Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

— Треба тільки знайти ви­гідне місце. Он там, під тією пальмою, здається, буде дуже добре...

Дійсно, місце під самотньою пальмою, що рос­ла на високому березі струмка і кидала широку тінь, було дуже гарне. То ж Данко, не гаючи ча­су, назбирав палива, зачернув казанком води і приставив його на камінцях біля майбутнього вогнища. Тепер треба було тільки здобути во­гонь.

Для цього хлопець зробив щось подібне до скриньки з камінців, напхав у неї сухої трави і, витягнувши одне буска-пе, промовив до мав­пи:

— Тепер, Фрузю, уважай: зараз буде вогонь з тріском, і я не ручу за твої нерви... Дивись!..

Данко тернув буска-пе об камінець, кинув йо­го скоренько до скриньки і прикрив зверху ві­дірваною від пачки накривкою, щоб буска-пе не вискочило.

Буска-пе зашипіло, тріснуло і люто заскакало у своїй тісній клітці. Коли б Данко не притриму­вав картонової накривки зверху рукою, — то вона напевне б полетіла геть. А так — накривка лише підскакувала й здригалася від вибухів.

При першому тріскові Фрузя, як куля, відско­чила відразу на кільканадцять метрів, поп'ялася на дерево і запищала, роблячи Данкові розпучливі знаки. Вона висіла на обидвох лівих руках, а правими енерґічно жестикулювала, немов би запрошувала хлопця тікати за нею. При черго­вому вибуху полізла ще вище і вмостилася на самому вершечкові дерева, онімівши з дива й переляку.

Данко реготав до сліз.

Буска-пе, вистрілявши всю свою силу, замовк­ло, а крізь щілини камінців поповз білий димок, даючи знак, що трава загорілася.

Данко роздмухав тліючий віхоть, переніс його на приготоване місце біля казанка і підкинув дрібних гіллячок. Потім, впевнившись, що вог­нище розгоряється, заходився коло вбитого тату.

Панцир був дуже твердий не тільки зверху, але й під сподом, і Данко добре намучився, поки розбив його камінням та видобув м'ясо. Помив гарно у потоці, половину вкинув до казанка, а другу половину мусів відложити, оскільки тату був великий і за один раз не вміщався.

Покінчивши з тим, Данко оглянувся за мавпою і покликав її до себе:

— Фрузю, ходи сюди, не бійся!.. Поки мій обід звариться, будемо з тобою трохи бавитися... Ходи!..

Заспокоєна вже Фрузя злізла з дерева і довірчиво підійшла до Данка.

— Дивись, Фрузю, — продовжував хлопець, витягнувши буска-пе. — Візьми це в руку... Так... Та не їж, дурненька!.. Цього не можна їсти! — крикнув, побачивши, що мавпа збира­ється покласти буска-пе на зуби.

Але Фрузя вже по запаху догадалася, що три­має в руках річ, непридатну для їжі, і запитливо дивилася то на "бомбу", то на Данка, виразно пи­таючи очима, що з тим робити?

Данко взяв маленький камінчик, тернув ним до уламка скелі й кинув далеко від себе.

— Отак зроби, Фрузю, отак!.. — пояснював він і кілька разів повторив приклад, беручи що­разу новий камінчик.

Фрузя нарешті зрозуміла: вона підійшла й собі до скелі, тернула об неї буска-пе й кинула його з розмаху геть.

Буска-пе зашкварчало й вибухло.

Боже, що тоді сталося з бідною мавпою!.. Ще скоріше від буска-пе вона стрибнула, немов би її хто вистрілив з пращі, опинилася на відда­леному дереві й пропала з очей.

Від реготу Данко сів на землю, а буска-пе стрибнуло раз, другий, впало в потік, пшикнуло й погасло.

Довго потім кликав Данко перелякану Фрузю, довго вговорював її, і вона нарешті прийшла. Однак, нізащо не хотіла спуститися на землю, а трималася оподалік.

Тоді Данко сам взявся вистрілювати буска-пе, при чому мусів за це поплатитися і дістав у висліді ще два нових пухирі.

Фрузя остаточно переконалася, що забава з тріскучим вогнем є дуже весела, коли на неї ди­витися здалеку. Дивлячись на Данка, вона за­хоплено підскакувала і перестрибувала з дерева на дерево, хоч і не важилася сама взяти в руки пропонованого камінчика.

Побавившись і насміявшись досить, Данко смачно пообідав посоленим м'ясом тату, зварив заразом і другу половину на вечерю, а тоді по­гасив вогонь, спакував мішок і рушив далі.

Щойно тоді Фрузя зіскочила з дерева, підбігла за хлопцем, вчепилася за наплечник і вмостила­ся знову на своє місце.

Після ситного обіду Данко відчув приплив доброго гумору та ще веселіше помаршував за течією потока, насвистуючи Колобкову пісеньку та час-до-часу добродушно покрикуючи на верт­ку, пустотливу мавпу. Він тепер був перекона­ний, що до вечора стане над берегом Парани, а, може, й зустріне людей.

Дорога скоро тікала назад, і віддаль між ним та початковим пунктом його безплідної мандрів­ки помітно скорочувалася. Як міркував Данко, до гирла підземного потока залишалося ще не більше кілометра.

І от несподівано побачив він, що зовсім неда­леко за скрутом провалля підноситься вгору дим. Серце хлопця так радісно забилося, що він мало не закричав на ціле горло. Дим, дим!.. Де є дим — там є вогонь. А де є вогонь — там му­сять бути й люди!..

Данко забув про всяку обережність і бігом побіг вдолину. Переступаючи через стовбур півзгнилого дерева, що розляглось упоперек потока, він вже побачив навіть виразно вогнище і сильвети[56] людей коло нього. Але в тій же хвилині скрикнув і затрясся цілим тілом: велика жара­рака[57], обвившись довкола чобота, вп'ялася зу­бами в його тіло нижче коліна.

Фрузя, як би її хто здмухнув, — відразу стрибнула до лісу, а Данко, не тямлячись від болю, розпуки й шалу, вхопив гадину голою ру­кою просто за голову, другою рукою — трохи нижче і рванув з цілої сили. Розірвана надвоє жерарака заскакала по траві, звиваючи і розви­ваючи в останніх конвульсіях свої блискучі кільця.

Данко, трясучись і клацаючи зубами, скинув моментально мішок, витягнув з нього білизну, подер її на паски і тісно перев'язав ногу вище ко­ліна. Тоді з трудом стягнув чобіт, закотив холошню штанів і побачив, що нога пухне на очах, набираючи фіялкового кольору.

— Вогню, вогню!.. — стогнав Данко. — Перш усього — випалити рану!..

Але, хоч думав добре, руки стали неслухняні і відмовляли служити. Ледве-не-ледве добув буска-пе, черкнув його об чобіт, приложив до рани і, стиснувши зуби, придавив долонею.

Буска-пе негайно вистрілило і вирвалось з-під руки, а жахливий біль видушив з хлопця чисто звірячий рик.

— Рятунку!!! — кричав він, качаючись по траві. — Рятунку!..

Кров бухнула йому з носа і з вух, нога стала зовсім нежива, і свідомість почала заволікатися вогненою запоною.

Роблячи над собою неймовірні зусилля, він витягнув ще фоґет, перший, який попався під руки, шарпнув за шнурок, але вже не бачив і не чув вибуху. Тільки в мороку непритомности, що насувалася на нього, як чорна хмара, все крути­лися слова пісеньки:

""Я від баби утік,

Я від діда утік,

І від зайчика втік…"

А лисичка..."

— Ні, не лисичка, — поправив себе Данко. — Не лисичка...

"А гадючка його — гам! — і з'їла!.."

Це була остання Данкова думка...

Завіса починає підноситися

— Марія Санта, як мене той бік болить!.. Підмости мені, друже, якось зручніше подуш­ку... У-у-й!.. Ох-ох-ох!.. Так, вже краще... Дякую...

Поручник Шав'єр аж зблід від болю і, заплю­щивши очі, тяжко відсапувався.

— Може, ти би ліпше не говорив? — спитав його колега — поручник Морейра, що прибув на допомогу.

— Ні, ні, розмова мені не шкодить. Однаково болить, чи говорю, чи ні...

Шав'єр помовчав трохи, а тоді став продовжу­вати перерване оповідання:

— Так от, підозріваючи, що за тими поголос­ками щось криється, я вирішив ще раз особисто поїхати на острів і перешукати місцевість коло озера Великої Кобри. Взяв зі собою четверо людей і поїхав.

Ми прибули до Ґваїри перед самим вечером і, поки дібралися до того озера, вже зовсім стемні­ло. Я наказав не розкладати вогню і взагалі ні­чим не видавати нашої присутности. Мої люди, налякані тими фантастичними поголосками, бу­ли настроєні вкрай песимістично і все намовля­ли мене йти ночувати до відомої вже хатини мисливця. Але я, ніби щось передчуваючи, не погодився, і наказав таки залишитися на березі озера.

Спати з нас ніхто не міг, бо, правду сказавши, вночі на тому острові дуже несимпатично. Отже, ми куняли, сидячи до пів на четверту ранку, але не чули й не бачили нічого. і

Але в третій тридцять дві Жоакінь почув якийсь підозрілий шелест з протилежного боку і сказав мені. Ми посхоплювалися і стали чека­ти. Та не чули й не бачили нічого. На всякий ви­падок я розпорядився, щоб всі були напоготові і позаймали по можливости найзручніші місця. Минуло ще тридцять шість хвилин...

О четвертій вісім, невідомо звідки, на нас по­сипалися стріли. Ти розумієш?! Ніде ні звука, ні руху, ніби все стоїть закаменіле, — і стріли! Я відразу догадався, що нас атакують індіяни: тільки вони одні могли зауважити нашу присут­ність в такій темноті й тиші, тільки вони одні вміють окружувати, не зраджуючи себе навіть шелестом трави. .

Я крикнув хлопцям, щоб не вилазили зі своїх позицій, а відкрили вогонь насліпо у всі сторони. Та тим криком я зрадив себе — і відразу три стріли вп'ялися в моє тіло: в ногу, руку і — ох! — в бік.

Як видно, наші постріли нагнали напасникам доброго страху, бо стріли відразу перестали фурчати. Коли б я не був раненим, то не вступився б з місця і ранком пішов би сам в атаку. Але я ско­ро від втрати крови знепритомнів, а мої хлопці постріляли ще трохи навмання і тоді поспішили втекти. Як вони мене несли до човна, як потім знайшли, другий човен з Коарасіабою — того вже я тобі не можу оповісти.

Ага, бач, забув сказати, що гуркіт другого чов­на ми чули о третій сорок. Мене здивувало, що той човен плив десь згори і потім спинився не­далеко від нашого. Ми вже тоді були напоготівлі, і я не міг нікого посилати до берега на роз­відку.

Далі ти вже знаєш...

Тепер скажи, чого шукали Сокіл і той старий індіянин на острові? Їм було дуже спішно, коли вони — один з запаленням легенів, а другий з загіпсованою ногою — втекли з манастиря і пустилися в подорож. Це означає ні більше, ні менше, що зустріч з індіянами була умовлена. З якою метою? Що Коарасіаба має зв'язки з дику­нами — мене не дивує. Але при чому тут Сокіл?

— Дійсно, — задумано відповів Морейра, — це все дуже дивне... Справа, безперечно, зв'я­зана з печерою, але все ж незрозуміло...