Туфлі ж були нові, гарні, купити таких легко не можна було. Я простояв за ними в черзі близько п'яти годин. Ледь наважився їх викинути, коли приїхав наступного разу до тещі.
Робота в "совбезі" була одною з найважчих моїх робіт, хоча за спиною в мене вкрай шкідлива професія ізолювальника скловати, важка робота в колгоспі, нелегка служба в армії.
Разом з тим, це була для мене дуже цікава робота, яка дала хороший досвід.
За час цієї роботи у мене було стільки всяких випадків, пригод, знайомств, що комусь хватило б на все життя.
Якось до мене надійшла скарга адресована Горбачову – тодішньому керівнику СРСР. Порядки ж були такі, що куди б ти скаргу не подавав, вона все рівно спускається до самого низу. Або до того, на кого ти скаржишся, або в ту установу, роботою якою не задоволений. Отож замість Горбачова скаргу розглядав я. Як і за всяких інших великих начальників, яким писали люди.
Виявилось, що скаржилася пенсіонерка, якій вже давали десятки разів відповідь на її звернення в різні інстанції. Кожного разу відмовляли в підвищення пенсії, оскільки іншого не дозволяло законодавство.
Я глянув на все "свіжим оком" і знайшов можливість пенсію перерахувати та підвищити. І то за багато років. Законодавство можна ж трактувати по-різному. Жінці потрібно було виплатити дуже пристойну суму грошей. Моє начальство в області було шоковане. Не хотіло затверджувати моє рішення. Боялося відповідальності.
Мої працівники казали мені:
– Ну тепер вам буде, начувайтесь, покарають за таке безчинство! Стільки років всі визнавали, що треба заявниці відмовляти, а ви по— другому. Всіх підставляєте. Так вам це не пройде. А рішення ваше обов'язково відмінять.
– Не відмінять. Побояться брати відповідальність на себе. Бо думатимуть, якби чого гіршого не вийшло. Я вже нашу систему вивчив. Спочатку відправлять у міністерство, а потім повернуть назад та напишуть, щоб вирішували на наш розсуд.
Так все й відбулося, тільки республіканське міністерство направило справу аж у Москву, а там повернули назад із вказівкою вирішувати на наш розсуд, як я й передбачав.
Цілий тиждень я ходив гордим, що переміг всю величезну бюрократичну машину. А, як тиждень пройшов, ця ж пенсіонерка, яка отримала велику суму грошей, написала нову скаргу, знову Горбачову, який вже їй так, виходить, допоміг, жалілась, що мало дали, свято вірила в Горбачова. Це дало підстави працівникам з мене кепкувати, проте, я зовсім не жалів зробленому.
Мені часто випадало виконувати обов'язки начальника, оскільки завідувачка довго й важко хворіла, брала чергові відпустки, учбові відпустки. Приходилось виконувати багато різних обов'язків за невелику платню, при дуже малих можливостях і повноваженнях. Треба було вирішувати, як і кому прибирати територію навколо будинку, в якому розміщався відділ, за умови, що двірника в штаті не було. Як організувати роботу, коли хтось із інспекторів хворіє чи йде у відпустку, а ті хто залишився на роботі просто фізично не могли обслужити своїх та чужих відвідувачів. Як забезпечити відділ лічильними машинками, які ламалися ледь не щодня й тоді працівники змушені витягувати з шухляд допотопні рахівниці з дерев'яними кружальцями, як забезпечити відділ папером, нормативною літературою, як контролювати лікарську комісію, соціальних працівників, водія тощо за умови величезного основного навантаження. Основним було призначення пенсій та допомог, забезпечення пенсіонерів санаторними путівками, інвалідними колясками, автомобілями, спеціальними автомобілями, направленням в інтернати для престарілих та інвалідів.
Справу приходилось мати і з психічно хворими, і з тими хто не міг самостійно пересуватися, і з матерями-одиначками, які бувало загравали зі мною, аби швидше вирішити свої питання, і з дітьми-інвалідами, на яких було найбільш жалко дивитися, і з колишніми номенклатурниками, які звикли до вельми шанобливого до себе відношення. Хоча переважна більшість колишнього начальства пенсію отримували не в нашому відділі, а в своїх, спеціальних-персональних. В нас тільки ті, які довго не втрималися на посадах.
Один такий номенклатурник, який любив похвалятися, що він колишній кагебіст, який із невідомих причин вилетів зі своєї контори та працював перед пенсією значний час кадровиком на заводі, тому отримував пенсію у нас, вирішив влаштувати погром у нашій бухгалтерії. Йому затримали пенсію, бо прийшов виконавчий лист про стягнення з пенсії оплати за витверезник, в який він часто потрапляв, як хронічний п'яниця.
До мене в кабінет із розпачем-криком влетіла секретарка:
– Біжіть швидко спасайте дівчат, бо повбиває!
– Хто?
– Та той старий кагебіст!
Вскакую в бухгалтерію і бачу таку картину. Якийсь худорлявий чолов'яга, тримаючи в руках велику пляшку з під шампанського, бігає за працівницями навкруг столів, а ті перелякано втікають від нього, маючи єдину можливість захиститися – бути з іншого боку цих широких столів, через які нападник не може їх дістати.
– Стій! – кричу. – Що тут робиться? Ану, припиніть це безчинство!
Чоловік різко гальмує і повертається до мене:
– А ти хто такий?
– Це наш новий начальник, – відповідають за мене перелякані дівчата, в надії, що це їх спасе, відволіче на мене увагу нападника.
– Ти то мені й треба! – радо волає до мене незнайомець, – Зараз я тебе, гада, прикончу! Ти бач, пенсію вони мою затримують, я вам покажу затримувати, позбирались тут, бюрократи прокляті!
Я відступаю до свого кабінету під загрозою отримати пляшкою по голові. Там ситуація повторюється. Тільки замість дівчат чолов'яга починає бігати навкруг столу за мною. Добре, що стіл у мене великий, кабінет просторіший ніж у дівчат. Є де розвернутися. В розкритих дверях кабінету за тим, що відбувається, дивляться пенсіонери. Їм, напевно, цікаво: огріє колишній кагебіст мене по голові, чи ні. А той обертів не скидає. Встигає на ходу розкидати всі мої папери, що лежали на столі, облити їх якоюсь рідиною з пляшки.
Прикидаю, що явно швидше бігаю ніж пенсіонер і зможу з ним справитися, якщо не дам себе вдарити пляшкою. Різко пришвидшую біг по колу, доганяю нападника ззаду, обхвачую його руками, забираю пляшку. Потім заштовхую чоловіка до приміщення архіву, підпираю двері, щоб не виліз і не почав нової атаки.
Телефоную до міліції, прошу прислати когось на допомогу. Хвилин через двадцять прибігає захеканий сержант. Він визиває по моєму робочому телефону машину й виводить колишнього кагебіста на вулицю. Машину чекають довго. На дворі пізня холодна осінь, люди ходять у теплих куртках, а сержант із пенсіонером-забіякою в одних піджаках, на очах дубіють. Я дивлюсь на них через вікно й мені стає їх жалко. Виходжу на вулицю й кажу міліціонерові, щоб відпустив нападника та йшов собі назад у відділ міліції. Сержант спочатку не згоджується, боїться, чи не нагорить йому від начальства, але я запевняю його, що питання владнаю. Він відпускає присмиреного чолов'ягу.
Проходить місяць, може трохи більше. Старе, зношене-трухляве приміщення райсоцзабезу замітає снігом по самі вікна. Мороз не дає всидіти на робочих місцях. Мерзнуть руки-ноги. Починає вечоріти, мороз сильнішає, я відпускаю своїх працівників додому, в надії, що в такий холод та надвечір ніхто з відвідувачів не прийде. Сам, на всяк випадок, залишаюся. Вдягаю куртку, шапку, рукавиці, друкую двома пальцями якогось листа. Коли, глядь у вікно – суне мій старий знайомець-кагебіст. Знову в руках пляшка. Вигляд войовничий. Явно йде на розправу. Знову, напевно, затримали пенсію з відомих причин.
Йду довгим коридором вглиб приміщення, ховаюсь за останніми дверми. Чекаю. Худорлявий чолов'яга влітає з лайками-погрозами в коридор і починає відкривати по черзі двері всіх кабінетів. Вони порожні. Від такої несподіванки він трохи стихає, наближається до мене. Коли підходить впритул та повертається спиною, я хватаю його за комір і щосили штовхаю вперед по коридору. Ми обоє розганяємось та вилітаємо разом на двір. На швидкості падаємо прямо у велику снігову кучугуру. Зрозуміло, що мій опонент знизу, лицем глибоко в сніг, а я – зверху.
Такого він ніяк не чекав. До цього звик воювати з беззахисними жінками. Сніг і моє нахабство його явно отверезили. Виліз із кучугури. Довго обтряхувався. Метикував, що робити в ситуації. Нарешті налаштувався на мирний лад. Спокійно поговорили. Я пообіцяв йому, що постараюся якнайшвидше відновлювати виплату пенсії, він – що припинить дебоширити.
Після цього, його неначе підмінили. Коли приходив на прийом, то мовчки сідав у приймальні, терпляче чекав, коли я вийду та розберуся з його проблемами. Ми з ним шанобливо віталися, вели себе, немов добрі знайомі.
Дівчата мої ніяк не могли зрозуміти, що сталося, що так сильно подіяло на їхнього постійного, хай невеликого, але все ж терориста. На їх питання: "Що ви йому зробили? Як ви його перевиховали? Що це з ним відбулося?" – я тільки загадково всміхався.
Іншим разом до нас прийшов чоловік, який звільнився зі спеціального психіатричного закладу, в якому знаходився після вбивства людини. Ще з порогу я помітив, як від нього іде сильна агресія. Надзвичайно міцного складу, з якоюсь затамованою всередині себе люттю, він відразу почав представляти ходячу небезпеку. Хотілося триматися від нього якомога подалі. Я, на всяк випадок, поклав на стіл, під праву руку, дерев'яну рахівницю.
Коли він покинув мій кабінет, я не встиг полегшено зітхнути, як почув вереск жінок, які вилітали стрімголов із однієї великої кімнати, де їх сиділо п'ятеро. Агресивний чоловік накинувся на них, почав все розкидати, ламати-трощити, кидатися чим попало, від люті з рота у нього пішла піна. Він погнався за дівчатами, ті вискочили зі свого кабінету, я нагодився на крик і встиг закрити двері за працівницями, залишивши по той бік дверей нападника. Чоловік той був явно сильнішим мене, щоб його стримати та не випустити я покликав на допомогу весь персонал, тобто всіх жінок. Ми разом тримали двері, які аж тріщали від ударів із іншого боку. Так тривало хвилин зо двадцять. Нарешті нападник втомився й затих. І тут дівчата згадали, що з тої сторони дверей залишилась ще одна працівниця, вона сховалася начебто під столом. Потрібно було негайно двері відкривати, а я не міг ніяк на таке зважитися, не міг перебороти страху.