У 1895 році почали споруджувати Миколаївський суднобудівний завод; у 1896 році у Краматорську підприємець К. Ґампер побудував механічний завод, що виготовляв крани і устаткування для шахт (нині Старокраматорський машинобудівний завод); у Катеринославі (нині Дніпро), Харкові, Горлівці та інших містах запрацювали підприємства з виробництва устаткування для металургійної і вугільної промисловості. У 1912 в Україні виробляли 60% всієї продукції сільськогосподарського машинобудування європейської частини Росії, проте в абсолютних цифрах продукція машинобудування була незначною: понад сорок відсотків машин і знарядь для сільського господарства імперія імпортувала.
Подальший розвиток машинобудування в Українській Радянській Соціалістичній Республіці відбувся у тридцяті роки минулого століття у період бурхливої індустріалізації СРСР. Було створене потужне багатогалузеве машинобудування, на підприємствах якого була зайнята одна третина всіх промислових робітників і вироблялися майже всі відомі на той час види машин, приладів та устаткування. У 1968 валова продукція машинобудування і металообробки зросла порівняно з 1913 у 675 разів. Укупі з колгоспним способом земельного урядування воно мусило забезпечувати країну продовольством. На превеликий жаль будівництво заводів в Україні відбувалося за рахунок нищівної експропріації зерна у селян, що призвело до Голодомору, пограбування храмів, і продажу цінних предметів мистецтва з музейних і приватних колекцій.
Тенденція зростання продовжилась і після Другої світової війни. Відбудова галузі здійснювалася знову ж таки за рахунок вивозу зерна, що призвело до голоду післявоєнних років; допомоги союзників антигітлерівської коаліції і німецьких репарацій у вигляді вивозу з поверженої Німеччини промислового обладнання. Невдовзі, з кінця шістдесятих років, економіка Союзу потрапила в "епоху застою". Занепад розпочався з кризи колгоспного устрою сільського господарства. У зв'язку з масштабною урбанізацією СРСР працездатне населення у селах суттєво зменшилось. Загострилися проблеми із забезпеченням населення продовольством. Замість того, щоб визнати неспроможність соціалістичного способу виробництва, Комуністична Партія гарячково шукала вихід із кризи за допомогою різних "косметичних заходів", у тому числі вдалася до підвищення матеріальної зацікавленості трудівників у виконанні доведених підприємствам планів. Але плани зростали суттєво, а "підвищення" залишалося символічним. Зрештою, дванадцята п'ятирічка (1986 – 1990 рокі) закінчилась катастрофічно для економіки СРСР у цілому і машинобудівної галузі зокрема. Керівництво країни навіть уникнуло підведення підсумків тієї "п'ятирічки".
Фундаментальні проблеми економіки
Будь-яка економіка призвана вирішувати три фундаментальні проблеми: – що виготовляти; як виготовляти; для кого виготовляти.[22]
Попит – це бажання і спроможність людей купувати товари. Великість попиту вимірюється не штуками і метрами, а грошима. Я хочу купити автомобіль "Порше", але він коштує 40 000 доларів, а я не маю стільки грошей. Таким чином, великість мого попиту на автомобілі "Порше" дорівнює нулю. [7]
Машинобудівна галузь СРСР створювалась насамперед заради виробництва гармат, танків, літаків, тракторів і вагонів, а виготовлення пральних машин, холодильників, телевізорів, кавомолок, сковорідок, прищіпок, тощо, організовувалось на окремих дільницях тих самих підприємств з використанням виробничих відходів. У підсумку країна досягла випуску тракторів і комбайнів співставно з рештою світу, а для населення замість костюмів строчилися ватяні куфайки. Колгоспні двори, території і приміщення майстерень були заставлені технікою, яка безперервно потребувала ремонту; тракторні заводи продовжували "гнати" підвищені плани, а в місті Єлабуга (Татарстан) посиленими темпами зводився ще один величезний тракторний завод. Насправді, першопричиною занепаду машинобудування СРСР, стала його орієнтація на переважне виготовлення засобів виробництва і зброї за рахунок ігнорування товарів народного вжитку. Іншими словами уся економіка була спрямована на нескінченне довгострокове зростання виробничої потужності на шкоду поточному споживанню населення. Як жартували економісти періоду Перебудови: – "Ми видобуваємо більше вугля, щоб виплавляти більше сталі, щоб виготовляти більше обладнання, щоб видобувати більше вугля". Приватних підприємств у соціалістичній державі не існувало зовсім; усе виготовлялось на державних заводах і фабриках, які самі – у міру наявних технічних можливостей, під наглядом галузевих проектних установ, але без узгодження із споживачами – визначали якісні характеристики своїх товарів: будь-то бетонозмішувачі для будівництва, чи холодильники для населення. Обладнання більшості машинобудівних заводів вже на початок 1960 – х років застаріло фізично і морально, а виготовляти нове, якісне, більш точне і продуктивне, вітчизняні заводи були не здатні. Директорами заводів призначалися виключно комуністи, які перш за усе дотримувались партійної дисципліни. Вони не цікавилися ані потребами суспільства, ані цінами власних виробів, ані цінами виробничих ресурсів: усе це доводилося до них централізовано. Свій робочий час директори витрачали на наради. То була країна Рад – країна нарад. Радилися з найменшого приводу: будь то виробничий звіт, чи розміщення цехової комірчини. Директори безнастанно їздили на службових "Волгах" до міськкомів і обкомів партії, отримували там "цінні" вказівки, які на своїх, заводських нарадах, негайно доводили до керівників підрозділів. Насправді ж ніхто ні з ким не радився: начальник диктував, підлеглі ретельно записували, але виконувати не квапились: завтра надійде найсвіжіше. Прибутковість господарської діяльності доводилась умовно: головні бухгалтери "вимальовували" її на папері, вправно перекручуючи збитки на прибутки. Економісти, керуючись доведеними зверху нормами і лімітами, обраховували на арифмометрах і калькуляторах планову собівартість, а бухгалтери, на основі "первинної" звітності, викривленої заради отримання премій, – фактичну. Ані перші, ані другі не цікавились "точкою беззбитковості" і при проведенні інвентаризації не відрізняли електродвигун від редуктора.
Основна маса робочих у сучасному розумінні була некваліфікованою. Зазвичай робітники набували якусь одну-єдину спеціальність, і протягом життя не перенавчалися: як прийшов хтось на завод свердлувальником, так і свердлив одну й ту саму деталь до виходу на пенсію. Інженери проектували на "кульманах", керуючись застарілими стандартами; технічні розрахунки виконували за допомогою логарифмічних лінійок, а розповіді стосовно автоматизованого проектування сприймали як казку.
Альфред Маршалл (1842—1924) — один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер "кембриджської школи" маржиналізму. Головний труд А. Маршалла — "Принципи економічної науки" — був виданий у 1890 р. і згодом постійно їм доповнювався і допрацьовувався у восьми виданнях, що вийшли при його житті.
Єдиним замовником і покупцем усього виступала держава, вона ж виконувала функцію глобального постачальника ресурсами та розписувала міжгалузеву і міжзаводську кооперацію. З великого рахунку соціалістична держава являла собою величезну унітарну фабрику, яка одноосібно господарювала на усій своїй території і в усіх галузях "народного господарства". Вищі органи управління – Раднаргоспи, Міністерства, Державні Комітети, Держплан, Держснаб, Держпостач, тощо, – не переймалися вивченням попиту і пропозиції; номенклатура і кількість виробів визначалася державним планом, розробленим на основі контрольних цифр, що встановлювалися черговими (позачерговими) партійними З'їздами і Пленумами. Конкретними споживачами продукції машинобудування були призначені підприємства Міністерства оборони, Міністерства сільськогосподарського машинобудування, Міністерства видобування корисних викопних, Міністерства суднобудування і літакобудування, Міністерства будування, інших міністерств і відомств, так чи інакше пов'язаних з військово-промисловим комплексом. Багато чого виготовленого відвантажувалося у країни Економічної Співдружності в обмін на ходові товари народного споживання і політичну лояльність. Значний обсяг експорту важкого обладнання, транспортних засобів і зброї припадав на країни Азії і Африки; товари поставлялися туди за заниженими цінами, або й безоплатно – в обмін на обіцянки будувати там у себе соціалізм і політично підтримувати СРСР у його протистоянні із Заходом.
Критика соціалізму
Будову і функціонування соціалістичної економіки К. Маркс уявляв собі лише у загальних рисах і у світлі власних філософських переконань. Фундаментальними характеристиками соціалістичного устрою він означив державну власність на засоби виробництва, централізоване планування економікою, перерозподіл доходу підприємств і громадян на користь одних і на шкоду іншим. Всупереч філософській теорії загального розвитку, яку він особисто сповідував, Маркс, як "економіст-матеріаліст", знехтував впливом науково-технічного прогресу і культури на змінність продуктивних сил і продуктивних відносин людства. Також він, захопившись класовою боротьбою, ігнорував психосоціальні фактори поведінки людей, як з боку мінливості їх потреб і уподобань, так і з боку звичайності їхніх природних пристрастей і інстинктів, таких як прагнення бути вільним, володіти і володарювати, дбати за своє і для себе. Не минуло і сотні років після видання його "Капіталу", як "могильщик капіталізму" – пролетаріат розчинився у безкласовому "споживацькому" суспільстві.
Взагалі з'ясувалося, що будь-який "пролетарій" перш за усе прагне розбагатіти і жити заможно.