасителя. Сам Ісус допомагає тобі робити добро. Коли ти любиш Його й Він живе у твоєму серці – то Його власні, Божі, любов і світло світять довкола тебе просто з твого серця, ніби з ліхтарика. Тільки не забувай просити Його про допомогу щодня, і перепрошувати, коли раптом засмутиш Господа своїм гріхом. Бог завжди-завжди допомагає тим, хто потребує Його допомоги. Особливо, коли ми хочемо чинити Його волю. – Тут Сашкова й Оксанчина матуся поправила ковдри й вимкнула світло. – Спіть, мої маленькі. Добраніч!