Та й та виглядала дуже примітивно.
Ґваянці ж, навпаки, кохалися у всякого роду виробах і дбали про їхній естетичний вигляд. Жінки вміли прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки і виплітати гамаки та торбини. Вони навіть мали подобу ткацьких варстатів, щоправда, дуже примітивних, на яких натягали основу з ниток і потім переплітали впоперек, виготовляючи щось подібне до полотна, з якого робили піяґа м святочну одежу і набедреники для чоловіків про всякі урочисті випадки. Знані були також ґваянцям секрети вироблення глиняного посуду й люльок, що їх перед випалюванням ще й оздоблювалося різними орнаментами. На топорищах кам'яних сокир, на списах, луках і музичних інструментах чоловіки дбайливо вирізували й випалювали тонкі візерунки, а стріли прикрашували пір'ям, так що на полюванні кожний міг пізнати, з чийого лука була забита звірина.
Мужі племени мали своє строго окреслене коло обов'язків, жінки — своє. Поза виготовленням зброї, музичних інструментів і приготуванням землі під городи, чоловіки всю решту часу віддавали полюванню і рибальству. На жінок спадала вся дальша робота в полі, збір врожаю, сушення овочів, консервування м'яса, виправлення шкір, приготування п'янких напоїв, догляд малих дітей і т. д.
На полях садили головно айпі, кукурудзу, бавовну, тютюн і гарбузи.
В цих щоденних зайняттях, сутичках і ворожнечі непомітно спливали для обох племен роки за роками.
В Убіражари, відколи він упав зі Скелі Невороття, зародилося одне, зовсім чуже для натури індіян, почуття — це було почуття страху перед смертю. Медицина назвала б це нервовістю і пояснила б його сильним потрясінням, що його зазнав морубішаба, падаючи в прірву. Але Убіражара не вмів його ні назвати, ні пояснити, а знав тільки одне — що він дуже боявся. Його постійно переслідували вночі якісь видіння, дратував кожний несподіваний різкий звук і сердило, коли хтось ставав за його плечима. За найменшу провину, або й без всякої провини він вбивав своїх підлеглих, чи, для більшої паради, засуджував на муссурану[51]. Забиті протестувати проти такої несправедливости не могли, а серед живих жорстока поведінка морубішаби викликала тільки респект і вдоволення, що ось інші загинули, а вони — ні. Це було навіть добре, що когось убивали, бо по тому все була свіжа печеня...
Однак самого Убіражару жорстокість ніяк не заспокоювала. Ще в лісі на полюванні йому ставало відрадніше, але в оселі він попросту не міг знайти собі місця від нез'ясованої тривоги. Переконаний, що смерть Ітапіри потягне за собою і його смерть, Убіражара майже щодня питався про здоровля ґваянського піяґи і строго-настрого заборонив його зачіпати. Страх, що підчас бою може наложити ненароком головою й старий жрець, утримував морубішабу від рішучого нападу на ґваянську оселю, хоч такий напад спокушав не лише його самого, а всю решту ботокудів.
І от одного дня, коли Убіражара сидів самотно на окарі, вкрай пригноблений особливо неспокійною ніччю, до його чуйних вух донісся надзвичайно бадьорий і радісний гук з табору ґваянців.
— Тату! — крикнув Убіражара до свого старшого сина. — Піди розвідайся, чого вони так радіють?
Присадкуватий, клишоногий Тату миттю зірвався з місця і зник за найближчою окою. Вернувся нескоро, задиханий і зляканий.
— Вони мають свого морубішабу! — крикнув ще здалека. — Кам'яна Риба сьогодні поклав знак сонця на грудях Ранка!..
— Ранка?! —здивувався Убіражара. — Якого Ранка?
— Ранка — сина Квітки — внука Соняшного Волоса... Там тепер велика радість!..,
— Що?! Та Ранок іще ж дитина!..
— Кам'яна Риба сказав, що довше не можна чекати, бо він скоро відійде на Блакитні Гори... Останнім часом Мараґіґана віщує йому погані сни...
— То що з того? — спитав Убіражара і відчув, як у нього похололо серце.
— Бо так, — пояснював далі Тату: — знак сонця на грудях майбутнього морубішаби ґваянців може наколоти тільки найстарший піяґа племени...
— І ти бачив хлопця?
— Бачив. Має отаке велике акванґапе на голові, а в руках — арауе. Коли ти помреш — я хочу мати таке саме!..
Убіражара був такий схвильований, що не звернув уваги на відверте бажання свого сина, і тільки спитав:
— Чому ж ти не вбив його?
— Ти не казав — я не знав..
— Дурень! — крикнув Убіражара і, припечатавши цю характеристику ударом кулака по синовій голові, побіг до оселі ґваянців.
Вартові загородили йому дорогу і не пустили за частокіл.
— Ботокуд не має права переступати брами ґваянської оселі! Чи ти про це забув?
— Я хочу говорити з Кам'яною Рибою! — задихаючись сказав Убіражара.
— Але Кам'яна Риба напевне не схоче говорити з тобою! Він тепер зайнятий.
Та старий піяґа, почувши суперечку біля входу, прийшов сам.
— Чого треба ботокудові? — спитав згірдливо.
Убіражара став у горду позу:
— Я, бог вогню й морубішаба з Долини Іґурей, питаю: хто дозволив вибирати тут, у моїх володіннях, ще одного морубішабу? Ти хочеш порушити мир між нашими племенами? Та й який морубішаба з дитини?
— Між нами ніколи не було миру, а ти ніколи не був богом вогню, ботокуде! Яке тобі діло до нашого морубішаби?
— Я вб'ю його!!!
— Ти його не вб'єш, ботокуде, бо ми не дамо!
— Я спалю знову вашу оселю, як спалив уже раз! Пам'ятаєш?
— Навіщо маєш палити нашу оселю? — спокійно спитав Ітапіра. — І так довго жити не будеш. Я відчуваю свою близьку смерть, а вона буде й твоєю смертю, як сказали духи. Пам'ятаєш?
— А я не відчуваю ніякої смерти! — кричав Убіражара, і невідомо було, кого він хоче переконати: себе, чи Ітапіру.
— Не відчуваєш?
— Ні!
— То ти сліпий і глухий, ботокуде! А я тобі кажу, що ми вже ледве чи будемо пити ауаті-ї на святі кавінь[52]...
— А я тобі кажу, — лютився Убіражара, — що ще перед святом кавінь я зап'ю вашого печеного морубішабу напоєм з ауаті на святі перемоги над вами!
Один з вартових, обурений такою зневагою, махнув танґвапемою, і була б розскочилася Убіражарина голова, коли б тяжкої зброї не перехопив другий вартовий. Він штовхнув розлюченого ботокуда з такою силою, що той перекинувся на спину, і сказав:
— Буде з нього! А вбивати не смій! Вдариш його — а поцілиш в Кам'яну Рибу. Не можна!.. — і, звертаючись до Убіражари, додав: — Тікай!..
Коли Убіражара, погрожуючи і лаючись, побіг геть, Ітапіра вернувся назад, щоб скінчити перервану нараду племени.
— Я знав, що так воно буде, — заговорив до ґваянців, — тому все затягав позначення Ранка морубішабським знаком. Бо той знак принесе нащадкові сонця не лише почесті, але й небезпеку. І тому знайте ви, піяґи і ви, мужі, і ви жінки ґваянські: тепер щойно почнеться боротьба. Ботокуди схотять забити останнього морубішабу Соняшної Династії, щоб ми й надалі лишилися безголовими.
— Ми не допустимо того!!! — закричали ґваянці. — Ми не дамо нашого молоденького морубішабу!..
— Ми заховаємо його за нашими спинами!..
— Так, — погодився Ітапіра, — ховайте його. Ранок не сміє виходити з оки і показуватися навіть на окарі.
— Як?! — запитав Ранок. — Сидіти весь час в оці?! Хіба ж я немовля?! Я не витримаю так!..
Ітапіра ласкаво поклав руку на голову юного морубішаби.
— Це недовго, сину, — сказав. — Це тільки доти, доки буде живий Убіражара. А я знаю, що нам вже мало лишилося... Будь спокійний і роби те, що я кажу...
Потім він ще раз звернувся до присутніх:
— Отже, бережіть Ранка. Я і ще кілька чоловік щезнемо з племени. Про це ботокуди не сміють знати. Зрозуміли?
— Що?! Щезнете?! Чому щезнете? — посипались тривожні запити.
— Так треба, — відповів Ітапіра.
— Тоді ботокуди нападуть на нас!..
— Ботокуди не сміють знати про це! — з притиском повторив Ітапіра. — Коли б хтось з вас зрадився — навіть дитина — страшну кару зішлю на нього!.. Покищо, слухайте всі Жібою. Він найсильніший і наймудріший вояк племени і є братом Квітки — матері морубішаби. А ти, Жібоє, будь твердим! На тебе лишаю плем'я і життя молодого морубішаби. Коли б хтось тільки показав ознаки непокори — убивай на місці, а тіло викидай за частокіл на поживу ботокудам.
Поки Ітапіра додав останні накази й закінчував раду племени, Убіражара скликав своїх жреців і наказав:
— Ви маєте говорити з духами! Відверніть від мене смерть і випросіть перемогу над ґваянцями. Коли того не зробите— погинете всі намуссурані!
Що лишилося робити піяґам? Вони пішли до окремої оки, розмалювалися, довго завивали різними голосами, танцювали й приносили жертви духам. А коли вернулися, повідомили, що Убіражарі судилося довге життя і перемога над ворогами. Так сказали духи...
Одчайдушна витівка
Коли падре Вісенте увійшов до кімнати Сокола і побачив його одягненого, невдоволено стягнув брови і сказав суворим, холодним голосом:
— Пане Іване, мені здається, що перше, ніж покинути ліжко, ви повинні були спитати дозволу лікаря.
Сокіл трохи зніяковів і почав оправдуватися винуватим тоном:
— Вибачте, отче, але...
— Ні, пане Іване, — тим самим тоном перебив його священик, — ви мене справді дивуєте: доросла й інтелігентна людина, а поступаєте, як дитина. Прошу зараз же роздягнутися і лягати до ліжка.
— Отче, — загарячився Сокіл, — я не витримаю! Я мушу щось робити!..
— Ви нічого не можете робити, поки не одужаєте. Прошу роздягатися!..
— Отче, я вже здоровий, запевняю вас! Але я можу дійсно захворіти, я можу збожеволіти, коли ще трохи полежу бездіяльно!..
— Помогти вам скинути черевики?
— Ні, отче, ні! Лишіть мене в спокою!.. Я мушу йти, я мушу щось робити, бо мене збирає охота розбити собі голову об мури!..
— Во ім'я Отця і Сина!.. — перехрестився священик. — Це, власне, свідчить, що з вами не все в порядку. Дайте пульс!..
— Ат, що там пульс!.. — нервово відмахнувся Сокіл, однак подав руку. — Тут щойно був Шав'єр... Коли б ви тільки чули, яку він сцену зробив!..
— Ну, ясно! — сказав падре Вісенте, пильно слідкуючи за стрілкою годинника.
— Що ясно? — трохи здивувався Сокіл.
— Що з вами не все в порядку, — відповів, священик і сховав годинника. — Зараз прийде доктор і дуже образиться іґнораціею його приписів, коли застане вас на ногах. Тому лягайте зараз же! Я вже нічого не казатиму, що ви вставали...
— Отче, — почав нетерпеливитися Сокіл, — я вам уже сказав, що не думаю лягати і ще сьогодні вийду!
— Пане Іване, — спокійно, але твердо сказав отець Вісенте, — з хворими часом доводиться поступати так, як з дітьми.