Європа-блюз

— Ви кажете, алібі... А де ж я його в біса для вас дістану? Де?.. Стільки зараз? О Боже... Рівно дев'ять двад­цять!.. Зателефонуйте в Бориспіль, я вас дуже прошу!.. Тільки запізнення літака мене може врятувати... Бодьо летить літаком "Люфтганзи". Спочатку до Франкфурта, а потім далі, на Майямі... У Флориду... Я прошу вас, пане капітан! Чи я маю казати тепер: "Гро­мадянине начальник?" — Орендочка спробував було підхопитися. Та щось згадав, присів, протер руки носовичком, витер спітніле чоло, шию. — Бодьо полетів на Франкфурт. Може літак запізнився? — прошепотів наче в маренні.

— Німецькі літаки не запізнюються. Німці — пунктуальний народ...

— Я розумію, і все ж таки, я вас дуже прошу... Зателефонуйте... Дозвольте я...

— Гаразд, — погодився капітан Дубль і натис на кнопку виклику.

На порозі кабінету з'явився сержант Ягідка.

— Сержанте, зателефонуйте, будь ласка, в аеропорт "Бориспіль" і дізнайтесь чи не вилетів рейсовий літак німецької авіакомпанії "Люфтганза" курсом Київ-Франкфурт-Маямі. Якщо він ще там, то розпорядіться, щоб негайно зняли з рейса громадянина США Богда­на Михлика і затримали без пояснень...

— Єсть! Дозвольте йти?

— Йдіть, сержанте!

Бізнесмен Орендочка здивовано глянув на капітана і водночас перелякано, шморгнувши своїм м'ясистим носом.

— Ви й про Богдана знаєте?

— Ми тут усе знаємо. Ви краще давайте, Орендочко, відверто й щиро зізнайтесь про вчорашнє. Ви з ким були в ліжку — з Феррарі чи Юлією?

— З Юлією, — він опустив очі.

— Сьогодні її вранці знайшли мертвою...

— О Боже, пане капітан!.. Як же це могло статися?

— Ось про це я й хотів би від вас почути...

— Ви сказали, що це я її втопив?

— Я такого не стверджував. Але ж ви мене запитували: "Я когось убив, підрізав, отруїв, задушив, повісив?" Я вам у відповідь кинув: "А якщо я вам скажу, що утопив?!"

— Прошу пробачення, капітане... Чи я можу так до вас звертатися?

— Можете, тільки давайте все по порядку...

— Я з радістю... О п'ятій вечора... Може це було й трохи пізніше... Ні, таки о п'ятій мені зателефонували... Я почув жіночий голос... Так, це був приємний жіночий і бадьорий голос... Жіночка пояснила, мов­ляв, турбують із театру "Європа-блюз"... Це був своєрідний пароль. Вони мені так сказали, коли я був у них раніше... Ну, ви розумієте про що я... Завважте, що того разу я не був у них по своїй волі... Ну, як повернувся з Лондона...

— Ви уже це мені розповідали минулого разу. А нас цікавить тільки вчорашній вечір, ну і ніч відповідно... Розумієте?

— Так, так!.. Мені запропонували відвідати "Європу-блюз", як і домовлялись тоді... Я сказав, що з радістю і запитав чи можна прихопити з собою американського приятеля. Бодьо, та ви вже все про нього знаєте... Вони не заперечували... Він мав сьогодні відлітати на Маямі. Тож я хотів йому встигнути хоч щось зробити приємне, на згадку... Ну, щось таке приємне, яке б йому запам'яталося надовго... А тут "Європа-блюз"... Я попросив, щоб вони мені передзвонили, а я пораджусь з Бодьо. Той же жіночий голос пригрозив: "Тільки не з міліцією. Бо компрометуючі матеріали і негативи в нас зберігаються ви знаєте де"... Я запевнив, що все буде о'кей... Через півгодини той самий голос повідомив коли й де їх треба чекати... Знаєте, такий доволі приємний ввічливий... Контральто чи скоріше мецо-сопрано... — Орендочка поглянув на капітана. Дубль щось за звичкою малював олівцем і склалося враження, що він бізнесмена й не слухає. — Я щось не таке кажу?.. Вам не цікаво?

— Нам цікаво все, — підвів на нього колючі й холодні очі капітан Дубль. — Продовжуйте. Але якщо можна, то без мецо-сопрано...

— Я спробую... Так от, Бодьо не хотів їхати. Я бачив, що він не наважується... Тож підбадьорив його... Мовляв, це театр одного глядача — "Європа-люкс"... Перепрошую, "блюз"... Ну, "блюз" для нього поняття зрозуміле... І він зрештою погодився... Я його запевнив, що він там може брати участь у грі, а може просто дивитися, як грають інші актори... Це профі... Вони потрапили під скорочення, бо держа­ва не дала дотації і вони заснували свій приватний театр і грають...

— Це ви кому розповідаєте? — перебив його нетерпляче капітан Дубль.

— Бодьо... Пробачте, Богданові... Це я йому розповідав про театр. А вони мені минулого разу пояснювали... Мовляв, вони ніякі не повії, а артисти... Закінчили всі театральний... Держава не платить, от вони й змушені... Живемо ж у ринковій системі... Словом, вовка ноги годують... Це я все Бодьо, перепрошую, Богданові розповів... Він сказав: "О'кей!" І ми вийшли на вулицю. Рівно о 22-й годині. Йшов дощ як з відра. Я встиг ще трохи й намокнути. Сорочка до спини аж прилипла. Боді сказав, просушимось біля каміну. Він запропонував прихопити щось з їстівного та питва з собою, але я заперечив. Мовляв, там усе є попити й поїсти... Ну, ви ж знаєте, він не дуже хотів... Усе повторював, що через день уже буде вдома... Біля любої дружини, діток. У нього троє діточок... Мовляв, де гарантія?.. Чи нічого не привеземо такого звідти? Якусь заразу... Я запевнив, що все буде люкс...

— Звідки у вас була така впевненість?

— Пані Юлія не лише акторка, а ще й доктор медичних наук...

— Це вона вам таке казала?

— Так, вона. Перевіряла. Роздивлялася, допитувала. А вже тоді... Ну, ви здогадуєтеся...

— Ви сіли в автомашину...

— Так... Я вже це вам казав... Жовта "Волга". Номерів не пам'ятаю, вірніше, не звернув на них уваги... Ми вирушили... Феррарі сиділа з нами в салоні. Щебетала, як пташка небесна... Вона запитала, чи мій аме­риканський друг розуміє українську мову. Бодьо сам відповів, що він ук­раїнець американського походження. Батьки йому дали файну освіту. Він знає кілька європейських мов... Тепер він успішний бізнесмен...

Хтось постукав у двері. Капітан кинув: "Заходьте!" Ввійшов сер­жант Ягідка.

— Рейсовий літак "Люфтганзи" півгодини тому, як піднявся в не­бо. Пасажир Богдан Михлик відлетів до Франкфурта. Уточнили в регістратурі!

— О Боже! — тільки й видихнув розпачливо Орендочка.

Сержант Ягідка козирнув і вийшов, щільно зачинивши двері.

— Що ж тепер буде? У мене тепер нема алібі...

— Розповідайте далі! — коротко наказав, як відрубав, капітан.

— Так от, пані Феррарі тоді сказала, що це добре, тобто не доведеться перекладати. А ще запитала, чи Бодьо орієнтується в Києві. Він дав зрозуміти, що в Києві вперше, а я підтвердив... Одначе па­нянка наполягла одягти чорні пов'язки на очі, пояснюючи це тією обставиною, що вони не хочуть розголошувати адресу та рекламувати свій театр. Боді це не сподобалося, він хотів протестувати...

— Хотів чи запротестував?

— Запротестував, але його Феррарі попередила, що він, мовляв у чужій країні і тут закони, писані й неписані, диктують господарі, а не гості... Проте запевнила, його ніхто не образить і все буде о'кей. Запропонувала випити з одноразових стаканчиків коньяк, щоб заспокоїтись. Бодьо випив і я не відмовився. Це був таки гарний коньяк... Пані Люда потім піднесла нам по дольці лимона. Нігтики такі довгі й лаковані у ніжний колір...

— Гм, а як це ви помітили нігтики, коли очі були зав'язані?

— Бачите, коли вона подавала, машина трохи загальмувала й пальчики її разом з долькою попали в мій рот... А потім уже, коли приїхали на місце, я побачив ті казкові пальчики... Смію запевнити вас, що ними посуд ніколи не мили...

— Тільки без мецо-сопрано та художніх відступів, — зморщив чоло капітан. — Я ж вас уже попереджав. Конкретно про маршрут і що було далі...

— Пробачте... Приїхали ми у сосновий бор. Нам зняли пов'язки і сказали, що ми можемо виходити з авта. Я роздивився і побачив, що зупинились біля якоїсь модерної будівлі у стилі ретро, схожої на фортецю. Дуже гарна! Я ще подумав: "Мені б таку!.." Хоч я її й не встиг як слід розгледіти... Вона освітлювалась з усіх боків ліхтаря­ми. Ми піднялися на ґанок... Пам'ятаю, що з обох боків там висіли вазони-люстри й також світили дивним світлом. Зайшли в просто­рий холл. Світла не вмикали. Як пояснила нам чарівна пані Люда, господарів нема, бо вони за кордоном, тож світло відключили. Присвічував нам Борис (водій) маленьким але потужним ліхтари­ком. Трималися за руки... Так пройшли одну кімнату, другу, здається, пройшли через простору кухню, потім спустилися по вузь­ких і крутих сходах та вузькому покатому коридорчику в підвальне приміщення. Це був власне гараж. У боксі стояв досить великий ав­томобіль. Принаймні більший за нашу "Волгу". Це був "Форд" чи "Мерседес", а втім я в автомашинах не розбираюся. Борис присвітив, відчинив двері гаража і викотив авто на вулицю. Перед нами зблискувало якесь невелике озерце... Потім водій зачинив гараж, а ключ від дверей поклав у "бардачок" авта. Ми сіли в салон і Борис вижав педаль зчеплення. Не вмикаючи мотора безшумно покотили вузень­кою дорогою кудись униз і без світла. Над нами висіло небо, усіяне міріадами зірок. Було тихо, лише жаби кумкали та солов'ї заливали­ся десь поблизу в кущах. Подавав зрідка свій голос і бугай у болоті... Я пригадую, запитав: "А як же з "Волгою" буде?" Мені відповіли, щоб я не переймався цим, мовляв, машину заберуть, кому слід... Як­що чесно, я нічого не розумів. Бодьо втаємничено шепнув мені: "Конспірація!.." Та я й сам уже здогадувався, але не надавав особли­вого значення. Зате Бодьо знову стривожився. Його запевнили, що все буде гаразд. Сказали, це на той випадок, коли лягаві, пробачте, міліція, — сяде їм на хвіст... Чарівна Люда знову запропонувала нам випити коньяку. Ми не відмовились і охоче випили, закусивши дольками лимона... Лише за поворотом Борис запустив мотор, увімкнув світло і ми поїхали піщаною дорогою. Обабіч були як збу­довані, так і недобудовані дачі. Я спробував було визначити наше місцезнаходження, але вгадати не міг. Навіть не можна розгледіти чи ми знаходились біля якогось озера, чи річки — притоки Дніпра... Од­не було ясно: це не Дніпро... Доїхали ми до кінця піщаної дороги і вперлись у дачу, надійно захищену з боку в'їзду досить широким і напевне глибоким штучним каналом. Борис вимкнув двигун, прига­сив фари і, вийшовши з машини, підійшов до двох стовпчиків, від яких на той бік було перекинуто тонкі сталеві тросики, натягнені як струна. Щось там недовго помудрував і через хвилину-другу подав дощату кладку, оббиту зверху гумою.