Ранком я будила їх, коли було ще темно, вдягала, годувала, а потім ішла до праці, доручивши сусідці відпровадити до садочку разом зо своїми дітьми. Повернувшись додому, мусіла прибирати помешкання, палити, варити щось їсти, а потім іти до садочку, щоб привести їх назад. Підготовка до лекцій, писання конспектів і виправлення учнівських зошитів тривали далеко за північ.
Але і цього було недосить! Несподівано захворіла менша донька, і скликаний консиліум прийшов до висновку, що коли в найближчі дні не наступить перелам в кращу сторону — дитині загрожує складна операція з трепанацією черепа. Хоч не хоч, дитину довелося віддати до шпиталю.
Коли тепер пригадую собі ці дні, направду дивуюся, як можна було це пережити! Я плакала цілі ночі, плакала, йдучи темними ранками на роботу, плакала, вступаючи з роботи до шпиталю, і плакала, ідучи зо шпиталю додому. Тільки підчас роботи не можна було плакати, бо я була на державній посаді, а за сльози ніхто не платив... Про їжу мені було навіть гидко згадувати.
Знайомі і сусіди, відчуваючи небезпеку, перестали бувати в мене в хаті, і я була сама з своїм горем і зо своїми думками.
Одного дня, ледве я вернулася зо шпиталю, і взялася до хатньої роботи, являється якийсь тип у цивільному.
— Чи тут мешкає Олександер Мак?
— Тут.
— Я мушу з ним говорити.
— На жаль, його нема дома. А чого ви хочете?
— Я прийшов з військової управи повідомити, щоб він завтра з'явився для перереєстрації. Коли він буде вдома?
— Не знаю!
Спитавши мене, куди поїхав Олександер і в якій справі, візитер пішов.
Обнята власним горем і клопотами, я спочатку не звернула на це жодної уваги.
Слідуючий день був вільний, і коли я прийшла до шпиталю відвідати хвору дитину, мене повідомили, що небезпека минула, і я, коли хочу, можу її завтра забрати додому.
Висилаю негайно телеграму до свекрухи, вимагаючи категорично її приїзду, а сама вирішую на другий же день взяти на кілька днів відпустку, щоб заопікуватися хворою. З тим рішенням іду до праці.
Раптом на другій годині, пояснюючи учням способи характеристики літературних персонажів, згадую собі візитера з "військової управи".
— Мати Божа! — мало не скрикую вголос. — Адже це був енкаведист в цивілю!
Пригадую собі холодний, тупий погляд сірих очей, низьке чоло і щелепи злочинця... Пригадую собі загальний вираз обличчя, невловимий, але специфічний, по якому кожна досвідчена людина безпомильно пізнавала майстрів енкаведівського ремесла.
— Так, це був енкаведист! Несумнівно, енкаведист!
Ледве скінчилася година, як мені приносять телеграму від пані Ґ., в котрій значилося, що Олександер виїхав додому тиждень тому назад.
Сумнівів більше не було: чоловік пропав!
З роботи маю бігти додому, запалити і обігріти хату, бо на дворі стояла люта зима, а хвора дитина мусіла бути в теплі. Але по дорозі заходжу до НКВД і, добившись прийому в начальника, вимагаю відповіді, що сталося з моїм чоловіком?
Начальник, дивлячись в сторону, каже, що він нічого в моїй справі не знав, але є переконаний, що коли я прийду додому, то застану якісь новини.,.
Дійсно, дома мене чекали новини...
Насамперед, я пішла до сусідки по ключі, бо вона, відводячи дітей до садка, замикала мешкання. В неї я застала двох людей: начальника "спецвідділу"[23] інституту Царика та "представника військової управи".
— Ми прийшли до вас па хвилинку, — каже мені начальник "спецвідділу", розпливаючись люб'язною усмішкою. — Дозволите зайти?
Відмовляти було смішно...
Ідемо всі разом до мешкання.
— То оце ви тут мешкаєте? — вдаючи дужо привітного, говорить Царик. — Яке симпатичне мешкання!
— Ви прийшли подивитись на мешкання? —питаю холодно.
— Ми прийшли до вас перевести ревізію! — відповідає різко енкаведист у цнвілю.
— Маєте уповноваження на письмі?
— Прошу! — і вік показує мені папір. —Ось і свідки йдуть!
Входять свідки — двоє наших сусідів.
— Мешкання є до вашої розпорядимости, — кажу я, відкриваючи двері до покою. — Прошу заходити!
Сама тим часом починаю розбиратися з плаща і сніговиків. Роблю це спокійно, не звертаючи уваги на присутніх і не виявляючи назовні жодного зворушення.
Є в мене якась дивна, мені самій незрозуміла риса вдачі. Я не маю того, що називають "силою характеру", але скільки пригадую собі випадків, коли мені доводилося ставати віч-на-віч з сильнішим від себе ворогом, то замість страху, розгублености і приниження, мене несподівано опанував холодний, презирливий спокій. Якась могутня сила здіймалася кам'яною брилою зо споду мого єства і огортала мене неприступною бронею. І скільки собі згадую, в таких моментах мої противники щулились і намагалися не дивитися мені в очі. Чому? Не можу пояснити...
Так і в цей момент, кола обидва "представники закону" разом зо свідками пішли до покою, чекаючи, поки я розберуся, я, скинувши верхню одежу, одягаю фартух, беру сікач і починаю рубити тріски на розпал.
— Що це ви робите? — здивовано питає мене енкаведист, висуваючись до кухні.
— Адже бачите: рубаю дрова, — відповідаю спокійно.
— Прошу залишити ці дурниці і йти до нас!
Я потискую плечима:
— Що для кого дурниці: для вас — моя робота, для мене — ваша...
— Я вам ще раз кажу, щоб ви покинули це. бо ми не маємо часу!
— А я також не маю часу, — відповідаю зо стоічною байдужістю. — По-перше, я голодна, а по-друге, мені треба обігріти хату, поки прийдуть діти!
— А де ж ваші діточки? — з тою самою облесливою міною виглянув з-за плечей енкаведиста "начальник спецвідділу".
— А вам до того яке діло? — питаю навмисне по-грубіянськи. — Ви пройшли, здається, робити ревізію, а не питати мене про дітей!
— Ви постарайтеся бути чемнішою! — наказує мені загрозливо енкаведист. — Мій товариш є люб'язний супроти вас, то платіть йому тим самим!
— А я цілком не потребую вашої люб'язности! — відповідаю лідовим тоном. — І, коли б уже чогось жадала від вас, то тільки одного: кінчайте скоріше виконання ваших обов'язків і лишіть мене в спокою!
При тому бачу, як свідки роблять мені з кімнати знаки і з докором та острахом похитують головами. Але я не звертаю на них увага.
— Кажу вам востаннє: кидайте роботу! — нетерпеливо і злісно гукає енкаведист.
— А я вам кажу ще раз, що ревізіє можете робити без мене!
— Без вас ми не маємо права: це протизаконно!
— Ну, то тоді почекайте! — байдуже знизую плечима і підпалюю вогонь.
Енкаведист аж розгубився від лютости і сів на стілець.
Царик так саме стратив охоту бути "люб'язним" і вже більше не обзивається.
Я тимчасом наставляю на кухню цілком непотрібні мені баняки, наливаю до них води, накриваю накривками і довго педантично обтираю кухню. Ніби все!... Що б ще зробити?... Ага! Іду до креденсу, відрізую собі хліба, навмисно довго та уважно смарую його маслом і так зо скибкою в руках виходжу до покою.
— Прошу починати. Я вже готова!
Енкаведист подивився на мене, струснув головою, ніби кажучи: "От, проклята баба!", і взявся до ревізії.
Ревізувати фактично нема чого: мешкання професора високої школи па цей раз складається тільки з покою і кухні.
Заглянувши до шафи, під ліжка і до книжок, єнкаведисти беруться до бюрка. Але і там нічого не знаходять: навчені попереднім досвідом, ми нищили все листування і не тримали в хаті жодних фотографій, окрім своїх фамілійних.
Я стою, опершись спиною на двері, і вдаю, що мене найбільше цікавить моя скибка хліба. Кусаю її ніби з великим апетитом, наперед уважно розглядаючи, з якого боку вкусити. Скінчивши одну, іду до кухні і відрізаю другу. Бачу, що доводжу своєю байдужістю енкаведистів до встеклости[24], і це дає мені змогу ковтати, хоч з таким самим успіхом я могла би їсти мило.
Починається опис майна. Його небагато: меблі, книжки і одежа мого мужа.
— Пиши, — каже енкаведист до Царика: — шафа гардеробна, шафа книжкова, бюрко...
— Чекайте, чекайте, громадяни! — втручаюся я в цьому місці до розмови. — Всі меблі, які бачите в хаті, є куплені за мої гроші! Я вам їх описувати не дам і акту опису не підпишу!
— Як "за ваші гроші"?! — дивуються енкаведисти.
— Дуже просто: я можу вам паперами і свідками доказати, що я працювала ввесь час без перерви, і меблі куплені за ті гроші, які я заробила.
— А ваш чоловік нічого не заробляв?
— Заробляв, але ми його платню проїдали.
— То як, ви ділилися грішми? Це — твоє, а це — моє?!
— Цілком правильно! Ми гак ділилися: це — твоє, а це — моє!.. — відповідаю з неукритою іронією.
— Ну. то тоді ми опишемо бібліотеку!
— Книжок не маєте права так саме описувати, бо тим позбавите мене можливости працювати! .Бібліотека в даному разі не є предметом розкоші, лиш знаряддя моєї праці!
— А що ж тоді належить вашому чоловікові?
— Юридично тільки білизна і одежа. Але і це неправильно, бо за той час, що він сидів у в'язниці, частину своєї гардероби він знищив, а другу частину я продала на покриття різних трудових видатків. То, що є, також куплено за мої гроші. Але над цим сперечатися не буду — одежу можете описати!
Переглянувши викинену білизну, поношене убрання і старий плащ, енкаведисти приходять до висновку, що "заарештований ніякого вартісного майна не посідає" і, давши мені підписати акти, забираються з хати.
Увечері душа моя трохи розігрівається від теплої родинної атмосфери: обидві донечки дома, і приїхала вечірнім поїздом свекруха. Щоправда, сум і жаль далі панували в нашому домі, але в порівнянню з щойно пережитими днями, я почуваю себе майже щасливою.
Мати, прибита недавньою хворобою і новим нещастям, виглядає, як виходець з могили.
— Я не маю сили нікуди їхати. І так ледве на ногах тримаюся... Тепер поїдеш ти сама. Мусиш вистаратися собі відпустку. А я вже побуду з дітьми. Поїхати конечне треба! Не можна його лишити на поталу долі!...
І старенька мати вмивалася рясними невтішними сльозами.
В МІСТІ З
З великого бідою, випросивши відпустку на тиждень, виїжджаю до З. Було це в самому кінці січня 1941 року.
Доба, проведена в цьому місті, належить до тих, що їх пам'ятається ціле жаття. Це була доба, коли мій біль досяг свого найвищого ступеня і потім зламався, розтрощивши в моїй душі одну з тих струн, що вмирають безповоротно...
Через незручність сполучення, подорож до З.