Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Плем'я ґваянців не буде вже вимирати, а, навпаки, буде рости і кріпнути, бо над ним знову засяють Соняшні Клейноди!..

— Соняшні Клейноди? — живо перепитав Арасі. — Щось я трохи пригадую... Що це та­ке?

Та Коарасіаба вже пожалував, що сказав за­багато, і тому вдав, що не почув останнього за­питання внука. А внук знав, що, коли дід при­кидався глухим, зайве було питати голосніше другий раз, бо і Арасі робив так само. Але ді­дова ідея була занадто спокуслива, щоб не за­хопити сімнадцятилітнього юнака, котрий не раз аж згорав від заздростей і образ, бачучи, що інші мають багато такого, якого не має він, Арасі, а тому ставляться до нього з іронією, на­віть з призирством. От, наприклад, донька сеньора Педра — красуня Консуела, по котрій вже давно в думках зітхав молодий індіянин: чи вона на хвилину допустила б думку, щоб стати його дружиною? Ні, вона віддала своє серце рудому Жорже, котрий має найкращі на цілу округу коні, а до того тепер заложив плянтацію кави. І, звичайно, бідному індіянинові годі конкурувати з багачем, котрий може по­дарувати своїй дівчині коня, золотого годинни­ка, чи ту дивну воду у різьбленій пляшці, що пахла так сильно і гарно, аж забивало від неї дух... Арасі не міг їй нічого подарувати, навіть такого намиста, котре носила кожна бідна дів­чина.

Але, коли б Арасі мав залізне урубу — тоді що іншого!.. Тоді побачив би рудий Жорже, хто кого переможе!..

Наука в школі його, правда, не приваблювала, але "залізне урубу" було варте того, щоб трохи понудитись над книжками. Чи вживе він його на осягнення вимріяної дідом мети — це ще пи­тання. Але літака варто було мати, хоч би для того, щоб завоювати горду, неприступну Консуелу.

— Добре, діду, — бадьоро сказав він. — Я знав, що ти мудрий, і тепер послухаю тебе: зав­тра іду до падре Вісенте.

Після того Арасі ліг спати, і йому снилися щасливі сни. А старий Коарасіаба сидів цілу ніч над вогнищем, снуючи свої завітні мрії, ко­трі під впливом надій рожевіли і світилися, як росяна павутина в проміннях ранкового сонця.

***

Дійсно, на другий день Арасі прийшов до школи і заявив, що хоче вчитися, чим дуже здивував і втішив отця Вісенте.

Перші дні він почував себе ніяково серед ма­лих дітей, але скоро привик, бо діти не тільки не сміялися з нього, а, навпаки, старалися йо­му допомогти в науці.

Причину, яка погнала його до школи, він три­мав у великій таємниці, але одночасно всіми силами старався віднайти хоч би найменший зв'язок в писанні літер і чисел з будовою літа­ка. Тепер Арасі з далеко більшою, ніж раніше, цікавістю біг щотижня на летовище, де спус­кався літак. Він підходив зовсім близько до "залізного урубу" і розглядав його з усіх боків. І от, нарешті, йому здалося, що таємничий зв'я­зок між писанням літер і цифер та самим лі­таком починає вияснюватися: адже під крила­ми і на хвості літака були вималювані також чорною фарбою великі літери і числа.

Втішений цим відкриттям, Арасі мерщій по­біг до діда і розказав йому про свої спостере­ження. Коарасіаба зрадів ще більше, як внук, і пообіцяв Арасі за його поступи в науці будо­ви літака сплести велику сіть на ловлю риби.

Та на цьому всі поступи припинилися. Арасі далі ходив до школи, вивчав нові літери і писав слова, які нічого спільного з літаком не мали.

Наука чим далі ставала все нуднішою. Падре Вісенте нічого про літак не згадував, мабуть тому, що не був досить учений і не вмів літа­ків робити. Знетерпеливлений Арасі вирішив підійти до справи ближче. Одного дня, коли, як звичайно, спустився літак і з нього вийшов пілот, індіянин приступив до нього і чемно спи­тав:

— Слухайте, сеньоре, то ви зробили цей лі­так?

Пілот здивовано подивився на Арасі і розсмі­явся:

— Але ж що ти за дурниці говориш, хлопче! Я тільки пілот. Знаєш, що це значить?

— Знаю: це ваше ім'я.

Пілот знову розсміявся, але не заперечив. Молодий індіянин зацікавив його.

— Чому питаєш?

— Так собі... Я думаю, що це — дуже тяж­ко зробити такого літака.

— А певно! Трохи тяжче, як бальон або па­перового змія, — жартував пілот.

Арасі жадібними очима пожирав літак.

— Ти хотів би на такому літати? — спитав пілот.

Індіянинові сперло дух:

— Сі, сеньор, — спромігся він тільки вимо­вити, відчуваючи, що в горлі йому пересохло.

— Ну, то може ще й будеш літати, як схо­чеш учитися, — сказав уже серйозним тоном летун.

— А хто зробив цей літак? — знову спитав Арасі.

— О, хлопче, літак робить багато людей!.. Чекай, я, коли приїду на другий тиждень, при­везу тобі книжку. Тоді побачиш...

І, поклепавши Арасі по плечах, пілот пішов, як звичайно, до монастиря, куди завозив і пош­ту і ліки.

***

Наступний тиждень Арасі прожив, як у ли­хоманці. Після розмови з пілотом бажання ма­ти літака перетворилося у нього в хворобливу манію. Він не міг їсти, погано спав, а коли тіль­ки вдавалося йому забутися неспокійним сном, — перед його очима з'являвся літак, а за ним Консуела.

Дід також був у нервовому піднесенні, бо ж Арасі сказав йому, що той пан з "залізного урубу" привезе книжку про будову літака.

Нарешті минув довгий тиждень. Арасі остан­ню ніч не спав зовсім, не пішов до школи і, як тільки заблисло сонце, побіг на летовище. Го­дини чекання поплили ще довше, як цілий по­передній тиждень, і вкінці юнакові почало зда­ватися, що літак не прилетить в цей день вза­галі. І тому він аж закричав від радости, коли його вухо вловило далекий гул "алізного урубу". Мов шалений, Арасі погнав навскіс осіда­ючому літаку і мало не потрапив під його ко­леса.

— Як поживаєте, сеньор? — привітав він пілота, що тільки висунувся з кабіни. — Сеньор привіз мені книжку?

— Привіз, привіз, — усміхнувся той. — По­чекай, зараз дам.

Добросовісний летун привіз навіть не книж­ку. а кілька грубих ілюстрованих журналів і багато різних фотографій і передав їх Арасі. Той вхопив пакунок і, ледве вимовивши: "Ду­же дякую", — погнав до своєї оки.

Коли розгорнув пакунок і поглянув на ілю­страції, в голові у нього зашуміло. Їх було так багато, що хлопець не тільки не міг скласти собі з них якогось поняття про бажану річ, а, навпаки, зрікся навіть того уявлення, яке мав досі. Досі він думав, що треба зробити крила — це було просто. Потім треба було зробити хвіст — і це не було тяжко. Нарешті, причепи­ти крлеса і оте "фуркало" спереду — і літак готовий. Решта — дрібниці. Але на ілюстраціях було щось зовсім незрозуміле: якісь велетен­ські колеса, коробки, гаки, вози, дроти, годин­ники і ще маса всяких речей, яких Арасі не міг ні з чим порівняти і проти яких люди ви­давалися маленькими ляльками.

Коарасіаба сидів збоку мовчки і курив люль­ку. Він терпеливо чекав, поки внук щось ска­же. Але внук не говорив нічого, нервово пере­кидав листки за листками і тільки зітхав.

Несподівано хтось у дворі заплескав. Коара­сіаба підняв голову:

— Падре Вісенте, — сказав, прислухаючись до кроків.

Дійсно, прийшов священик.

— Доброго здоров'я, Коарасіабо, — привітав­ся він. — Як живеш, Арасі? Що це в тебе та­ке? Мабуть, щось цікаве. Можна мені подиви­тися?

Збентежений Арасі посунувся на лавці і по­просив священика сісти.

— Пушшя! — здивувався священик. — Ба­чиш? Це — фабрика літаків.

Обидва індіяни були просто заскочені такою ученістю падре Вісенте: виходило, що і він щось-знає про будову літаків!

А священик почав уважно оглядати журна­ли і вирізки та пояснювати Арасі зміст окре­мих ілюстрацій. Здавна живучи серед простих, неінтелігентних людей, отець Вісенте умів по­яснювати часом навіть дуже складні речі та­кими словами, які були зрозумілі й малим ді­тям. І тепер, сам зацікавившись фотографіями і поясненнями до них, священик цілу годину просидів з Арасі, розказуючи про кожний ма­люнок. З кожним таким поясненням Арасі за­знавав глибокого розчарування. Перш за все, виходило, що для побудови літака потрібна фабрика, де працюють сотні робітників і є ма­са різних великих і дуже дорогих машин. Ро­бітники — не всі прості, а переважно вчені, майстри і "великі майстри" — інженери. Окрім того, були ще й "головні великі майстри" — конструктори, котрі тільки малювали літаки на папері, але самі не вміли їх робити. А ті, що їх робили, мусіли точно дотримуватися ма­люнку, бо інакше літак не полетить, або зго­рить у повітрі. Але самі малювати літака на папері не вміли. Зовсім так, як казав дід, що розумна голова нічого не варта при гнилих но­гах, а здорові ноги нічого не варті при дурній голові.

Арасі вже не мав ніяких надій, але все ж таки ще спитав:

— І довго треба вчитися на "головного вели­кого майстра"?

— О, — відповів священик, — дуже довго! Треба спочатку скінчити нашу школу — це чо­тири роки. Потім ще одну, таку, в якій вчить­ся тепер Данко, — ще чотири роки. Потім ще одну — три роки. Нарешті, ще одну — шість років. Отже, разом сімнадцять років.

Для Арасі було досить: барбарідаде! Сімнад­цять років науки!!! Ні, це не для нього!..

Та він спробував ще одного: ,

— А, щоб навчитися на літаку літати, треба також сімнадцять років?

— Ні. Щоб стати пілотом, треба вчитися значно менше.

— Скільки?

— Скільки?.. От, бачиш, цього тобі точно не можу сказати... Думаю, однак, що дві пер­ші школи муситься скінчити, а потім ще одну спеціяльну.

— Ну, приблизно, скільки років?

— Найменше десять, на мою думку.

Арасі несподівано гірко і злобно розсміявся, чим дуже здивував священика. Адже, не знав падре Вісенте, що через десять років науки смішно буде Арасі приходити по руку Консуели...

Юнак сидів, немов прибитий.

Перед відходом отець Вісенте сказав:

— А ти, Арасі, вже сьогодні не прийшов до школи?.. Надокучило тобі, напевне, е?

Арасі ще нижче спустив голову і вдав, що не чує.

Священик зітхнув і, попрощавшись, вийшов з оки.

Коарасіаба, сидячи збоку, не втручався в роз­мову і мало розумів з того, про що говорив свя­щеник з внуком, але догадувався, що з "залізного урубу" нічого не вийде. Це засмутило йо­го так, що він уже нічого не питав Арасі, на­віть не затримав його, коли той, насуплений, як грозова хмара, без слова піднявся з місця і попростував геть...

***

Розчарування, якого зазнав молодий індіянин, мало дуже погані наслідки. Він не тільки перестав ходити до школи, не тільки ще більше, як перед тим, занедбував діда, але почав його одверто зневажати, на що раніше собі не дозволяв.