Окрім того, Арасі почав пити горілку, а незабаром посіяв по собі таку погану славу, що його не впускали на жадне подвір'я і виштовхували в плечі зі склепу, куди він заходив щодня, просячи в кредит горілки.
Одного дощливого, холодного вечора Арасі прийшов додому весь мокрий і особливо похмурий: щойно Жорже оповів, що через тиждень заручується з Консуелою, а при тій нагоді частував ціле містечко пивом і горілкою. Арасі, хоч як ненавидів свого суперника, не встояв і випив багато на рахунок щасливого нареченого. Пив, проклинаючи його в душі і бажаючи йому при повороті додому зламати шию, а вийшов зі склепу такий лютий і нещасливий, що готов був кожного задушити власними руками.
Коарасіаба, піймавши чуйним носом принесений запах алькоголю з їдкою іронією спитав:
— Чи на тому шляху, що лежить від Санто Антоніо до Долини Іґурей, не протікає якась горілчана річка?
Арасі спалахнув, як порох:
— Мовчи, старий, мовчи!!! — крикнув так несамовито, що Коарасіаба аж кинувся від несподіванки. — Доки я слухатиму твої теревені?! Як тебе так тягне до твоїх дикунів — то забирайся і йди сам, а мене не зачіпай!..
— Ледащо!.. — спромігся тільки відповісти дід, розгубившись від такої нечуваної сміливости.
— Так, ледащо! — зухвало відповів Арасі. — Ледащо! Ледащо тому, що маю дурного діда! Хто винен тому, що я залишився неуком?! Хто не пускав мене до школи в дитинстві?! Тобі лише тепер захотілося мене вчити, коли я по-дурному стратив дванадцять років?! Як би я тих дванадцять років був учився, то досі... то сьогодні...
Арасі несподівано увірвав мову і розплакався, як мала дитина.
Гострий жаль обізвався в серці Коарасіаби тим більше гіркий, що Арасі мав рацію. Він підійшов до внука і обняв його за плечі:
— Заспокойся, Арасі, — почав він лагідно тремтячим голосом. — Ще не все страчене... Не хочеш учитися — не треба... Ми придумаємо щось іншого... О, голова старого Коарасіаби ще щось варта!..
— Ні!!! — закричав злобно Арасі, скидаючи дідову руку зі своїх плечей. — Ні!!! Я нічого не хочу придумувати! Відчепися від мене зі своїми ґваянцями! Я нікуди не вертаюся! Я не хочу бути морубішабою! Я не хочу бути вождем дурних дикунів!!!
Дід підскочив, як ужалений, і аж відсахнувся від внука:
— Як ти сказав?!! Ґваянці, по-твоєму, тільки дурні дикуни?!!
— Певно! Певно, що дурні дикуни, коли дали себе обдурити сірниками! Навіть ботокуд показався мудрішим супроти вас! Та й що дивуватися: коли ти вважався наймудрішим серед них, то яка ж є решта?..
— Замовчи, бо вб'ю!.. — крикнув Коарасіаба, замахнувшись на внука ціпком.
— Не вб'єш: я сильніший за тебе і твого ціпка не боюся!..
Старий подивився на внука довгим, повним ненависти поглядом і безсило опустився на землю коло вогнища.
— Маландро! — шептав задихаючись. — Маландро!.. Погань!.. Тьфу!
Якийсь час сиділи мовчки, не дивлячись один на другого. ,
— Як не підеш до своїх, то що будеш робити? — спитав нарешті Коарасіаба.
— Побачу... Незабаром покличуть мене до війська... Піду… Піду і більше ніколи не вернуся, щоб тебе не бачити... Пішов би вже зараз, але не маю грошей.
— І чим будеш серед білих? Дроворубом? Жебраком?
— А серед ґваянців не буду жебраком? Матиму гроші?
— А тобі тільки гроші потрібні? Морубішабство — байдуже?
— Так, мені потрібні гроші! З грішми і рудий Жорже є поважною людиною, а без грошей, то й морубішаба Арасі не вартий равлика.
— Ну, що ж, — зітхнув Коарасіаба, — коли тобі потрібні тільки гроші — шукай їх. Наймайся рубати дрова за жалюгідні папірці, коли не хочеш бути вождем у племени, котре має такий скарб, що може купити сотню таких містечок, як Санто Антоніо, і всіх рудих Жоржів у цілій Бразилії...
Арасі відразу насторожився:
— Що ти сказав? — спитав живо.
— Сказав, що ти міг би бути найбагатшою людиною, коли б став морубішабою, але тепер бачу, що ти не будеш ні одним, ні другим...
Ніби новий дух вступив у юнака, і він підбіг до діда:
— Діду, — сказав схвильовано, — я знаю, що ти не жартуєш!.. Я чув дещо... Я пам'ятаю уривки давніх розмов з племенами... Коли то правда, що морубішабство дасть мені багатство, то я сьогодні вертаюся в Долину Іґурей! Чуєш?!. Сьогодні! Зараз! Так, як стою!..
Коарасіаба з обридженням відсунувся від внука і вимовив зневажливо:
— Та людина, котра не має гордости в крові, не має почуття обов'язку, але годиться за гроші бути чим завгодно, не сміє стати морубішабою ґваянцїв! Ти, Арасі, справді не вартий равлика і скарбів ґваянців ти не побачиш!
— Не побачу? — перепитав, задихаючись, Арасі.
— Не побачиш! — спокійно, але твердо відповів дід. — І тепер, коли б ти навіть і погодився вернутися в Долину Іґурей, то криївки скарбу я тобі не зраджу. А без мене її ніхто не знайде.
— Вважаєш, що ліпше буде, коли ті скарби після твоєї смерти пропадуть?
— Хай пропадають. Ґваянці жили без них довгі роки, житимуть і далі.
— Я ще раз кажу, що ґваянці — дурні дикуни.
— Дурні дикуни, кажеш? Може... Але не забувай, що, коли б всі морубішаби були такі "мудрі", як ти, то зі скарбу вже давно б нічого не лишилося. А так — лежить.
— Навіщо?
— А тобі навіщо?
— Пушшя!.. Скажи мені тільки, де він є, то побачиш!..
— Не хочу бачити і нічого не скажу!
— Але ж я вже годжуся вертатися! — з розпукою вигукнув Арасі.
Дід потиснув плечима:
— Вертайся... Але пам'ятай, що, хоч ти вважаєш ґваянців дурними, та найдурнішим з них є ти. А будеш іще вдвічі дурнішим, коли підеш тільки для того , щоб здобути скарби. Можеш вертатися...
Прикриваючись байдужим тоном і холодним виразом обличчя, Коарасіаба одночасно переживав найсумнішу хвилину свого життя. Навіть падаючи зі Скелі Невороття, він не почував такого болю і якогось холодного страху, як тепер, бо з ним тоді була надія. Пам'ятав і по цей день, як, летючи в пропасть, старався підставляти під гострі каміння та грудки свої плечі, лікті, коліна, щоб тільки урятувати малого Арасі — останнього нащадка Династії Сонця. Тримав його, міцно пригорнувши до себе, ніби обгорнувши власним тілом. А, коли тільки прийшов до пам'яти у підніжжя високої гори, — перше всього кинувся до внука і старанно та довго обмацував кожну його кістку: чи не зламалася. Але хлопчина, хоч і наляканий та обдряпаний, був живий і здоровий, а дідове тіло натомість вкрилося вузлуватими синяками і кров'ю спливаючими ранами.
Не дивлячись на свій жалюгідний стан, Коарасіаба був щасливий і, піднявши вгору обличчя, зі здивованням дивився на високу, майже прямовісну гору, з якої він щойно скотився. На ній виднівся свіжий слід, зроблений його тілом і позначений кривавими плямами.
— Ми мали щастя, Арасі! — сказав бадьоро. — Кості і м'язи морубішаб, видно, є міцніші, як он тих...
І він показав на численні вибілені кости, що валялися довкола.
Пізніше, блукаючи в лісах, падаючи від голоду, роз'ятрених ран і втоми, Коарасіаба думав тільки про одне: не дати загинути внукові. Зберегти життя хлопчині, відшукати якийсь бодай хоч невеличкий ґваянський рід і передати йому Арасі разом з заповітом помсти. Тоді можна було вмирати.
Це бажання, ця надія додавала йому нелюдських сил у мандрах, нею він жив пізніше дванадцять років у Санто Антоніо, тільки для того, щоб дізнатися, що внук сміється з його найсвятішіх почувань. Дванадцять років Коарасіаба вірив, що спас живого нащадка Соняшної Династії, а тепер переконався, що покладав надії на трупа. Бо хіба ж Арасі не труп? Що з того, що він міцний здоров'ям, коли для племени він умер! Умер...
Коарасіаба відчув, як якась таємнича рука гасить в його серці останній вогник надії і насуває на його груди тягар холодного каміння...
Вакації
Нарешті приїхав Данко. Скільки то пожвавлення виявили місцеві хлопці, зустрічаючи свого товариша, який висідав разом з батьком на летовищі! Скільки то радісних сліз пролила добра Аліса, обіймаючи"свого пестуна, якого не бачила десять місяців!
Коарасіаба аж не міг встояти на ногах, коли побачив, як Данко в товаристві служниці, отця Вісенте і всіх містечкових хлопців зближався додому. Але старий індіянин не чекав їх коло фіртки. Він сквапно обернувся, пішов до своєї оки і сів за стіною, нервово пакаючи свою нерозлучну люльку. Йому дуже хотілося побачити Данка, але гордість не дозволяла виявити нетерпеливости назойні: адже він не Аліса, не білий хлопчик, а старий Коарасіаба, вождь племени ґваянців!
І Коарасіаба, натягнувши на обличчя маску спокою і байдужости, сів і чекав: прийде Данко, чи ні?
Чекав недовго. Ледве скрипнула фіртка, як почулися спішні кроки, і в оку, як вихор, влетів Данко.
— Коарасіабо! — крикнув хлопець радісно, обіймаючи старого. — Як живеш, Коарасіабо? О, я так скучав за тобою, мій старий приятелю!..
Ніби сонце зійшло в душі індіянина, так йому стало відразу тепло і весело.
— Дякую, добре, — відповів за звичайною формою. — Як ти живеш?
— О! — засміявся Данко. — Ми вже з тобою почали говорити по-бразилійськи! Знаєш, я вже там у місті відвик говорити по-індіянськи, бо не маю з ким. Але я не хочу забувати твоєї мови. Будемо між собою говорити так, як досі, добре? Ти будеш знову моїм учителем.
Хлопець торохтів, як папуґа, але від його слів душа Коарасіаби, що вже за кілька місяців наболілася від тяжких думок і самотности, розпростовувалась і оживала. Та йому не пристало виявляти м'якости, і він спокійно відповів:
— Як хочеш, буду тебе знову вчити, хоч я сам темний і дикий... Але ти виріс, зміцнів. Сильний будеш муж!
"Сильний муж" — в розумінні Коарасіаби була найвища похвала для чоловіків, а для молодих хлопців — зокрема.
Данко ще охоче поговорив би з Коарасіабою, але з вікна кухні висунулася Аліса і закричала:
— Данку, чи я козіду* варила для мух?!! Носса Сеньора Сантіссіма!.. Оце ускочив додому, як кіт в горючу солому!.. Батько чекає, падре чекає, він сам напевне цілий рік нічого не їв, а тепер, замість обідати, побіг уже до того чорномазого!.. .
Данко розсміявся:
— Бачиш Коарасіабо, що то за морубішаба з нашої Аліси? Мушу йти, бо потім буде до вечора плакати і нарікати, що козіда перестояла і стратила смак. Але я тільки пообідаю і зараз прийду до тебе. Подарунки принесу... Чав!..
— Чав! — відповів старий, з любов'ю дивлячись услід міцному й рівному, як стріла, хлопчині, котрий миттю перебіг подвір'я і незабаром підняв веселу бучу в кухні з Алісою.
За обідом Данко спитав у священика, котрий сьогодні обідав у Соколів:
— А де це Арасі, що я його не бачу? Він ще ходить до школи?
Падре Вісенте огірчено зітхнув і затримався з відповіддю, але на поміч йому прийшла Аліса:
— Ти, Данку, добре зробиш, коли взагалі забудеш про Арасі...
— Чому? — здивувався Данко.