Я виведу вас звідси, і підемо в тайгу. Недалеко звідси я маю сховок з одежею та зброєю. Зі зброєю я не пропаду і вам пропасти не дам. Буде, Не', нам ліс шуміти, будуть ялиці пахнути, буде вітер у лице віяти... Влітку квіти нам зацвітуть, ріки заплюскочуть, птахи заспівають... Ех!..
— Це, звичайно, добре, Петре, — відповів я, схвильований уже самими поетичними образами, — але потім — що?
— Що? Гуляй, душе, молодецькая — от що! Я вже тепер учений — мене і чорт не зловить. Тільки щоби товаришів вірних назбирати, таких, як ти і твої побратими: щоби один за другого душу покласти були готові!
Я довго надумувався, поки відповів.
— Бачиш, Петре, — сказав урешті, — не буде нам з тобою по дорозі. І я, і мої побратими вміємо бити по зубах, вміємо робити це також першими, але з цього промислу не зробимо. А тобі саме таких треба, щоби з цього жити хотіли. Тому, хоч і як нам усім хочеться вийти на волю, але з тобою не підемо. Бо було би безчесно — використати твою поміч при втечі, а потім покинути тебе самого напризволяще. Ми...
— Годі! — сердитим голосом урвав мене Петро, різко повернувся на другий бік і, чи вдав, чи справді скоро заснув — не знаю.
Другого дня ранком сталася загадкова подія: в головах у Пєтьки знайшовся папірчик, на якому стояло:
"Пєтя, гляди, бо Єзя Хлюдь має тебе прикінчити. Приятель".
Я пригадав собі сучок у стіні, що його мені зрадив ще покійний Бородач, і показав його Петрові. Не було сумніву, що папірчика вкинуто саме через цю діру. Але хто його писав? Літери були покривлені в різні сторони й неоднакові, та я мав певність, що їх писала грамотна людина. Такої ж думки були й Святослав з Арпадом.
Петро був неграмотним, — це, до речі, була ще одна з причин, чому він хотів придбати нас до свого товариства, — і, коли дізнався про зміст записки, насупившись, сказав:
— Хай пробує. Раз уже спробував...
На роботі я переказав Арпадові й Святославові свою розмову з Пєтькою, і вони були цілком згідні зі мною.
— Або він залишить думку про розбійництво, або хай собі шукає інших, — сказав Святослав. — Звичайно, було би прекрасно, коли б він узявся за організацію втечі. Але втікати, щоби опинитися під його зверхництвом — ні! Краще тоді ризикувати самим.
— Чекайте, я буду говорити з ним, — озвався Арпад. — Може вдасться ще його переконати.
Та з переконувань, при яких довелося бути також і імені, не вийшло нічого. Арпад пропонував тікати на Аляску і просити азилю[41] в Американців. Спокутував усіма вигодами і добробутом американського життя, але Петра це не приваблювало.
— До чорта мені Американці з їхньою опікою! — фиркав він. — Не хочу нічиєї ласки і зі своєї батьківщини не піду нікуди!
— А нам, Петре, твоя батьківщина — ще більша чужина, ніж Аляска, — вставив свого Святослав. — Більша, бо в Алясці, чи Америці, нас принаймні боронитиме якийсь закон. А тут закон проти нас.
— В тайзі кожен може собі свій закон писати, а в Америці напишеш дулю! — відповів Петро.
З ним важко було говорити, але ми не тратили надії й по черзі переконували його впродовж кількох днів. І все намарне. Чесне трудове життя лякало розбійника. Він не привик до систематичної праці, він ненавидів її точнісінько, як і в'язницю. Він не хотів визнавати ніяких законів, не бажав брати на себе ніяких зобов'язань, які б ішли врозріз з його примхами й уподобаннями, не завдавав собі труду — думати про дальше, ніж завтрашній день, майбутнє. Добре, принаймні, було хоч те, що знав свою вдачу і говорив про свої хиби одверто, чим рятував нас від розчарувань і непорозумінь.
Та все ж його поміч при втечі настільки підвищувала шанси успіху, що ми змушені були поступитися. Пропонували, що будемо з ним і помагатимемо йому доти, доки він не збере собі бажану ватагу. По тому кожен іде своєю дорогою. Але і при цій умові розбійництво виключалося. Ми офірувалися полювати, рибальчити, працювати з ранку до ночі, щоби помогти прогодувати "молодушку з пискушками" — і все. На якусь валку годились напасти лише в такому випадку, коли вона буде державною і коли від нашого нападу не потерплять невинні люди, зокрема, наприклад, нещасні засланці, для яких довозили валками убогу поживу. Напади на людські оселі ми заздалегідь і категорично відкидали.
Слухаючи нас, Петро сердито і зневажливо кривився. Він висміював усі наші пропозиції й висував свої, треба признати, цілком обґрунтовані аргументи.
— Ви говорите, самі не знаєте, що, — казав. — Назбирати ватагу — діло важке й затяжне. Не рік і не два треба чекати, поки путящого чоловіка знайдеш. Бо один кволий, другий — боягуз, третій — зрадливий. І так...
— Знову ж, — продовжував він. — оте чесне життя. В тайзі й за царя не кожен вижити міг. Одні, правда, мали щастя й багатіли, а другі волоцюгами жили. А тепер — і не кажіть. Хто тепер у тайзі хоче чесно жити, той мусить жебраче життя вести. Бо, як наловить риби, мусить за безцінь державі продати, наловить звіря — шкури запівдарма віддає, золото знайде — то ще й у тюрязі посидить, поки докаже що собі нічого не сховав. І це ж такі, що їм ховатися не треба. А нам? Що ми будемо робити, коли ні риби, ні шкур, ні нічого іншого не зможемо ані продати, ані проміняти? Їстимете саму рибу й дичину без хліба й соли? А сорочку на хребет звідки візьмете? Чи будете голі по морозі ходити?
Ми не знали, що на це відповісти й мовчали. А Петро говорив далі:
— Як збираєтеся з чесної праці жити, то сидіть тут. Бачите, що і я сиджу, хоч тайгу краще від вас знаю. І сидітиму, поки путящих молодців не підберу. Їх у таборі легше знайти, ніж поза табором. Тому й сиджу, чекаю... Ні, панове, ні!.. По-моєму, гнити — то гнити, а жити — то жити: скочив на те, що погано сховане, відірвав, скільки вдасться, сліди за собою перед собачниками замів, у затишний кут сховався і — лежи. Лежи, відпочивай, їж, пий, гуляй, жінку лести, поки вистачить. А там — знову скачи. Оце життя!..
Нас такі ідеали не приваблювали, своїх ми Петрові накинути не могли, і між нами поставала стіна холоду. Ми відчужувалися, перестали разом співати і ввечорі, коли лишень вибивала година, лягали й засипляли без ніяких оповідань.
Та все ж, коли Петрові доручено підібрати розвідну групу, він узяв нас трьох. Не хотів ні більше, ні менше, хоч ми його дуже намовляли взяти ще Артеменка й Космача. Він був упертий, як осел, і ніякі доводи на нього не впливали.
Саме того дня, коли ми мали вибратися в першу розвідку, знову прийшла "пошта". На цей раз я зауважив, як випав сучок, а за ним і папірець. Притьмом вискочивши на двір, завернув за барак, але не побачив нікого. Та й не дивниця, бо стояв густий туман, крізь який і на віддалі трьох кроків не можна було нічого побачити.
Коли вернувся до бараку, друзі вже записку прочитали. В ній було написано:
"Пєтя, сьогодні повернуться з лікарні Смик і Чижик. Їх посилає Єзя на твою смерть. Бережись. Твій Друг".
— С-собака! — вилаявся крізь зуби Петро. — Раз попробував, то тепер уже боїться до чесного бою стати — він убивців у спину посилає...
— Не бійся, Петре, — потішив я його. — Нас четверо, то матимеш очі і на спині й по боках. Та ще й приятеля, який тебе остерігає.
— Хотів би я його знати. Чого він криється, дурний? Боїться Єзя? Під моєю опікою міг би спокійно жити.
Отже, ми вийшли на розвідки, як я вже згадав топографічна та геодезична групи виходили до праці й поверталися без конвою. Але тому, що пускати Петра в тайгу було все одно, що вкинути рибу у воду, нас самих не пустили. Додали нам двох "собачників" з величезним вівчуром.
За той час, що я був у таборі, ми ходили на роботу все в те саме місце. Рубали ліс і відносили його на берег ріки. Тому сніг довкола був стоптаний, засмічений, забруджений, а ціла місцевість виглядала обдертою і споганеною, уподібнившись до сотень тих огидних нехлюйних створінь, що повзали по ній. Та в перший день нашої виправи з Петром, коли ми лишень вийшли на гору й глянули довкола, мені забило віддих і засліпило очі. Яка розкіш, яка краса!! Блакитне безхмарне небо накрило тайгу, наче півшкаралупина велетенського яйця, десь припавши щільно визубленими краями до далеких обріїв. А під нею пишалися затягнені білим ґрезетом гори та долини, на яких, мов кришталеві жирандолі, блищали й іскрилися вкриті інеєм дерева. Чіткість ліній, чистота барв, і взагалі ота гордовита велич просто гнітили мене, і я боязко оглядався назад, дивуючись, що наші сліди були блакитнувато-білі, а не чорні й брудні, як постаті.
Ми спиналися вгору і спускалися вділ, вживаючи спеціальних сибірських широких лижв, підбитих звіриними шкурами зі шерстю. Нікому з нас цей рід спорту не був чужий. Святослав опанував його за три роки перебування в таборах, Арпад оволодів цим мистецтвом у процесі підготовки до перебування "у місцях віддалених", а я бавився ним поважно у молодості, а потім — для приємносте й у зрілому віці. Правда, то були звичайні лижви, не такі, як сибірські, але при певній зручності і вправі зі сибірськими також можна було легко дати раду.
Кажу, що найбільше звиклим до них із нас був Святослав. Та на моє велике здивовання, він відстав при першому ж підйомі на гору. Коли ж ми врешті видряпалися, дихав важко і хитався на ногах. І тут я раптом зрозумів, що він поважно хворий, напевне на серце. Пригадав собі, що він кожного ранку вставав з набряклим лицем і мішечками під очима. Чому я не звернув на це уваги? Мабуть тому, що в усіх в'язнів вигляд був нездоровий, особливо зранку, після проведеної серед смороду й браку повітря ночі. Тепер же, побачивши шуряка у повному світлі дня, я злякався. Мені стало невимовно боляче й сумно, коли через голову майнула думка про те, що я можу його втратити.
Коротенький зимовий день минув скоро. Петро наказував нам довбати тут, довбати там, але я був переконаний, що він це все робив без найменшого зацікавлення. І ми повернулися до табору з порожніми руками.
Вже в бараці Петро, з притаманним його типу людям грубіянством, сказав Святославові:
— А з тобою, браток, далеко не забіжиш. Паршиві твої діла...
— Посидиш ти три роки — твої не кращі будуть, — поспішив я перейняти шурякову відповідь.