Нарешті "дівчата" місце знайшли.
– Так оце таке місце? – цікавитесь. – Та ви що?.. Над самою дорогою? Вся пилюка від транспорту буде в наметах.
– Так, може, оце?! – уже менш сміливо пропонують "дівчата".
– Та ви що?.. Тут так пектиме, що вдень у наметі не всидиш і не влежиш. У тінь, у тінь треба.
– Так, може, отут?!
– А вночі? Ви знаєте, що робитиметься вночі? Бризки з озера прямо в намет залітатимуть. А якщо шторм?
– На Боровій шторм?.. Ти щось…
– А ти? Хіба ти забула – Сергій Іларіонович розповідав, який штормяга минулого літа на Боровій розігрався… Дев'ять балів…
– Так це ж вони були в Прибалтиці…
– Ну, добре. Багато не балакай… Краще місце шукай, он вечоріє, а ми ще намет не поставили…
Місце вибирає Ігор Костянтинович – досвідчений дикун. Знайшов. Кращого місця на всій Боровій, як запевняє він, не знайдеш.
– Минулого року стояли…
– Ти хоч не бренькай, – це вже жінка Ігоря Костянтиновича.
– Не я – хлопці стояли…
… Вечоріє. Борова, як каже ваш пуп'янок, сердиться.
– Мабуть, дощ буде!
– Хто його зна! Хмариться…
– Ви б ото, дівчата, замість теревенів, розпалювали б, а ми тим часом намети поставимо. Уже липень. День коротшає.
"Дівчата" збирають хмиз. Пуп'янки носять солому, а ви забиваєте "колушки".
– Сіна б сюди постелити. Лугового. З медами, тмином, медовою кашкою, – це вже ви.
– М-дак. Пс! Нема краще, ніж сіно. Пахне як!..
– Як дівочий поцілунок у липневу ніч…
Намети зіп'ялись.
– Хлопці, – це до вас, – а де сірники?
– Вона мене питає, де сірники! Чуєш, вона питає, де сірники! А що ж ти робила? На гульки їхала! А я звідки знаю, де сірники?!
– То ви ж збиралися! Список складали, – захищається розкріпачена жінка.
– А де ти була? – допитує сучасний феодал. – Де ти була, я тебе питаю! Ми ж вас попереджали: дівчата, беріть, чого не взяли, а ви?..
Пауза. Тиша. По верховітті дерев вітерець пробіг, опустився в озеро. Умився – й знову тиша.
– То чого ж стоїте? Гайніть до сусідів.
– А де ж ті сусіди в біса? – подає голос і ваша половинка. – Ви ж нас завезли…
– Жінко, – подаєте голос і ви, – вибирай слова. Ти ж не в лісі й не на острові… Не хочеш збігати – паличку об паличку три. Цигани он без сірників їздять, і нічого… Обходяться.
– Ще й до села не затягнеш, – це вже Ігор Костянтинович…
– М-дак! Свобода – велике діло. А тобі, – це до жінки, – даєш ту свободу, а ти ще розпатякуєш. Ану марш по сірники, бо їстимеш, мабуть, м'ясну "тушонку".
"Тушонку" їли всі.
– Нічого. Завтра субота. Може, хтось підскочить, – це за вечерею. – Може, хтось із земляків з'явиться.
– Хто сюди з'явиться? На цілий місяць?!
Лягаєте… Настає ніч. Тихо-тихо… Ніби ото Борова її вихлюпує. Хлюп раз – темно, хлюп удруге – ще темніше. А потім починає вихлюпувати із себе зорі, й за кожним вихлюпом їх усе більше, більше.
– Ох і день завтра буде! – бас Ігоря Костянтиновича.
– Якщо дощ не вперіщить, – тенор його "дівчини".
Тиша. Ви мовчите. Прислухаєтесь.
– Музику! Ех, музику б, – зітхає Ігор Костянтинович.
– Треба було намети не так близько один біля одного ставити, – вихлюпує слова Борова.
Засинаєте, й раптом:
– Лясь! Лясь!
А потім знову:
– Лясь! Лясь!
Прислухаєтесь. "Невже ото?" – думаєте. Ігор Костянтинович тихо лається.
– А я ж казала. Та хіба ти послухаєш? – це вже "дівчина" Ігоря Костянтиновича. – А ти що?.. Вся пилюка в наметі буде… Хто над озером ставить… "Штормяга"! – цитує. – Так зате ти поставив. На мурашнику намет поставив. Треба ж голову мати…
– Мовчи хоч ти… Бо й тебе…
Ви засинаєте, а Ігор Костянтинович до ранку все ляскає… Мурахи б'є.
Так минає перша, дика, неорганізована ніч. Вранці, бадьоро, так, що зуб на зуб не попадає:
– Ну, як?
– Ги-ги-ги! Хоро-шо-о!
– А-а ва-ам я-ак? Ги-ги-ги!
– Хо-ро-шо-о!
Вранці всі починають заїкатись.
– Фіз-заря-доч-каа! Дів-ча-ата! Фіз-за-рядочка! Побігайте коло намету, стане хо-ро-шо-о!
– Казала, берімо теплі ковдри – це вже ваша.
– Каза-ла-а! Ка-за-ла-а! – Це вже ви. – Машина тобі – трамвай? Трамвай, питаю? Хо-ро-шо-о! Ги-ги-ги!
Встає над Боровою світанок. Із сонцем, з холодним ранковим вітерцем. Бронзовіють сосни.
– Ех, чайку б гаряченького, – це Ігор Костянтинович. – То хто, дівчата, збігає по сірнички? Може, жеребок кинемо?
"Жеребок" випав на вас. Біжите.
– І лаврового листячка. Лаврового листячка не забудь, – кричать вам услід. – І хоч пучку солі…
Через півгодини повертаєтесь. А може, й раніше – хвилин через п'ятнадцять.
– Сірники міняють тільки на горілку…
– Та вони що?.. А гроші пропонував?
– Пропонував.
– А вони що?
– Кажуть, тут гроші не йдуть. Натуральне господарство. Тут усе на обмін: і сірники, й лавровий лист, і сіль, і риба – все на горілку.
– Та вони що? А ми як? Совість треба мати!
Сірники, нарешті, дістали. Як? Хто й зна! Краще не згадувати. Зварили юшку. Без лаврового листя. З димом. Зварили чай. Випили. Без цукру. В шлунку тепло. На серці тепло.
– То що, може, в "дурня"?..
– А може, щось почитати? – це хтось із "дівчат".
– Та ви що?.. Ми ж дикуни чи хто?
– Дикуни!
Краще в "дурня". Два на два. А зарубки після кожного "дурня" найліпше робити на дубі. Бажано з південного боку. З північного мох росте.
Отож, як бачите, нема нічого кращого, як на відпочинок їхати дикуном. Основне – заздалегідь список скласти. А решту на місці виміняєте.
Як поводитися на дачі
На дачу, як правило, запрошують у славну літню пору або ж ранньої весни, коли ще витьохкують солов'ї, плачуть у вільшині вивілги, а у вас пахне свіжими лаками, фарбами та білилом. Ремонт закінчено, можна приймати гостей.
– Ви б заїхали коли-небудь, – зустрічаєте ви свого доброго знайомого. – Подивилися б6, як я відремонтував дачу. Оцінили б. Мене дуже цікавить ваша думка, – запрошуєте приятеля таким тоном, ніби збираєтесь іще раз пофарбувати дачу, як на те буде його воля. – Цього разу я зробив погрібець і альтанку, – хвалитеся. – Альтанку пофарбував у небесно-голубий колір, посередині поставив круглого дубового стола. А навколо – пеньки. Щоб усе натурально, як на природі. Унизу погрібок, шашлична. Вино своє. Приїжджайте наступної суботи чи неділі.
– Обов'язково приїду, – обіцяє вам приятель і свого слова дотримує.
– Це у тебе тут що росте?
– Молодий явір...
– Оце, ти вважаєш, явір? – розсміявся приятель. – Звичайнісінький каштан...
– Божились...
– Коли який непотріб хочуть підсунути, завжди присягаються та божаться... Ну, гаразд, пішли далі. А це що за клуня?
– Яка клуня? Це i є моя дача...
– Ти мене насмішив! Оце твоя дача... Ну-ну.. Подивимося, що в тебе за дача... Ну-ну,– перше, що каже він, заходячи до вас у коридор.
– Коридор не зовсім висох, – попереджаєте ви.
– Чим фарбу розбавляв?
– Оліфою.
– Сикатив домішував?
– Ні, – перелякано відповідаєте ви і, ніяковіючи, червонієте.
– Я це помітив одразу. Буде вона тобі сохнути до нових віників. Чому не подзвонив? Чому не порадився? Додав би сюди грамів п'ятсот сикативу на літр фарби і через десять хвилин міг би по стелі кататися. А що тут у тебе? – прямує він далі.
– Тут ванна!
– Марусю, – раптом гукає він до дружини. – А йди-но поглянь на його ванну. Та хіба це ванна?! Це видовжений умивальник. Ти б до мене приїхав... Я тобі показав би ванну. Оце ванна! Турецький падишах позаздрив би. А це твоя кухня? – догадується він. – Подивись-но, як тобі двері почепили! Набік. Вони і не зачиняються як слід. Ну звичайно, – він щосили грюкає ними, і десь на горищі прокидаються від переляку коти. Зі стелі сиплеться штукатурка.
– О, будь ласка, що я казав? Ану, давай-но ломика чи стамеску яку.
Ви покірливо й розгублено подаєте йому невеличкого ломика.
Він вставляє його в паркет.
– Та він же в тебе розсипається від одного дотику, як колода карт. Ох і партачі, ох і бракороби, ох і надули ж вони тебе! Чому не порадився? Завжди все робиш у свинячий голос. Чим вони тобі ручки поприклеювали!
– Прикручували, – поправляєте ви.
– Ти вважаєш, що вони їх прикручували?
– Он же шурупи видно.
– То не шурупи, то бутафорія. То фон, то економія на металі. – Приятель підставляє, ногу під двері й смикає їх щосили до себе. – Ось полюбуйтеся, – каже він. – Двері на місці, а ручка у мене в руках. Оце тобі поприкручували. Скільки ж тобі цей ремонт обійшовся?
Ви називаєте суму, заздалегідь применшуючи її, боячись отого:
– Переплатив. Переплатив і дуже.
Але він несподівано каже:
– Ну, це не так і дорого! Матеріал чий?
– Їхній, – вигадуєте ви.
– Їхній? – перепитує здивовано. – Так це ж, вважай, безплатно. Якісь непрактичні майстри. Не плата – мізерія. Але робота... A втім, ця робота того і варта. Вони хоч на вікнах ручки попричіплювали? – Він підходить до вікна і робить те, що й з дверима.
– O, поглянь, за два рази вирвав з віконець обидві ручки. Ноги ж не підставляв. Тільки рукою вікно притримував. Дай-но сюди ножа.
Хтось із ваших родичів біжить на кухню, думаючи, що новоприбулець якийсь інспектор чи інженер, а ви, перетнувши дорогу до кімнат, загрозливо кажете:
– Годі. Я вас прошу, годі... Давайте краще зайдемо в альтанку. Там свіже повітря, дубові колоди. Такий же стіл... Сядемо, винця натурального вип'ємо.
– І ти думаєш, я його зараз питиму? Думаєш, питиму, коли в мене серце кров'ю обливається? Дай-но сюди долото.
– Ну, досить. Я вас прошу...
– Що досить? Що досить? – Виймав він свого складаного ножа й починає колупати ним ваш коридор. – Ти подивись, як вони тут фарбу клали! Дмухни – розсиплеться. По цьому коридору треба в м'яких тапочках ходити і навшпиньки, А ти мені – "досить", Тут усе треба здирати. Ось так, згори і донизу. Робити капітальний ремонт. Мене поклич. Я покажу. Дача – не відпочинок, а відпочинок – це труд. Ти знаєш Уїнстона Черчилля?
– Ну, чув.
– То отой самий Уїнстон, як і Лев Толстой, усе собі сам робив. Перший, у вихідні з лордами дачі будував, а другий шив для себе чоботи. Думаєш, це їхнє хобі? Нічого подібного. Праця. Тому й прожили більше, ніж ми з тобою. Дай-но сюди молоток.
– Ну, досить. Ідіть, я вам покажу альтанку, дубові пеньки. Із 3aкарпаття привезли. Натуральні, – благаєте ви його. – Їх можна колупати. Їм нічого не загрожує.
– Я сказав – дай сюди молоток і кілька цвяхів!
– Для чого?
– Зараз побачиш.