Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

І коли ви в тій хви­лині не роздягнетесь і не ляжете — то я вас зам­кну на ключ!

— Отче! — спалахнув Сокіл. — Я доросла лю­дина і можу розпоряджатися собою так, як хочу!

— Пане! — впав йому в тон священик. — Ко­ли ви бачите людину, що наміряється скочити з моста в воду, то першим вашим обов'язком є не питати про її вік, тільки не допустити до само­губства, навіть коли до цього доводиться примінити грубу фізичну силу...

Сокіл добру хвилину дивився на отця Вісенте, а потім зітхнув і почав роздягатися.

— Ну, і що ж вам тут говорив Шав'єр? — спи­тав священик, поправляючи Соколові подушку.

— Що говорив?.. То треба було тільки послу­хати!.. Найбільше його лютить, що тепер ніхто нізащо не хоче їхати на острів.

— Так, я остеріг людей...

— І я також шепнув кільком, що приходили мене відвідати... Шав'єр про це дізнався і випи­тував, з якою метою ми пускаємо такі поголоски. Підозріває нас в якійсь інтризі.

— Почасти має рацію...

— Оце ж мене й непокоїть. Він заявив, що ні в яку кобру не вірить і ще сьогодні вибереться на Ґваїру.

— Хай його Бог береже!.. Я йду, пане Іване, а ви лежіть і не вставайте. Он, здається, вже йде доктор.

Дійсно, прийшов доктор.

Вислухавши Сокола, він тільки всміхнувся:

— Вставати?!..О, ні, друже, ще не так ско­ро!.. Хвала Богові, що почуваєте себе добре, але вставати зможете в найкращому випадку так за тиждень.

— Ледве, чи я витримаю...

— Ну-ну, що значить "ледве, чи витримаю"? Мусите витримати.

— Сумно мені, докторе... Коли б хоч чим голову зайняти, щоб не думати...

— Читайте щось.

— Не можу читати. Нічого мене не ціка­вить... От тільки, коли говорю з людьми, то якось трохи забуваю про своє нещастя. Але, на жаль, рідко хто до мене заглядає. Все сам і сам... Що нового поза цими стінами? — спитав під кінець, щоб затримати доктора.

— Та от тепер знову повно розмов і здога­док... Був у вас Шав'єр?

— Був.

— Ну, от бачите, всі ламали собі голови над тим, де подівся той другий розбишака, а вихо­дить, що Зенобіо загнав його у пропасть.

— Кого загнав? — здивувався Сокіл.

— Та кого ж — Рижу Корву, звичайно. Вам, хіба Шав'єр не казав?

— Ні, — відповів Сокіл і помітно занепоко­ївся.

Лікар побачив, що сказав забагато і розгубле­но потер собі чоло.

— Ет, дурниці! — вимовив з досадою. — Я також піддався загальним настроям і повторюю вам різні плітки. Ви ліпше лежіть і ні про що таке не думайте, а я собі піду...

— Ні, ні, докторе, не йдіть! — вхопив його за руку Сокіл. — Скажіть мені докладно, як воно було? Зенобіо говорив в Шав'єром?

— Говорив.

— А з отцем Вісенте?

— Також говорив. Але чому вас це так непо­коїть? Нічого ж поганого не сталося. Шав'єр уже вислав з Зенобієм людей на місце випадку.

— Кажете, що загнав у пропасть... Коли це було?

— Та ви заспокойтеся, друже!..

— Я питаю вас, коли це було? — наполегливо повторив Сокіл і видивився на доктора переля­каними очима.

— Коли не помиляюся, то двадцять дев'ятого червня. Але навіщо вам це знати?

— Що?! Двадцять дев'ятого червня?! — зірвався з ліжка Сокіл. — Де Шав'єр? Де той Зенобіо? Я мушу їх бачити!

— Сеу Іване, не будьте дитиною!.. Шав'єр від'їхав моторовим човном на Ґваїру, а Зенобіо досі вже по тому боці Парани. Лягайте й лежіть.

— Лежати?! Та ви смієтеся, докторе, чи що?! — і Сокіл почав тремтячими руками натягати на себе одежу.

Лікар, злий на свою необережність, цілком розгубився і покликав на поміч отця Вісенте.

Схвильований до крайности Сокіл цілком втратив здібність логічно думати й аналізувати випадки. Він тепер весь був перейнятий тільки двома фактами: самою датою і мовчанкою, що нею обійшли приїзд і зізнання Зенобія Шав'єр і отець Вісенте.

— Двадцять дев'яте червня... Двадцять де­в'яте червня... — крутилося у нього в голові, й вслід за тим виступав у пам'яті кривавий запис, зроблений у старому євангелії:

"Тут в ніч з 28 на 29 червня загинув Данко Сокіл"...

— Що таке? Що сталося? — спитав стурбова­ний священик, ставши на порозі.

— Отче, — сказав доктор, — будь ласка, дай­те панові Іванові ґарденал[53].

— Так, так, — їдко зауважив Сокіл, зашну­ровуючи черевики, — заспокойте мені нерви, щоб я міг подробиці про смерть сина сприйняти з бразилійською пасієнсією[54]!..

— Які подробиці?! — щиро здивувався падре Вісенте.

— Отче! — крикнув Сокіл, стративши пану­вання над собою. — Не вдавайте, що ви нічого не знаєте! Я вже на все приготований!.. Чому ви скрили від мене приїзд Зенобія? Що він вам сказав?

Обличчя священика прийняло вкрай огірчений вираз, але він не сказав нічого. Тільки від­шукав у шафці піґулки, налляв до склянки во­ди і подав Соколові.

— Випийте, пане Іване, — сказав тихо. — Мо­же тоді будете спокійніше і розважніше дума­ти...

— Скажіть мені, кого загнав Зенобіо в прірву двадцять дев'ятого червня? — уперто питав Со­кіл, не дивлячись на подавані ліки й воду.

— Пане Іване, — повторив священик, — ви­пийте це, щоб ваші думки трохи прояснилися...

— Я не чув про такий лік, котрий би прояс­нював думки!.. — іронічно відповів Сокіл.

— Пане Іване, — ще раз сказав падре Вісенте, і на цей раз в його голосі було щось особливе, — я розумію, що людина в приступах відчаю може бути дуже несправедливою навіть супроти своїх найближчих друзів. Але все ж і тут мусять бути межі, особливо, коли та людина є інтелігентна...

Ці слова вплинули на Сокола, як холодний душ, і він засоромився.

— Вибачте, отче, але я й справді не знаю сам, що говорю...

— Так, ви дійсно дуже поденервовані і не можете собі здати справи з найпростіших речей... Тому покладіться на мене. Ви вірите мені?

— Вірю, отче, і знаю, що ви мені бажаєте до­бра.

— Отже, в такому випадку, прошу вас, робіть те, що я скажу: по-перше, візьміть цю піґулку, а, по-друге, — зараз же лягайте до ліжка.

Сокіл покірно ликнув ґарденал, запив його водою, роздягнувся й ліг. Але мучило його пи­тання, котре він поставив уголос:

— Отче, благаю вас, скажіть, що оповідав Зенобіо?

Священик дивився на нього сумним поглядом і не відповідав.

— Це було щось дуже погане, коли ви скрили від мене, — снував далі свої припущення Сокіл. — Напевне воно торкалося Данка, так?..

Падре Вісенте мовчав далі, але лікар, що досі був тільки німим свідком цієї сцени, обізвався:

— Кажу ж вам, пане Іване, що Зенобіо, як всі думають, примусив скочити у прірву Рижу Корву.

Сокіл покрутив заперечливо головою:

— То всі помиляються, коли так думають. Ри­жу Корву з'їла Велика Кобра.

Лікар багатозначно глянув на отця Вісенте, але той схилив голову і мовчав. Він тепер, хоч і знав від Зенобія все, але не смів говорити нічого, бо був зв'язаний тайною сповіди, в якій старий кайпіра оповів йому свою пригоду і мимовіль­ний гріх. Тепер священик не міг сказати навіть того, про що говорив у попередній розмові, не міг згадати ні слова про Арасі, не мав права відповісти Соколові "так", або "ні", і це його глибоко журило.

Ця таємнича, як видавалося Соколові, мовчан­ка тільки скріпила підозріння, що священик знає щось особливо погане і не хоче зрадитися з огляду на його стан здоровля.

Та сильна доза ліку робила своє, і Сокіл неза­баром заснув.

Коли прокинувся — за вікном уже стояв ве­чір. Скрізь було тихо, і Сокіл почав думати наново. В голові його зародився одчайдушний плян, і він вирішив перевести його негайно в життя. Для цього треба було приспати чуйність священика, котрий напевне не завагався б ні на хвилину і замкнув би Сокола на ключ та ще й приставив би варту. І тому, коли прийшов падре Вісенте, землемір вдавав цілком спокійного і ні­чого більше не розпитував. Він тільки відмовив­ся від ґарденалу, сказавши, що не дуже добре себе по ньому почуває і що взагалі хоче спати.

Падре Вісенте побажав йому доброї ночі й по­спішив віддалитися.

Згоряючи від нетерплячки, Сокіл чекав мо­менту, коли можна буде непомітно вислизнути з манастирського будинку. Кільканадцять разів він тихенько вставав, підходив до вікна і все по­глядав на годинника. Йому здавалося, що сьо­годні світло горить занадто довго і що годинник став. Але то тільки так здавалося. Годинник чи­кав, як звичайно, форфорисовані стрілки руха­лися нормально, і в десятій годині погасло остан­нє світло в келії отця Вісенте. Цілий манастир загорнувся в сонну тишу.

Тепер треба було чекати, поки всі поснуть.

Сокіл неспокійно кидався на ліжку і вже со­тий раз передумував все від початку.

Як-не-як, а незбитих доказів синової смерти він не мав. З кожним днем його все більше мучи­ла думка, що він не оглянув добре печери, що зле прочитав запис в євангелії, що не добачив якихось інших слідів і можливостей рятунку. Тепер же ця непевність, під впливом таємничої поведінки падре Вісенте, переросла в переконання, що він не знає багато такого, про що вже знають інші. Тому Сокіл постановив собі за вся­ку ціну дістатися на острів і ще раз докладно оглянути підземелля. До того кроку принаглював його ще й виїзд Шав'єра, котрий міг викри­ти печеру і знайти скарби. Сокіл не міг довше чекати!

Коли б на перешкоді не стояв рішучий падре Вісенте — зробив би це ще за дня. А так — му­сів чекати до пізної ночі й втікати, як школяр.

Нарешті, переконавшись, що все довкола спить, він встав і почав одягатися. Сховав до ки­шені сірники й свічку, взяв у руку черевики і тихенько на пальцях висунувся в коридор. При­слухався: — тихо.

Ступаючи якнайлегше, зійшов сходами вниз і попрямував до бібліотеки, що містилася в са­мому куті будинку. Він уже наперед вирішив, що вилізе там крізь вікно бо двері все пильно замикалися на ніч, а ключі отець Вісенте тримав у себе. Боявся тільки, що, відкриваючи вікно, наробить шуму. Але, на щастя, вікно не лише не було замкнене, а стояло підсунене вгору, при­крите знадвору тяжкою віконницею.

Сокіл обережно виліз на двір і прилип до сті­ни.

Було темно, хоч в око стрель, і тому Сокіл без труду перейшов подвір'я, квітник і город і опи­нився перед тією брамою, що виходила до ріки. Наш утікач уже хотів братися за тяжкий і дов­гий засув, що ним замикалася брама, але на своє велике вдоволення помітив, що брама не замкне­на, а стоїть відхилена.

— Щастить мені! — подумав собі.