Нащо йому життя переходити? Хай краще нічого не знає. Для нього так ліпше.
Знову загув пароплав, розминався з зустрічним. Та вже зникло почуття, ніби пливе він у минуле.
Вже не примарні — живі зводилися над водою кручі правого берега, вже не темніли, а зеленіли на них дерева, а сивуваті копиці свіжого сіна на низькому лівому березі були такими земними, аж від них відступався туман. І бакени погасили вже непотрібні при сонці вогні.
Тепер вона вже виразно бачила обличчя жінки, що розповіла їй вночі про своє життя. Не таке, яким уявлялося, а молодше, вродливіше, з темними гнучкими бровами над ясно-карими молодими очима. Напівсиве пасмо волосся вибилося з-під квітчастої хустки, і тільки воно свідчило, що багато весен гірких прошуміло над нею.
Пароплав завернув до якоїсь пристані. По трапу ринув з берега рясний потік гомінливих людей. І жінка знітилася, розмова сама собою завмерла.
Галасливі молодиці весело вносили на пароплав кошики з колючими, щойно з грядок, огірками, з криваво-червоними вишнями. Гостро запахло кропом і зеленим пір'ям цибулі.
Жінка зненацька стрепенулася, засвітилася вся.
— Он він, гляньте! То ж мій Михась…
До них проштовхався хлопчина — невисокий, кирпатенький, звичайний хлопчина, та й годі.
— Мамо, я скочу на пристань молока вам куплю, — гукнув, він і побіг униз по трапу.
— До консерваторії їдемо екзамен держати, — жінка знову всміхнулася — з гордістю. — Там батько його екзаменуватиме. Михась же в, мене баяніст, перший на весь район!
— І ви не скажете…
— Крий боже, навіщо? Та я й підходити близько не стану. От тільки хочу… господи, як же я хочу поруч побачити! Аж серце тремтить. Хоч здалеку, хоч у шпарочку в дверях — сина з батьком — разом. А казати нічого не буду.
Може, зійти швидше на берег, поки трап не прибрали? Повернутися, зазирнути ще раз йому в очі? Може, знову повірити? Не падлюка ж він, ні. Він просто… Що — просто? Фальшивий? Чи могла б вона отак щиро, як ця жінка, сказати "Для нього так ліпше"? Ні! Бо для нього було б вигідніше, аби вона повернулась. А чи змогла б. тепер напитися води з його долонь? Ні, ніколи!
І ще: чи змогла б її любов поступитися своїм, щоб не для неї, а для нього було ліпше?
Теж — ні.
Тоді нащо повертатися?
Пароплав минав викошені луки, люди гомоніли, сміялися, сердилися, мовчали.
1972 р.