Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Подивимося, які фоґети має Самір. Сьогодні йому привезли кілька пачок, і він вистрілюватиме на показ. Ходи!..

Данко завагався. Йому дуже кортіло подиви­тися на фоґети, але тато, що мав незабаром повернутися додому, міг загніватися, заставши хату порожньою.

— Ходи! — підштовхнув його Арасі. — Дід скаже твоєму татові, що ми зараз вернемося. Треба ж подивитися: це буде дуже цікаво!..

— Хіба що не надовго, — рішився Данко. — Коарасіабо, ось тут є ключ від дому. Коли тато повернеться, скажеш йому, що я коло Саміра.

З тими словами він передав Коарасіабі ключ від мешкання і попростував з Арасі до турка Саміра, склеп[5] якого містився у самій середині містечка.

Коли всі троє прибули на місце, застали там уже великий натовп. Майже все містечко Санто Антоніо висипало зі своїх домів і заповнило велику площу перед склепом.

Приземистий, грубий Самір розкладав довко­ла сабе найрізноманітніші фоґети, увихався на всі боки, крутив своєю круглою сиво-куче­рявою головою, розмахував руками, присідав, робив смішні ґримаси і кричав на ціле горло:

— Високоповажні пані й панове, дорогі мої клієнти! Знайте, що старий Самір найкраще об­слуговує своїх клієнтів! Знайте, що в склепі Саміра ви завжди знайдете те, чого лише за­бажає ваша душа! А чого потрібно найбільше доброму бразилійцеві перед Сан Жвоном і Сан Педром? Йому потрібні фоґети і бомби! І хто б вас цим забезпечив, коли б не було вашого старого Саміра? Ніхто! І як би ви святкували без бомб і фоґетів? Ніяк! Але старий Самір не полінувався і поїхав сам до Сан Павло, щоб замовити для вас найкращі, найдешевші і найновіші фоґети і бомби, які тільки є в цілій Бразилії! Я вам привіз правдиві чуда піротех­ніки*! Знаєте, що це таке піротехніка? Це — ду­же поважна наука, яка виготовляє бомби і фоґети... Думаєте, що це легко — привезти фоґети до Санто Антоніо? О, це зовсім не так легко! Три тягарових авта поламалися в дорозі, полопали всі опони[6], і я тепер мушу за це все платити! Але Самір ніколи не числиться з втратами, коли треба задовольнити своїх по­купців! Я багато стратив і страчу ще, аби тіль­ки зробити вам приємність! От тут лежить пе­реді мною різних чуд піротехніки на тисячу крузейрів, і я їх вистріляю всі! А ви, дорогі мої клієнти, подивитесь на них, а потім собі ви­берете такі, які вам сподобаються! Спішіться з купівлею! Фоґетів і бомб тепер продукують дуже мало, і я їх маю в обмеженій кількості!..

В натовпі сміялися і кепкували, бо ж в ці­лому Санто Антоніо було відомо, що хитрий Самір кожного року на бомбах і фоґетах заробляє великі гроші.

— Ну, ті фоґети, які ти досі вистріляв, не варті нічого! — крикнув хтось, а всі присутні зареготалися.

— А правда: Самір передчасно робить празник і вистрілює фоґети! — додав хтось дру­гий.

— Ага, ага! — підхопили треті. — А ми бу­демо платити навіть і за те, що цей хитрий ту­рок зараз нам говорить!..

— Та не хвались бо, Саміре, а показуй вже раз!..

— Показувати? — жваво крутнувся Самір. — Чому ні? Ось маєте перший фоґет. Це — не­бесна ракета. Запалюється без вогню. Треба тільки потягнути за цей шнурок і...

Почувся як би рушничний постріл, і велика вогнена куля звилася високо під хмари, залишаючи по собі широкий вогнистий слід. Досяг­ти великої висоти, куля тріснула і розсипала­ся на тисячі іскор.

Ракета сподобалася:.

— Пушшя*, яке гарне!

— Давай ще!.. ¹

— Ще? — весело обізвався Самір. — Чому ні? Зараз буде ще... О, тут є Данко!.. Ходи сюди ближче!.. Візьми оцей дріт, бачиш? Тримай за кінець. Тримай, не бійся, воно не пече... А тепер що робимо? Тепер беремо сірника і під­палюємо другий кінець отак-о!..

Кінець дрота, обліплений якоюсь ствердлою сіруватою масою, розжарювався від прикладе­ного сірника, поки не спалахнув сліпучим, бі­лим вогнем. Вогонь голосно зашипів і почав розкидати довкола себе цілий водограй таких самих сліпучо-яскравих білих бризків.

Присутні дивилися з цікавістю, аж поки во­гонь не погас, але тоді загукали:

— Це вже старе!..

— Це ми вже бачили!..

Та Самір не дав себе збити з пантелику:

— Певно, що бачили, — крикнув він. — Це ж вогонь Сан Жвона! Без нього ніяк не можна обійтись... А от цього ви ще не бачили!..

З тими словами турок витягнув велику, як качалка, рурку, з якої висів шнурок. Самір по­казав її людям, а тоді став в урочисту позу і з усієї сили смикнув за шнурок. Фоґет зашипів і спочатку бухнув полум'ям, викидаючи з себе велику червону кулю. Куля підлетіла вгору, голосно тріснула, випустивши зі себе три менших зелених кулі, котрі, піднявшись ще вище, тріснули й собі. Але на їхнє місце з рурки ви­летіла вже помаранчева куля, яка, як і попе­редня, підлетіла вгору, тріснула і розпалася на три менших червоних. Вслід за помаранчевою вилетіла зелена куля, тріснула і розпалася на три помаранчевих.

Натовп заревів від захоплення і сколихнув вечірню тишу бурею оплесків:

— Барбарідаде! Оце так!.. Це неймовір­не!..

Самір захопився фоґетами, здається, ще більше, як глядачі, і вистрілював їх один по одному. Були вони різні-прерізні, і треба би списати цілу велику книжку, щоб розказати про ті всі "чуда піротехніки", свідками яких були мешканці маленького Санто Антоніо.

Надворі тимчасом стемніло. Стиха шуміла ріка Іваї, впадаючи в ріку Парану, і над ними вже стояв густий туман. В подвір'ї все більше відчувався вогкий холод. Але натовп не помі­чав ні ночі, що насунулась так скоро, ні холо­ду, а все вимагав нових фоґетів. Самір ви­стріляв уже всі ті, що їх призначив на показ, і присягався, що більше не може брати з запасу, призначеного для клієнтів. Але люди не роз­ходилися. Багато з них уже вспіло піти до склепу і накупити в жінки Саміра цілі оберем­ки "чуд піротехніки", частину яких вистрілю­вали зараз таки перед склепом. При тому пили пиво і перекусували.

Нарешті Самір вийняв з кишені цілу жменю якихось предметів, подібних до горішків і за­кричав:

— А тепер, панове, будемо трохи танцювати! Подивіться: це — невеличкі, але вельми серди­ті комахи, які ловлять людей за ноги і тому на­зивається буска-пе[7]. Уважайте ж добре!..

З тими словами Самір тернув один такий го­рішок об дерев'яну підошву свого капця і ки­нув його на землю. Буска-пе засичав, спалахнув жаринкою і підкотився до ніг Арасі, ко­трий стояв найближче. Індіянин відступив тро­хи набік, щоб дати жаринці дорогу. Але буска-пе немов тільки того й чекало: як живе сотворіння, воно раптом скочило до ніг Арасі і тріс­нуло з такою силою, як би лопла опона на авті. Від несподіванки й переляку Арасі зробив чисто малп'ячий[8] стрибок, якому б позаздрив кожний цирковий акробат, і мало не збив з ніг Саміра. У відповідь буска-пе скочив на індіянина з подвійною злістю і тріснув з подвій­ною силою. Уже перелякавшись не на жарт, Арасі кинувся тікати, але буска-пе не мож­на було ні уминути, ні обігнати: він блискавич­но кидався втікачеві до ніг і глушив все довко­ла розриваючими вуха вибухами. В натовпі знявся страшний регіт. Реготався і Данко, див­лячись, як переляканий Арасі кидався то туди, то сюди і робив смішні викрутаси ногами, стараючись відчепитися від атакуючого його вог­ника. А буска-пе ганявся за ним по цілій площі і тріскав за кожним скоком, поки нарешті, вибухнувши зі звуком розірваної бомби, по­гас.

А Самір тимчасом пустив уже другу кульку, а за нею третю і четверту... Буска-пе, зов­сім не звертаючи уваги на тих, хто стояв неру­хомо, почали ганятися по всій площі за тими, хто втікав. Рух повітря підхоплював їх і немов прив'язував до втікаючих ніг. І чим скоріше люди тікали, тим скоріше гналися за ними вогнені кульки, тим вище скакали і тим голосніше вибухали.

Вся площа тряслася від крику, реготу і біга­нини. Заатаковані сердитими буска-пе, під­скакували, тікали, зачіпалися за вмисне підставлені ноги і падали, валячи одночасно і дру­гих на землю. Качалися по землі і дриґали но­гами від сміху. Ті, що стояли далі від небезпе­ки, присідали від реготу, тримаючись за боки. В багатьох димілися пропалені штани, а на го­лих ногах повискакували пухирі від попечення. Однак, ніхто не гнівався, навпаки, всім хо­тілося придбати й собі якнайбільшу скількість буска-пе, щоб полякати ними інших.

— Данку, — з'явився коло хлопця Арасі, ко­трий вже вспів отямитися від переляку, — ти маєш гроші?

— Які гроші? — здивувася Данко.

— Ну, "які"?.. Звичайні, за які можна би було купити фоґетів і буска-пе?..

— Ах! — зрозумів нарешті Данко і з жалем сказав: — Ні, грошей я не маю...

— А попросиш тата, щоб тобі дав?

Данко раптом опам'ятався: Боже, це ж тато досі напевне дома і чекає, а він за тими фоґетами забув усе на світі!..

— Чуєш? — повторив Арасі. — Попроси в тата грошей...

Данко зітхнув:

— Тато на фоґети грошей не дасть, шкода просити.

— Пушшя Такого скупого, як твій тато, треба пошукати!..

— Арасі! — відразу скипів Данко. — Не смій так ніколи про мого тата говорити! Тато зов­сім не скупий! Тато тільки каже, що гріх ви­кидати гроші на фоґети, коли в світі є стільки голодних і бідних людей. Для них тато ніколи грошей не жалує, і ти це знаєш.

— Та знаю, знаю!.. — поспішив змінити свою думку Арасі. — Тільки я все одно мушу грошей дістати.

— Де ж ти їх дістанеш?

— Треба подумати... Може, справді продати бальон?..

Данкові стало сумно, але він вдав байдужого:

— Роби, як хочеш, — відповів: — бальон твій...

— Я ще спробую піти до Саміра, або до сеньора* Педра: може возьмуть мене завтра ру­бати дрова?..

— І ти підеш рубати дрова, щоб заробити на фоґети?

— Певне!

— Це твоя справа, але я б так не зробив... Але, Арасі, я мушу вертатися. Тато, напевне, вже приїхав і чекає мене. Ти йдеш?

— Я ще ні.

— Ну, то тоді, чав*!

— Чав!

Приятелі розпрощалися...

Історія двох індіян

Почавши наше оповідання, нічого ми не ска­зали про його героїв, з якими доведеться ще багато разів зустрічатися в цій книжці. Але, коли читач буде терпеливим, то ми його позна­йомимо ближче і з Данком, і з старим Коарасіабою, і з Арасі, і з багатьма іншими людьми, а також пояснимо всі ті незрозумілі слова, що їх вжито в попередньому розділі.

Але, насамперед про Соняшного Волоса і про Світанка, себто, про Коарасіабу й Арасі, бо ж в перекладі з індіанської мови Коарасіаба є ні­що інше, тільки Соняшний Волос, а Арасі — Світанок.

В той день, коли розпочалася наша повість, минуло вже понад дванадцять років, як дід і внук жили в містечку Санто Антоніо.