Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Один ли­ше Данко по-справжньому любив Коарасіабу, цікавився ним і знаходив спільні інтереси зі старим відлюдком. Він був тією живою жил­кою, котра лучила діда з нелюбим світом, він все мав для старого в запасі щире, тепле слово, він звірявся індіянинові зі всіми своїми дитячими плянами і таємницями і тільки він одинокий співчував трагедії індіян. Кожного разу, забігаючи в убогу оку, Данко приносив зі собою ніби подув свіжого вітру, роз'ясняв її сум сво­їм веселим щебетом і розгладжував похмуро зморщене чоло її господаря.

Тепер, коли Данко від'їхав, Коара'сіаба рап­том відчув себе занедбаним і нікому не потріб­ним. Тростяні стіни халупи гнітили його яко­юсь пусткою і виганяли в ліс. Але і в лісі те­пер Коарасіаба не знаходив нічого того, що йо­му давніше видавалося близьким, любим і приманчивим. Іноді тільки, побачивши десь звіря або птицю, відчував у собі пробудження мис­ливського інстинкту, але ненадовго: досить бу­ло пустити з лука смертоносну стрілу, як і за­бита звірина, і ліс, і взагалі все довкола ста­вало непотрібним, нецікавим, байдужим. Коарасіабі тепер нічого не подобалось, нічого йому не хотілось, все його дратувало, і він при кож­ній нагоді зганяв свій поганий настрій на вну­кові. Гримав на нього, коли тільки той попа­дався на очі, обзивав непотрібом і ледащом, навіть нераз, коли тільки Арасі не вспів ви­слизнути своєчасно з оки, бив його своїм дов­гим ціпком.

— Де ти волочишся, ботокуде? — зустрі­чав він звичайно, замість привіту, внука. — Знову бігав з малими хлопцями по вулиці? Чи таке зайняття личить майбутньому морубішабі?

Арасі в таких випадках робив кислу міну і мовчав.

— Чи ти й справді забув про своє походжен­ня? — продовжував далі сваритися дід. — Коли тебе вже так тягне до білих, то чому не шу­каєш товариства з ліпшими, старшими, розум­нішими від себе? Чи ж то не стид, не ганьба, що майбутній морубішаба цілими днями забав­ляє білих малих дурних хлопців? Та твої ро­весники білі вже щось роблять і чимсь займа­ються. А ти й далі цілими днями ганяєш з дітьми...

І Коарасіаба довго кричав на внука, сердито спльовуючи у вогонь. Арасі, знаючи, що дід говорить правду, не перечив. Але одного разу, коли Коарасіаба був особливо сердитий і особ­ливо дошкульно зневажав його, спитав:

— Чого ти, діду, хочеш від мене?

— Ти не знаєш?! — здивувався дід. — Я хо­чу, щоб ти вернувся до своїх, як законний вождь племени. Для того треба багато вміти і багато знати, а ти нічого не вмієш, нічого не знаєш і знати не хочеш.

— Ну, то що ж мені робити?

Це питання заскочило Коарасіабу. Він ні на хвилину ніколи не зрікався думки, що Арасі, раніше чи пізніше, вернеться до племени і зай­ме там своє законне становище. Треба було тільки відповідного моменту. Але Коарасіаба знав також, що на вождя племени хлопця го­тується з малих літ, що майбутній морубішаба мусить з молоком матері всмоктати в себе сві­домість своєї вищости над іншими, мусить вив­чити минуле свого племени, яке зберігається в головах жерців і вождів і передається в спа­док наступникам. Вождь-морубішаба мусить знати всі закони, бо він же є і суддею в племени. Нарешті, морубішаба мусить бути добрим вояком і мисливцем, мусить знати всі таємниці лісу і вміти читати його мудру книгу. По найменшому шелесті, найменшому коливан­ні листя, по найнепомітнішому сліду, залише­ному в зарослях або на корі дерев, морубішаба мусить непомильно пізнавати, де криється здо­бич, а де — небезпека. Більше того, природ­жений мешканець пралісу не тільки гостро ба­чить, не тільки чує вухом і носом, — він ВІД­ЧУВАЄ. Навіть там, де часом ні звук, ні рух, ні знак, ні запах не зраджують нічого, добрий індіянин серцем відгадує близькість ворога або поживи.

Народившись і вирісши в пущі, бувши довгі роки відповідальним за плем'я, Коарасіаба знав це. Але як було передати свої знання, волевість вдачі і вміння відчувати внукові, котрий жив се­ред цілком іншого оточення? Правда, Арасі умів розпізнавати сліди знайомих людей на по­росі дороги, умів здалека пізнавати голоси і по запаху опреділити з вулиці, яку їжу готують в тій чи іншій хаті. Але кожний малий індіянський хлопець вважав би це звичайнісінькою річчю. Отже, з погляду кожного дорослого індіянина, Арасі був звичайним неуком і на вождя племени не надавався. Коарасіаба розумів це, і тому постійна журба гризла його серце. Знав, що єдиної ради, яка залишалася на це, внук не прийме, і по тій причині ніколи не вислов­лював її вголос. Та тепер йому видалося, що мовчати більше не можна, тим більше, що Арасі спитав просто:

— Ну, то що ж мені робити?

— Що робити? Покинути Санто Антоніо і піти за Парану в наші сторони. Поживемо з то­бою в лісі, щоб ти перестав смердіти духом бі­лих, щоб навчився того, що мусить знати кож­ний індіянин. Я вчитиму тебе. Навчу всього, і того, що мусить знати тільки морубішаба... Тоді підемо в Долину Іґурей до наших і розка­жемо їм про підступ Убіражари. Побачиш, що плем'я піде за тобою, підкориться тобі!..

Арасі криво посміхнувся:

— Іти до лісу? Ти забув, діду, про свої ноги? Що ж я з тобою в лісі робитиму?

Арасі сказав правду: Коарасіаба по тому па­м'ятному вигнанні з племени був уже нездат­ний до тяжкого первісного життя. Ноги його часто опухали і боліли немилосердно, особливо в дощливі дні.

— То йди сам, — спробував він ще одної по­ради.

— Сам до лісу я не піду! — рішучо заявив Арасі. — Я лісу вже не знаю і загину в ньому через кілька днів.

І знову внук сказав правду. Коарасіабі зро­билося ще тяжче.

— Ех, — сказав він, — коли б мені до моєї го­лови на твої ноги!.. Але що варта мудра голова при гнилих ногах? І що варті здорові ноги при дурній голові?..

Запала мовчанка. Коарасіаба довго вагався, перше, ніж зважився поставити останнє пи­тання:

— Значить, ти не вернешся до своїх?

Арасі й справді зовсім не хотів повертатися до племени, не приваблювало його навіть по­чесне становище морубішаби, а безтурбот­не життя в Санто Антоніо видавалось йому у порівнянні з життям дикого племени справжнім раєм. Але він не наважився сказати цього ді­дові, а тому збрехав:

— Я пам'ятаю, діду, що мушу вернутися і вернуся неодмінно. Тільки наперед треба поду­мати, як ми доберемося з тобою туди, коли не хочемо помочі білих? Тією самою дорогою я вже не піду! Мені ще й досі ввижаються ті тря­совини, стрімкі скелі, глибокі потоки і страш­ні ліси, через які доводилося продиратися...

— Бачиш, — живо підхопив Коарасіаба, — а все ж таки ми пройшли! Ти був малий і сла­босилий, а я, падаючи зі Скелі Невороття, по­ранився і потовкся, але ми пройшли!

— Ну, ми напевне загинули б, коли б не падре Вісенте... Але, коли б ми навіть на по­воротній дорозі і не загинули, то в якому вигляді ми станули б перед племенем? Та нас би діти камінням повбивали!.. Ні, ні, для повороту му­симо шукати іншої дороги, щоб станути перед ґваянцями сильними і здоровими, як личить морубішабам!

— А є інша дорога?

— Треба шукати! Коли щось придумаємо — підемо негайно.

Коарасіаба не знав брехні і не знав, що внук уже не перший раз його дурить, а тому запальчиво заговорив:

— Так, так, Арасі, підемо негайно!.. Чи ми можемо подарувати, щоб над нашим племенем був морубішабою брудний ботокуд? Щоб дурна коробка сірників у руках нікчемного тапуї зруйнувала одвічні закони і потоптала наші права?.. Коли ми не помстимося, Арасі, то на нас упаде страшна помста Сонця і Тупана!.. Я вже немічний, правда, але ти — молодий і сильний. Ти вернешся в Долину Іґурей! Ти заведеш там давні закони в племени! Ти поновиш славу Соняшної Династії! Ти зробиш це прав­да?

— Так, зроблю... Навчи тільки, як туди ді­статися живим і здоровим? Придумай щось. Адже, ти — старий і мудрий...

Арасі в душі сміявся над дідом, знаючи, що в Долину Іґурей всі дороги однакові, себто, не­ма доріг. Адже, недаром морубішаби ґваянців вибирали колись таку закутину, куди немож­ливо було дістатися білим. Але, перекладаючи тяжку задачу шукання шляху до повороту на дідову голову, Арасі сподівався, що той на якийсь час перестане до нього чіплятися і дасть йому спокій.

Дійсно, Коарасіаба глибоко задумався. Думав він цілу ніч і кілька наступних днів, але нічого придумати не міг.

Що придумав Коарасіаба

Кожного разу, як тільки Сокіл приїжджав додому і відвідував Коарасіабу, старий питав­ся, які є новини від Данка. Не зважувався при тому признатися, що числить місяці і тижні до повороту свого улюбленця, а обмежувався до відомостей, чи хлопець живий, чи здоровий і чи добре вчиться. Сокіл охоче говорив про си­на, тим більше, що Данко й у гімназії поводив­ся добре і належав до найпильніших і найздіб­ніших учнів у клясі, про що кожного місяця інформували його учителі.

Мішаючи портуґальську мову з індіянською, Сокіл і Коарасіаба привикли вже давно доско­нало розуміти один одного і часто збували в розмові довгі години.

Якось то під час однієї такої розмови Коара­сіаба несподівано спитав:

— Слухай, Іване, а для чого ти пустив Дан­ка жити окремо від себе?

Сокіл зітхнув:

— Мусів. Адже ти знаєш, що Данко повинен вчитися в більшій школі.

— Для сина найліпша наука — при боці батька. А тут, ти сам кажеш, нема шкіл з нау­кою і мовою вашого племени.

— Не розумію тебе, Коарасіабо...

— Чому не розумієш? Ліпше було б, коли б ти, замість посилати сина на чужу науку, вчив би його сам. Ніхто не навчить ліпше юнака, як власний батько.

— Помиляєшся, Коарасіабо: щоб дитина чо­гось навчилася — вона мусить сидіти півдня в школі і слухати учителів.

— А ти візьми Данка з собою в ліс і вчи йо­го не півдня, а й цілий день.

— В лісі? — здивувався Сокіл. — Яка ж мо­же бути наука в лісі? І як я один зможу нав­чити хлопця всього того, що вчать багато окремих учителів?

— Так, так: вчать багато учителів і кожний по-своєму. Яка користь з такої науки?

— Ні, Коарасіабо, не кожний по-своєму, а кожний — чого іншого: один вчить рахувати, другий — якоїсь мови іншого "племени", тре­тій — про життя і землі чужих країн...

— Ну, і для чого то все?

— Як "для чого"?! Щоб знати!

— А навіщо так багато, знати? Знати треба тільки своє. Чуже — байдуже!..

— Неправда, Коарасіабо! Знати треба все, і сьогодні нема такої людини, котра б могла ска­зати, що знає забагато.