А так не можна.
— Не можна. Ти почекай, я зараз постараюсь пригадати.
І Телефон загув так хрипко і з такою натугою, що Славко зрозумів: він щосили намагається пригадати.
— Слухай, — нарешті озвався Телефон, — я згадав. Костик обіцяв забрати до себе барса, щоб той побув у нього, доки моя хазяйка не повернеться, з лікарні. А потім барса привести до неї.
— Ага, барса… Забрати й привести… А звідки його забрати?
— Зараз пригадаю… Ту-у-у… ту-у-у… ту-у-у… Вулиця Нагірна… ні, Підгірна, ні, згадав: Загірна. Будинок 4, квартира 2. А більше я нічого не знаю.
— Загірна! — зрадів Славко. — Та ж і я живу на Загірній! Тільки наш будинок не 4, а 10. Це, мабуть, близесенько.
— От і добре, тільки не барися, — порадив Телефон і знову загув, але вже не так хрипко.
Славко дуже тішився, що так спритно зумів про все дізнатися. Правда, він не знав, хто такий барс, тому спитав у мами.
— Барс — хижий звір, — пояснила мама. — Розумієш, то така велика дика кішка.
— Дика? — злякався Славко. — Велика?
— Еге, набагато більша за тебе.
— А д-де б-барс живе? — заникуючись, запитав Славко.
— У високих горах.
— А що він їсть?
— Полює на диких кіз, але може напасти й на овець або інших свійських тварин. Він же хижак!
— А дітей… він не їсть?
— Та хто ж йому дасть дітей їсти? — потішила мама.
— А в нашій квартирі… барс може… жити? — допитувався Славко.
— Ну… іноді люди приручають хижаків. Але для того вони мають бути зовсім маленькі — як тільки народяться.
— Скажи, мамо, а ти не схотіла б приручити барса?
— Знаєш, — сказала мама, — з мене досить і тебе.
* * *
Славко довго непорушно стояв біля будинку. Мороз попустив, і завтра вже треба йти до дитячого садка. То що ж робити з барсом?.. А може, барс ще маленький або вже приручений?
Поволі, крок за кроком Славко став наближатися від свого будинку до того четвертого номера, де жив барс. Всього за два будинки від їхнього. Там біля під'їзду стояла велика машина, і якісь дядьки вантажили в неї меблі. Славко обережно зазирнув, а далі й зайшов до під'їзду. Якщо барс вискочить, то дядьки оборонять.
Двері одної квартири на першому поверсі були відчинені, і то з цієї квартири виносили меблі. А на дверях Славко розгледів червоне — 2.
— Ти до кого, хлопчику? — запитала сива бабуся. Вона дивилась, як переносять меблі до машини.
— Я… Я від Ганни Петрівни… Я прийшов по… — і Славко замовк. Йому навіть вимовити було страшно — "по барса".
— Ти Костик? — зраділа старенька.
— Умгу… Я обіцяв…
— Чого ж ти так забарився? Ще б хвилинку, і його б одвели до інших людей. А ти справді від Ганни Петрівни?
— Справді. Вона у лікарні лежить. Ми з татком учора ходили до неї.
— Так, Ганна Петрівна казала. Ми ввечері теж ходили до неї прощатися. Ну, почекай, я зараз тобі його виведу.
Бабуся пішла до квартири. Отут би Славкові й чкурнути, доки не пізно, але ноги чомусь ніби приросли до сходів. А за хвилину бабуся вивела на повідку… собаку.
Оце-то був пес! Білий мов сніг, пухнастий, з чорним носом і чорними очима. Ті очі були такі розумні та добрі, що Славкові враз стало весело-весело.
— Ну, прощай, Барсику, — з жалем мовила бабуся. — Гляди ж, не кривдь його, він дуже хороший. Ми його так любимо, якби не довелося виїжджати з міста — нізащо б не віддали… Костику, ти ж не скривдиш його?
— Нізащо не скривджу! — Славко погладив шовкову голову Барса. А Барс усміхнувся й лизнув йому руку. І Славко швиденько повів собаку до себе, щоб бабуся не передумала віддавати.
— Який гарний собака! Де ти його взяв? — здивувалася мама, коли Славко на повідку привів Барса додому.
— Це — Барс, — пояснив Славко. — Він не дикий і зовсім не хижий.
— То он про якого Барса ти випитував, — засміялася мама. — Звісно, цей Барс тебе не з'їсть.
— От бачиш! — зрадів Славко. — Він трохи поживе в нас…
— Як поживе? — нахмурилась мама. — Що ти вигадав?
— Це не я вигадав… Це… Костик обіцяв…
— То нехай він і живе у Костика. А в нас нема де.
— Ну ма-а-мочко!..
— Годі! Зараз же ми відведемо його до Костика.
— Я ж не знаю, де той Костик живе… Нехай Барс побуде у нас, доки Ганна Петрівна одужає.
— Яка Ганна Петрівна?
— Така… добра… дуже добра… Я їй обіцяв.
— Нічого не розумію, — скрикнула мама. — Хто обіцяв — ти чи Костик?
— Костик… І я… Не виганяй Барса, — і Славко заголосив на всю квартиру.
— Про що сльози? — запитав татко, заходячи до кімнати. — Ого, який пес!
За татком зайшла й бабуся.
— Бачите? — сказала мама. — Узяв та й привів. Не спитавшись.
— Я ж для Ганни Петрівни… Татку, ти ж сам сказав, щоб слова дотримувати… Не проганя-яйте…
— Ну, не рюмсай. — Тато поманив до себе Барса. Той підійшов і привітно помахав хвостом. — Ніхто його не проганяє: ось попросимо гарненько маму…
— Тільки сам будеш глядіти, — сказала мама Славкові, але вже не сердитим голосом.
А бабуся не сказала нічого. Просто взяла миску й насипала для Барса борщу.
Славко тихенько зняв трубку і прокрутив шість знайомих цифр.
* * *
— Ту-у-у… ту-у-у… ту-у-у…
— Алло! Ти чуєш мене, Телефоне? Я привів Барса!
— Ага! Я ж казав, що ти — добрий.
— Я не дуже добрий, — признався Славко. — Я колись не схотів поступитися місцем у тролейбусі Ганні Петрівні. І ще я не признався їй, що я не Костик, а Славко,
— Ту-у-у… ту-у-у… Так… — Телефон замовк.
Славко злякався, що він тепер не схоче розмовляти. Але Телефон, помовчавши, знову озвався:
— А як там Барс? Не втече від тебе?
— Не втече! Мама спершу посердилась, а зараз анітрошечки не сердиться. Він дуже гарний!
— А знаєш, — сказав Телефон, — мабуть, це навіть краще, що ти Славко, а не Костик. Ту-у-у… ту-у-у… І ще… слухай, Славику: нікому не розповідай, що я розмовляв з тобою. Добре?
— Добре! — відказав Славко і поклав трубку.
А навіщо розповідати? Все одно — ніхто не повірить.