Проти переконань

Здриг­нувся.

— Чи це не проречистий знак? — майнула думка й зараз же поступилася іншій: — що за дурниці!..

За огорожею його привітав спокій, взірцевий порядок і барвисті плями квітів, що яскравіли під нагробниками. Вій­нуло знову чимсь таким здавна знайомим і радісно-смутним, як спогад безповоротного минулого щастя, а перед ним ще раз виринуло чисте, ніжне личко, властиво два личка, що не сміли мати нічого спільного між собою, але все ж мали. Мали, мимо його протесту, мимо його ненависти до одного й безмежної любови до другого. Вони на мить навіть зіллялися в одне, і на мить стали однаково до­рогими.

— Ні!

Пов'язані попід бороди біленькими хусточками, в ши­роких спідницях, до виходу з цвинтаря навпроти Березовського простували дві заплакані жінки і троє діточок.

— Он коса розплелася, Надю, загубиш кісника, — втомлено обізвалася одна з жінок до дівчинки.

Почувши українську мову, Березовський звернув убік і поспішив у розкриті двері каплички. Не хотів зустріча­тися з земляками, бо йому чомусь здавалося, що його від­разу впізнають і зачеплять на розмови.

У капличці лавки були зсунуті в один бік і нагрома­джені поверхом, а в різнокольорових прожекторах світла, що падало з вітражних вікон на долівку, густо золотилася курява: каплицю ремонтували. На риштуваннях стояли в синіх комбінезонах робітники й зістругували потемніле й полущене вапно. .

Березовський нерішуче зупинився біля порога.

— Ви бажаєте? — спитав один робітник з риштування.

— Я... Я... — загнувся Березовський, шукаючи в па­м'яті потрібних німецьких слів.

Робітник, видимо, відразу догадався, що має справу з чужинцем, і витолкував собі зовсім природно його при­хід.

— Ідіть наперед, там є вільні лавки, — сказав добро­зичливо, — тут вас запорошимо.

Сам не знаючи, для чого це робить, Березовський по­слухав поради і, маневруючи поміж розставленим муляр­ським начинням та лавками, пішов наперед. Знайшов справді вільні лавки, сів на одну з них і розглянувся. Прос­то перед ним, на бічному престолику стояла статуя Матері Божої з Немовлям на руках. На неї ллявся потік кольоро­вого проміння, від якого лагідне обличчя Пречистої наби­рало барв і, здавалося, тріпотіло в неземській усмішці. Березовський задрижав і сховав лице в долонях. Був дуже потрясений, стривожений, пригноблений і попросту фі­зично змучений. Хотів розради, спокою, відпруження, від­починку і... сам не знав, чого.

Сидів кілька хвилин непорушно, поки знову перед ним не виринуло дороге личко з печаттю нескаламученого спо­кою на яснім чолі. Чи це не була печать смерти?

— Ні, ні!!! — запротестував він так палко й так бо­лісно, що аж скорчився під тягарем страшного припущен­ня. — Ні! Боже, врятуй її!.. Боже, врятуй її!.. Боже, Боже, врятуй її, врятуй її!..

Трясся від болю, янчав, благав, уперто повторюючи з якоюсь бездонною розпукою своє одноманітне: "Боже, врятуй її!", бо більше не мав кого просити. І ці три слова, вилітаючи пошепки з його уст, були не словами, а згустка­ми крови, що відривалися від серця, затисненого в обцень­ках невимовної муки. В них містилося все: біль, розпач, молитва, благання, надія й вимога:

— Боже, врятуй її!..

І раптом урвав сам себе:

— Та що це?... Хочу переконати себе, що стався по­божним, чи молюся на всякий випадок?.. Нема нічого плю­гавішого від атеїста, який у скрутну хвилину вдає вірую­чого. "Як тривога — то до Бога"... Більшого гріха й блюз­нірства не можна поповнити!

— Гріх? Блюзнірство? — обізвалася іронічна думка. — Чи ж ці слова мають сенс, коли Бог взагалі не існує, або попросту не помічає ні молитов, ні образ на свою адресу?..

— Я, здається, починаю божеволіти! Які думки в го­лову лізуть!.. Геть звідси, геть!..

Думка працювала ясно й енергійно, але тіло було в'яле й неслухняне. Ледве-ледве переміг себе, щоб встати й зно­ву, маневруючи поміж лавками й мулярським начинням, почвалав до виходу.

Звернув у бічну доріжку, забрів у якийсь глухий кутик цвинтаря, знайшов камінну лавку під розлогим дере­вом і сів. Образ ясного личка на тлі білосніжної подушки, що нагадував воскову скульптуру, не покидав його.

— А вона — чисто, як Мадонна пензля справжнього генія, — думав собі. — Така ясна, така чиста, така... свята. Справді, як свята, нема іншого окреслення. Моя Танічка, моя дитина!.. Боже, врятуй її!..

Поволі повертала до нього рівновага й спокій немов­би щось випив для заспокоєння нервів. Довкілля вже не тікало перед зором, навпаки, примушувало ввернути на себе увагу, викликаючи мимовільне порівняння з минулим.

Так, це ж і тоді був травень, був біло-рожевий цвіт, що опадав на землю, і був цвинтар. Трохи навіть подібний до цього цвинтаря... А взагалі травень — це місяць, який значив у житті Березовського майже всі найважливіші по­дії: у травні він познайомився з Зоєю, через рік — у травні зірвав з нею, ніби для того, щоб у той самий день позна­йомитися з Марією; в травні народилася Таня (ах, правда, це ж їй за чотири дні сповниться вісімнадцять років!); у травні його поранено, у травні він добився до спорожні­лого родинного гнізда, і оце зараз, у травні... Все в травні. Березовський не знає забобонів, він — переконаний атеїст, одначе в травень вірить. Смішно, але факт!

Війнув теплий вітрець, і Березовський помітив, що біля його ніг, умираючи, злегка заворушилися оббиті пе­люстки яблуневого цвіту. Звідки вони тут узялися? Чи де­рево, під яким він сидить?.. Ні, це каштан. А от ТОДІ він сидів під яблунею — пам'ятає зовсім певно. Він взагалі тепер пам'ятає все дуже добре, в найменших подробицях. Минуле інколи присувається до нас так близько, що за­ступає собою сучасне. Ось і зараз Березовському здаєть­ся, що день, який минув двадцять один рік тому, є реаль­нішим, ніж сьогоднішній. Бачить себе, як в люстрі, моло­дого двадцятип'ятилітнього, як сидить на пошерхлій від давности і вкритій лишаями кам'яній лавочці в глухій за­кутані цвинтаря й упивається гіркотою отрути щойно пе­режитого потрясіння...

Це було після того, як Зоя повернулася з Києва, куди їздила на конкурс піаністів, і він, знаючи вже з часописів про успіхи своєї коханки, полетів до неї з ґратуляціями.

Зоя була дуже радісна, дуже збуджена, палко відпо­відала на поцілунки і між словами привітів, ґратуляцій і подяк вставила:

— Їду до Москви, Горю! Пропонують мені місце в ор­кестрі державної філармонії.

Ігор відразу зблід. Не бачив себе, але знав напевно, що зблід, що уста його твердо стиснулися, а ціле обличчя прибрало вигляд камінної твердости.

— Ти прийняла пропозицію? — опитав холодно і по­зірно спокійно.

— Питання! — засміялася Зоя. — А хто ж би того не прийняв? О-о!.. — скривилася. — Зараз почнуться про­повіді...

— Помиляєшся...

Зоя втиснула його в глибокий фотель, скочила йому на коліна і, розгладжуючи своїми випещеними пальцями його обличчя, примирливо защебетала:

— Знаємо ми, знаємо, що означає така міна... Зевс гнівається, правда? Зевс має зблідле лице і тверді уста, які мене саме в такому стані зводять з розуму і виклика­ють безумне бажання їх цілувати — отак!.. Що ж це?! — здивувалася. — Зевс не відповідає? Зевс охолов? Ах Зевс робить свою знамениту паузу надуми, щоб набрати сил і за хвилину стати Цицероном. Я вже слухаю. Що мені має сказати Зевс, чи то пак, новітній Цицерон?..

— Коли ти сама не догадуєшся, Зоє, то шкода моїх слів, — відповів щиро з неудаваним пригнобленням і встав з фотелю.

— Ігорю, прошу не робити драм! — крутнулася Зоя і різко змінила тон. — Хто казав, що справжнє кохання ні­коли не накладе ланцюгів на вище покликання людини?

Тепер він уже не був зовсім щирим, коли почав запев­няти, що його смуток зовсім не подиктований егоїстични­ми мотивами. Річ ясна, що розлука його лякала й боліла невимовно. Але знову ж не брехав, коли висунув іншу при­чину:

— Чи ти думаєш, Зоє, над національною стороною справи? Не ображає тебе факт, що мусиш покидати бать­ківщину і їхати до ворожої столиці?

— О, Ігорю, для мистця батьківщина там, де може роз­винутися його талант! — відтяла Зоя.

Ігоря пройняло холодом, що відбився у повному зди­вовання запиті:

— Ти так думаєш?!

— Так думаю! — енергійно потрясла головою Зоя. — Сам знаєш, що Італія, наприклад, була батьківщиною...

— Досить, Зоє, досить!... — сказав ще холодніше і так рішучо, що Зоя вмовкла. — Ти сама не віриш у те, що говориш. Для чого ж лукавиш? Хочеш виправдатися у власних очах? Бо переді мною не оправдаєшся...

Зоя обурилася і почервоніла, як півонія.

— Я, Ігорю, вже давно ні перед ким не оправдуюсь, навіть перед власними батьками! — кинула гордо. — Маю своїх двадцять чотири роки і роблю так, як уважаю потріб­ним. Однак, для тебе зроблю виняток і скажу тобі таке: і я б не поїхала до Москви, коли б тут, у нас, були такі самі можливості. Але ти ж знаєш не гірше від мене, що Укра­їна і через сто років не дасть мистцям того, що вже давно дає Москва. І, хоч як воно не сумно, кожен, хто хоче ви­битись — мусить їхати до Москви.

— Своїм талантом збагачувати ворожу скарбницю... — докінчив їдко з притиском Ігор.

Зоя відчувала його правоту і тому злостилася все більше.

— Чого хочеш від мене?! — вибухнула під кінець. — Що ти можеш дати мені взамін за майбутнє, яке мене чекає в Москві? Дозволиш ласкаво триматися до віку за полу сіренького учітєлішки (вона вжила з-московська зневажливо-здрібнілого слова "учитель") тому, що він гарний і вміє кохати?!

Можна було все подарувати, але останнього речення — ні. Було в ньому забагато правди, і саме тому воно так обпалило Ігоря образою. Мовчки встав і вийшов. Знав, що вийшов назавжди і більше не повернеться, хоч би мав зітліти від тих почувань, які нуртували в ньому. Був гор­дий з природи й нікому образ не дарував.

Тоді, власне, забрів на цвинтар і сів під дикою яблу­нею на пошерхлій від давнини кам'яній лавочці перед ста­рою-старою чорного мармуровою плитою, під якою, як свідчив напис, покоїлися тлінні останки якогось польсько­го лікаря й історика в одній особі. Вітер оббивав біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту, і вони, покірні та без­силі, густо встеляли довкола землю, або жалібно повисали на стебелинах трави.

Дільниця цвинтаря, де сидів Березовський, була най­давнішою, а масивні фамілійні гробівці й мармурові па­м'ятники свідчили краще від виритих на них написах про колишню значність і заможність людей, які під ними спо­чивали.