Каміння під косою

— Та ти ж оце недавно...

— Еге ж, "недавно"! — увірвав Гриць. — Ото, як ми з тобою тоді зустрінулися, він уже покійним був, тільки я не знав. Ми з бабою думали, що він спить з пе­репою, а він уже Богу духа віддав. Так що, бач, не­довго моя баба на свою покаляну честь плакалася — повдовіла знову.

Хтів пожартувати, але жарт вийшов якийсь кислий, а Андрій подумав собі, що той день випав дуже не­щасливим для них обидвох.

— А кого це там Бог приніс? — озвалася старенька жінка, що сиділа за рогом повітки і проти сонця латала великою голкою якусь вишивану сорочку.

— А це, бабо, той хлопець, що вас од голодної смерти врятував, — відповів Гриць.

— Ще що вигадай! — зніяковів Андрій і привітався з жінкою.

— Не вигадую, ні! — заперечив Гриць. — Коли не віриш — спитай бабу.

— Цей раз він правду каже, — повторила слова вну­ка баба. — Коли б не той кулешик гарячий — одубіла б до ранку, і перина не помогла б. Правду кажуть, що не кожух чоловіка гріє, а чоловік кожуха. Накрий мерця хоч кожухом, хоч периною — не відігрієш. А я вже з голоду так охляла, що наполовину мертвою була.

— А я прийшов та й злякався, — вмішався в розмову Гриць: — торкаю їх, а вони — холоднісенькі! Говорю до них — а вони й голосу не відведуть, тільки очима завертають. То я наставив крупи на примус, а сам побіг і "мерзавчика"[55] купив.

— Та й упоїв мене, халамидник, — докинула жінка, всміхнувшись.

— "Упоїв", — обурився внук. — Насилу дві ложки вас ізмусив випити, та й з того ви половину розілляли. А поїв вас, бо боявся, що ви й не дотягнете, поки крупи бодай трохи уваряться.

— Та годі тобі! — зупинила старенька внука, складаючи шитво. — Проси гостя до нашої "хати", — глуз­ливо-гірко наголосила останнє слово.

Повітка була ще нестара, щільно збита з добрих дощок і мала навіть диктову стелю. Але в морози тут повинно було бути дуже холодно. Навіть і тепер, коли надворі осідав сніг і текло з дахів, у повітці у вибоїнах земляної долівки блищав не розтоплений лід.

Грицько нічого не збрехав Андрієві при першій зустрічі — все було, як він казав: старе дерев'яне ліжко з украй заяложеною великою периною, примус на ков­бику, сулія з нафтою, бляшане відро на воду у кутку й алюмінієва каструля, повішена на вбитий у стіні цвях і оце було все устаткування повітки.

Грицькова баба виглядала зовсім інакше, ніж її уявляв собі Андрій. Напевне відживилася трохи на картках, бо не лишень ходила вже, а й рухалася жваво, а передчасно постаріле обличчя зраджувало і дотеп, й енергію, й велику доброту. Внука вона, як видно було, любила дуже, але тримала на короткому ретязі, й Грицько її побоювався.

Вона посадила Андрія на ліжко, витягнула з кутка торбинку соняшникового насіння і почастувала.

— Вибачай, сину, що тебе так приймаємо. Але чим хата багата, тим рада.

— Спасибі, спасибі, — всміхнувся Андрій. — Кра­щого почастунку й не треба. Я соняшникового насіння вже давно не лузав, а люблю його.

Баба набрала жменю й для Грицька, але той скри­вився:

— Вже другий день мене самим насінням годуєте, наче півня. Скоро й пипоть[56] на язиці виросте.

— Не бреши, хлопче, бо ще й хліба шматок щодня маєш і водиці досхочу. Мало тобі?

— Я гарячої страви хочу! — вередливо прогундосив хлопець.

— Чи мало хто чого хоче! — легенько зідхнула ба­ба. — Але як нема, то нема.

— А от зараз буде! — схопився Гриць. — Їй-бо, розпалю примус і крупинку зварю, щоб хоч товариша почастувати!

Андрій щось там сказав, щоб про нього не заходи­тися, але його ніхто не чув, бо жінка вхопила Гриця за руку й силоміць посадила на ліжко.

— Нічого ти, Грицю, не розпалюватимеш! — ска­зала рішучо. — Соромся! Такий великий хлопець, а ко­верзуєш, як мала дитина!

— "Соромся, соромся!" — перекривив Гриць зі сльозами злости в очах. — Чому ви тій відьмі не ска­жете, щоб вона посоромилася і не коверзувала?! Ага, боїтеся її!

— Дурний ти, Грицю! — спокійно відповіла баба. — Вона хазяйка тут, а хазяйку шанувати треба.

— Це ви про ту жінку, що з хати виглянула? — спитав Андрій.

— Та про неї ж, проклятущу — про бабину зови­цю[57]! Ой! — скрикнув хлопець, діставши від баби ску­бання.

— Вже казала тобі, шибенику, — повчально заго­ворила жінка, не випускаючи з цупких пальців жмута внукового волосся, — що вона мені не зовиця. Як сорок два роки тому на рушнику з твоїм дідом стала і чесний шлюб перед аналоєм зложила, Миколаїхою Гречанючкою звуся і так до смерти зватимуся. А що там про мене та про покійного Манченка, — царство йому небесне! — два дурні у сільраді записали, Бога не думаю дурити. Нема в мене тут ніякої зовиці, нема!

І баба що кілька слів смикала Грицька за волосся, а він кривився, шарпався і скрикував:

— Та ну бо, бабо!.. Та пустіть, бо болить!.. Ой!..

— Щось я не зрозумів добре, — вмішався, Андрій з наміром рятувати Грицька: — вона вам не дозволяє примуса палити, чи як?

— Не то що примуса, а й каганця не дозволяє світи­ти! — поспішив зі скаргою Гриць. — Каже, що можемо пожежі наробити. Цілу зиму палили і нічого...

— Палили, — ввірвала внука баба, — бо хазяїнові було байдуже, а хазяйка не хоче. І без каганця також обійдемося: однаково ж робити нічого.

— Ви вже, бабо, кажіть одразу всю правду! — крикнув нетерпляче Гриць і звернувся до Андрія: — Виганяє вона нас — от що! Каже, щоб і перину їй від­дати і ліжко, тільки примуса нам дарує!

— І це її право — твердо сказала Гречанючка. — З чужого воза і посеред дороги злазь. Не знаєш того?

Тоді заговорили разом, перебиваючи одне одного, й Андрій довідався драми з усіма подробицями. Отже, Наталка Кузьменко — сестра покійного Манченка — ще в день похорону забрала ключі від хати і сказала, що не хоче нікого чужого у дворі. Хату збудував її батько і лишив у спадку на Василя й Наталку пополо­вині. Жили вони разом, поки Манченко не почав пити і бешкетувати. Тоді Кузьменки найняли хату і вибра­лися. Але тепер мають повертатися назад, а винаймлену хату залишити синові, який збирається женитися.

— Не має вона права вас виганяти, — вислухавши все, сказав Андрій, — бо ви ж приписані.

— Отож бо то й є, що ми тільки приписані, а вона хазяйка, — вперто тягнула Гречанючка.

— І куди ж ми подінемося? — аж скакав Гриць.

— А це вже, сину, не її діло. Хай кожен сам собою клопочеться.

— Ну, то й я клопотатимуся: не піду звідси — і квит! Ще й на другу зиму піч поставлю, стіни обвалькую і вік­но проріжу. Побачите!

— На чужому?

— На чужому! — все більше роз'їдався Гриць. — Як вона нам усе на злість робить — так і я їй робитиму!

— А як же вона нам на злість не робитиме, — роз­важала Гречанючка, — коли ми, непрошені, на її подвір'я влізли? Ти, хлопче, ще не знаєш, як воно болить, коли якесь ледащо безправно по твоїй дідизні шляється і господарить, мов на власнім. Чи й диво, що Герасим Щука Сашка Кудлатого сокирою на січку порубав? Знав, що йому також за це смерть грозить, але не по­боявся.

— Ну, бабо Миколаїхо, воно трохи не так, — спро­бував заперечити Андрій. — Ви ж силоміць повітки не займали. Покійний Манченко вас прийняв? Прийняв. Приписав? Приписав. А що господар умер — ви тому не винні. І та молодиця ще повинна вам подякувати, що ви зі своїх законних прав не користаєте.

— В мене, сину, є власні закони, — образилася баба, — і я тільки їх тримаюся, як мене змалечку навчено і як Бог велить.

Ніякі переконування не помагали. Кузьменчиха на­казала за два тижні вийти з подвір'я, а з тих двох тижнів лишилося вже дванадцять днів. І Гречанючка поста­новила на призначений час повітку покинути, або й ра­ніше, коли одержить пашпорт, який мав вийти на наступний тиждень. Снувала свої якісь невиразні надії на те, що піде до іншого міста, де легше знайти приту­лок, що пошукає якоїсь роботи і з пенсією, яку лишив їй та Грицькові покійний Манченко ("Царство йому не­бесне, добрий чоловік був"), вони якось проживуть. Але Гриць, як на свій вік, проявляв далеко більше практичности і тверезости: Легко сказати — піти до ін­шого міста! Пішки? Грошей на квитки не мають, тож мусять кілька днів стратити на дорогу. А що їсти, поки на новому місці припишуться? А де спати? А як до­жити, поки пенсію з Харкова до того "іншого міста" перешлють? Знову починати красти? Ні, Грицько біль­ше крадіжками промишляти не хоче! Ну, хай би вже до літа дочекати, бо ж сьогодні сонце виглянуло, а зав­тра може мороз ударити. І тоді — як? Він уже знає по чому лікоть кваші, й більше ризикувати не буде, ні! Ще коли б сам — інше діло. Але з бабою? Баба вже й без того "тонко пряде". От умре десь на дорозі, тоді й Грицькові жити не треба. Що він сам один у світі робитиме?

Слухаючи своїх нових знайомих, Андрій і про власне нещастя забув. Подобалася йому вперта й не­податлива, але чесна Гречанючка; зворушував його і Грицько, такий паливода й шибеник назовні, але й такий чулий та відданий унук!

Андрій відчув, як у грудях наростає якесь неокре­слене, але тверде рішення. Ще сам не знав, що і як зробить, але встав і мовчки вийшов із повітки.

— Ти куди? Та чого?! Та почекай!.. — залунало по­зад нього, але він мов би й не чув.

Твердим кроком переміряв подвір'я, перескочив з розмаху чотири східці й увійшов у хату. Минув сіни з пощербленими дверима, минув кухню з напіврозваленою піччю, де горів огонь, минув кімнату з пооблуп­люваними до цегли стінами й зупинився аж на порозі другої. Там, закасавши спідницю, стояла на столі вся обхляпана білими цятками жінка і так завзято махала по стіні вмоченою у вапно щіткою, що не помітила появи відвідувача.

— Добрий день вам, тітко! — привітався хлопець. — Боже поможи!

З несподіванки жінка здригнулася і мало не пере­вернула горщика з вапном.

— А, трясця ж його матері! — кинула на невідому адресу і зміряла Андрія ворожим поглядом. — Тобі чого?

— Кажу вам добридень, — спокійно повторив хло­пець, відчуваючи, однак, що голос його набрякає особ­ливою силою.

— Чула вже! — огризнулася молодиця. — Питаю, чого хочеш?

— Коли чули, то повинні були бодай відповісти, як звичай велить, а тоді вже питати, чого я хочу.

— Диви на нього! — войовничо взялася в боки Кузьменчиха. — Ти звідки такий вчений взявся?!

— Зовсім я не вчений, — не тратячи ані рівноваги ані спокою, відповів Андрій.