Отже, могло бути так, що він, не маючи часу чекати до слідуючого дня, поїхав зараз же до вас до в'язниці і забрав те, що йому було потрібно. Тоді це вже не фальшивка. як ви кажете, а тільки порушення порядку. І то не закону, а порядку, котре може бути, зрештою, оправдане наглістю справи. Це цілком інша річ!
— Добре, — спитав я, — а чому ж той енкаведист приїхав у неурядовий день? Чому мене протизаконно стільки часу тримали в арешті після мого звільнення?
— На ці питання може знайтися так само багато оправдуючих відповідей...
— Невже?! А яка ваша особиста думка в цій справі?
— Моя думка, — відповів адвокат. — не представляє собою жодної офіційної вартости. Я зараз говорю так, як мусить говорити адвокат, передбачаючи всі можливості. Крім того, чим ви можете умотивувати, що Руденко та інші мали спеціальний інтерес у вашому засудженні? Адже вони не є ні вашими особистими ворогами, ні навіть вашими знайомими.
— Професіональна і особиста амбіція! — сказав директор.
Адвокат глянув у його сторону.
— Маєте докази?
— Звичайно, не маємо...
— Отже, бачите...
— Що ж ви нам порадите, товариш адвокат?
Адвокат безпорадно розвів руками і зідхнув:
— Ваша справа прийняла такий оборот, що в ній трудно радити... Чекайте! Може, вам якраз пощастить на процесі в Москві...
— А ви б не могла взяти її під нагляд? Може б ви поїхали до Москви, коли буде відбуватися той процес?
— Тепер — ні!
— Чому "тепер — ні"?
— Тому, що ви дуже ускладнили ситуацію своїми відвідинами прокуратури. Зараз уже не можна забрати назад тої карти, яку ви так нерозважно і передчасно розкрили і кинули на стіл гри, і не можна замінити її іншою. А боронити вас з позиції основного аргументу — фальшивки з копією — означає тим самим кидати страшне обвинувачення на адресу прокуратури, і то не одної, а трьох: двох обласних і республіканської. Конечний вислід такої справи упирається в альтернативу: або посадити до в'язниці всіх трьох прокурорів, або посадити вас, додавши до вашого основного обвинувачення ще й друге — наклепи на органи правосуддя. А тепер зрозумійте, що з огляду на престиж такої поважної інституції, як Прокуратура Республіки, вирок не може бути винесений на вашу користь, коли б навіть для того пройшлося порушити ще раз закони справедливости... Я не маю права говорити так одверто, але покладаюся тут на вашу порядність і вірю, що ця розмова лишиться тільки між нами, бо, може, колись ви знову будете потребувати моєї помочі...
— Вашої помочі?! А ви ж відмовляєте її нам!
— Я відмовляюся лише виступати в Москві. Але, коли б Сесія Верховного Суду Союзу ваш дотеперішній вирок скасувала, то справа почалася б наново від обласного суду і, думаю, не минула б знову Верховного Суду Республіки. В такім випадкові, якщо маєте до мене довір'я — знову до ваших послуг...
— А, скажіть товаришу адвокат, чи не можна було би нам поїхати до Москви ще тепер, перед процесом?
— Бачите, — відповів той, — багато дечого можна... Але ми не будемо керуватися тим, що "можна", я тільки тим що є конечне і що не принесе нових ускладнень. Так, наприклад, "можна" було сьогодні вам піти до прокуратури, подати скаргу на Руденка, але це було недоцільне і шкідливе, бо ви найцінніший аргумент своєї оборони, котрий можна було використати на свою користь, обернули проти себе... Тепер хочете їхати до Москви. Чого? Я знаю порядки в Московських Союзних судових установах, де відвідувачі чекають тижнями в чергах лиш для того, щоб дізнатися, що стратили даремне час і гроші. З вами буде те саме. Насамперед вам скажуть, що ваша візита передчасна, бо справа ваша буде розглядатися, може через кілька місяців, може, через рік. а може, і взагалі не буде розглядатися. Бо Сесія Верховного Суду СРСР має тільки нагляд над вироками Верховних Судів Республік і відбирає на перегляд тільки ті справи, які особливо впадають в очі. А, може, якраз вашу справу проминуть і тим самим теперішній вирок залишиться в силі?.. Коли ж ви будете їздити і надокучати, то мимовільно звернете на себе увагу, і тоді напевне справу візьмуть па перегляд. А ліпше, щоб цього не було, правда? Окрім того, застерігаю вас, що жодний ваш крок не залишиться таємницею для прокуратури, і чим активніше будете ви діяти, тим більше буде старатися прокуратура обтяжити ваше обвинувачення і взагалі вас унешкідливити...
— Але як зробити, щоб принаймні бути в курсі справ і знати, коли буде наша справа розглядатися і чи взагалі буде розглядатися?
— Це зовсім просто: спишіться з будь-яким адвокатом у Москві, і він вже стільки користи принесе, щоб вислати вам відповідне повідомлення.
— Тільки повідомлення? А боронити нас не буде?
— Цього я не можу вам " казати... Може і знайдеться такий смільчак!.. Тільки звертаю вашу увагу на таку річ: ми, адвокати, не дістаємо гонорарів приватних, а тільки частину з вплати, яку складають заінтересовані особи в урядовій касі. Отже, адвокатові все одно, чи він виграє справу, чи програє, бо винагорода є та сама — за виступ. І коли справа є небезпечна, то адвокат, щоб уникнути закиду збоку прокуратора за свої особисті симпатії до політичного злочинця, може навмисне її програти, як, зрештою, зробив і ваш оборонець в X. Так саме буде і з вашим оборонцем у Москві. Хіба що ви заризикуєте запропонувати йому якусь окрему, "протизаконну" нагороду, за яку можете бути покарані і ви і адвокат. Але... менше-більше представляючи собі стан ваших фінансів по рокові ув'язнення, можу напевне сказати, що ви не в стані зібрати такої суми, котра б вирівняла вашому майбутньому оборонцеві розмір небезпеки, котра йому загрожує, коли буде боронити вас так, як ви того хочете і як можна вас боронити після сьогоднішньої скарги на Руденка.
— Отже, товариш адвокат, яка ваша остаточна рада?
— Моя рада була би така: їхати додому і спокійно чекати. Нікуди не їздити і нікуди не писати. Як би вирок Сесії Верховного Суду СРСР пішов проти вашої користи, тоді знову найняти добрих і совісних адвокатів і здатися цілком на їхній досвід. Спритний і відважний адвокат може також багато-багато зробити на повторному процесі.
Ще більше пригноблені ми виходимо з кабінету адвоката.
— Бачите, друзі мої, — сумно вимовив Ґ., — ще перед годиною я вас переконував, що ми не маємо чого тратити і — помилився.
Я іду до Верховного Суду УРСР у своїх справах.
Мені вдається засвідчити підпис на грошевому дорученні на ім'я жінки і дістати бажане розпорядження до начальника міліції в Б. щодо реєстрації на побут і видачі мені тимчасового паспорту.
Також не бажаючи більше повертатися до X.. я зайшов до Відділу Вищих Шкіл при Народному Комісаріаті Освіти і дістав призначення на посаду до педагогічного інституту в місті Р.
Коли я проїхав до Б., начальник міліції без зволікання видав мені короткотерміновий паспорт на один місяц, і зареєстрував на право побуту. Таким способом я дістав дозвіл на існування, хоч і не довгий, та, побувши кілька днів у Б., виїхав з родиною і своїм "куцим" паспортом на нове місце побуту.
Приступивши до виконання обов'язків, я нервово з дня-на-день чекав нової розв'язки...
* * *
На цьому місці авторка знову міняв особу розповідчика і описує хід дальших подій віз свого імени.
В ОЧІКУВАННІ НОВОЇ РОЗВ'ЯЗКИ
Так в серпні 1939 року ми переїхали до Р.
Щоб поставити яко-тако на ноги нашу зруйновану попереднім роком господарку, ми мусіли працювати обоє, а тому я відразу вступила знову на учительську посаду.
Тодішній наш настрій не піддається описові, і його можна хіба рівняти з життям на кратері вулкану. Нерви наші були цілком розбиті всім пережитим, а постійне нервове напруження, з яким ми чекали закінчення історії, виснажувало рештки фізичних і психічних сил. Як загнані звірі, ми недовірливо розглядались по сторонах і на кожному кроці сподівалися якогось підступу і замаху на наше життя.
До того всього нас почали переслідувати різні невдачі і нещастя.
Так, наприклад, не вспіли ми ще розглянутися на новому місці, як менша донька захворіла на скарлатину.
Згідно з гострими приписами проти всіх інфекційних захворювань, дитину забрали до шпиталю, а в мешканні зробили радикальну дезінфекцію.
По кількох днях захворів Олександер. Цілий тиждень лікар не міг встановити діагнози, але по тижневі виявилося, що це також була скарлатина.
Забрали і чоловіка до шпиталю, а до мешкання знову приїхала дезінфекційна команда. Знову довелося всі речі викидати надвір, бо в мешканні зливали розчином креоліни не тільки підлоги, але і стіни. Всі меблі треба було також мити і дезінфікувати.
В самий розгар того клопоту до нас несподівано проходить міліціонер.
— То вашого чоловіка забрали до шпиталю? — питає мене. На вигляд однострою в мене спирає віддих і темнів в очах.
— Так...
— А хіба дорослий може хворіти на скарлатину?
— Чому — ні? Бачите, що може...
— Гм!. Дивно!.. І як він довго буде в шпиталі?
— Шість тижнів.
— Аж шість тижнів?! Оце так! Ну, до побачення! — і пішов.
Ми з свекрухою кидаємо роботу і йдемо до мешкання.
— Вже почалося — кажу до неї. — Де мій плащ? Я зараз біжу попередити Олександра!..
— Чекай! Тебе ж не допустять до нього: він же на карантині!
— Правда!.. Треба написати записку...
— Боже, Боже!.. — плаче свекруха. — А він же такий хворий! Чи дадуть йому хоч видужати!.. А ще як поденервується, то хвороба може ускладнитися! Може б ліпше не писати, га?
— А я думаю, що ліпше написати.
— Як знаєш... Боже, Боже, що ж це за кара така?!.
Я пишу б записці до Олександра, що по нього приходили з міліції, радила бути до всього приготованим і питала, що я маю робити далі.
Передавши записку, чекаю відповіді. По кількох хвилинах виходить медична сестра і каже, що чоловік просить зайти трохи пізніше, бо він зараз не може нічого писати.
Вертаюся додому.
Свекруха задумано сидить на якійсь пачці зі шматок в руках. Побачивши мене, каже:
— Я оце сиджу і думаю над цією візитою... Звідки ми взяли, що міліціонер приходив спеціально по Олександра?
— Маєш! — відповідаю роздратовано. — Адже питав про нього!
— Власно що не питав! Хіба називав його по імени?
Я остовпіла.
— Справді здасться, не називав... Але чого ж він годі приходив?
— А от побачив речі надворі — і прийшов поцікавитись.