Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 15 з 19

Я їй казав: "Не йди, а то мені перепаде". А вона, думаєте, послухала? А-а! Чого ж ви б'єтеся? А де ж слово честі?

– Забирай козу, а то я тобі покажу "слово честі"!

Я забирав козу і біг до Бугу без штанів. Штани Мишко ніс, а Манька мекала.

А потім захворіла наша Манька. На чужій капусті, напевне. І довелося Маньку збути. Переді мною і досі її благальні, розумні очі. Як вона дивилась на мене, коли вели її на ярмарок!

Продала мати козу, і на цьому мій "перелом у вихованні" закінчився. І знову мати казала:

– Як залізеш на чужу яблуню і вб'єшся, то додому не приходь!

А я лазив, не вбивався і приходив. Отаке було моє дитинство в ті перші післявоєнні роки.

На прийомі

Голова сільради села Вареникові Хутори Сергій Якович Саленко зобов'язав медпрацівників місцевої амбулаторії приймати хворих тільки в тому випадку, якщо вони здадуть курячі яйця.

(З листа до редакції).

Кабінет. Головний лікар і медперсонал сидять і роблять розкладку: хронічний тонзиліт – 9 яєць, стоматит – 8, запалення кишечника – 12, аскаридоз – 11, гіпофізарна кахексія – 19, бронзова хвороба – 23, гіменолепідоз – 18, вібраційна хвороба – 3 яєць (може побити), гігантизм і дивертикул Мекеля – по 24 яєць і т. д. і т. п.

– Доброго ранку вам!

– Доброго... Що у вас?

– Щось у попереку штрикає і смокче під ложечкою.

– Я питаю, що у вас у вузлику?

– А-а, у вузлику, то, знаєте, паляниця. До куми йшла...

– Ідіть далі. Нам не паляниця потрібна – нам яйця потрібні. Хто там наступний?

– Здрасті!

– Здрасті! Що скажете?

– А-а! О-о! Так язика обклало.

– Нічого страшного, хронічний тонзиліт. Яйця п'єте?

– П'ю.

– А інші повинні пити, як ви думаєте?..

– Зрозуміла. Принесу...

– От і добре. Заходьте...

– Добридень!

– Добр! Сідайте. Ага! У вас амелодійний перикардит... Півтора десятка яєць...

– І все пройде?..

– Здасте півтора десятка, тоді й говорити будемо...

– Та я вам хоч три десятки, ви тільки рецепт випишіть.

– По-перше, не мені, по-друге, це для сільради, по-третє, тоді випишемо, як яйця здасте...

– Здра!...

– Здра! Оголошення на дверях читали?

– Не можу...

– Що "не можу"?

– Розігнутися не можу, голови підняти...

– Нічого дивного. Звичайний радикуліт... Яйця є?

– Будуть...

– Коли будуть?

– Навесні. У мене такі прокляті кури, що тільки навесні несуться.

– От навесні й прийдете лікуватися.

– Тоді я на сонці вигріюсь...

– Добривечір!

– Добривечір! Принесли?

– Принесла!

– Скільки?

– П'ять.

– Мало.

– Але свіжі. Сьогоднішні.

– Зберете ще й завтрашні і – до мене. У вас же аскаридоз...

– О господи!... Хоч не лякайте такими словами...

– Привіт!

– Привіт!

– Слухай, голова болить. На частини розривається...

– Яйця?

– Які яйця?

– Курячі яйця.

– Ти що, смієшся з мене?

– А-а, це ви, Сергію Яковичу. Ніколи й вгору глянути: яйця ж заготовляю.

– Молодець! Дай якусь таблетку.

– Оголошення на дверях читали: поки яєць не здасте – ліків ніяких.

– Та я ж голова.

– Тут ви пацієнт.

– Я ж сам цю вказівку дав.

– Чому ж ви її самі порушуєте?

Кішечка

Гадаю, колись кимось кинуте гасло "Жінки, оберігайте мужчин" списувати в запасники ще рано. Як на мене, то чудесне і дуже потрібне, і дуже актуальне, і дуже необхідне гасло. Не знаю, як ви, а я без нього ні на крок. Я його замовив кращому художнику нашої столиці, взяв у золоту рамочку й вивісив у найпочеснішому куточку своєї квартири. Як тільки дружина раптом, м'яко скажемо, заартачиться, я їй одразу на гасло показую.

– Бачила, – кажу. – А це – дурний придумав? Це придумав наш геніальний сучасник. У вік нейтронів і прогонів, якщо хочеш нормально жити – оберігай мене, як мужчину, інакше... Інакше...

Далі я не договорив – дві скупі, але чоловічі сльози самі по собі витекли з моїх очей... Я їх, не соромлячись, витер і сказав:

– Інакше пошлю тебе зараз, – і ще раз витер сльозу, – не в хімчистку, не в побутово-пральний комбінат, а на кладовище... Ти пройдися по його сумних алеях, прочитай написи лише на пам'ятниках, де написано не "Дорогому Івану від Держплану", а "Івану від Богдани", "Дорогому Феді від Наді", "Колі від Олі", "Васі від Касі"... Так скажи, хто з нас раніше вмирає? Чоловіки чи жінки?..

– Буває, і жінки раніше, але чоловіки ледачі, одразу після смерті дружин одружуються, і їм уже не до пам'ятника. А жінки не такі...

– Ще одне слово, і пошлю ще далі... не в хімчистку, а в радіоательє або бюро по ремонту холодильників.

Дружина одразу прикусила язика. Навантажила на себе мішок і, вибачте на слові, поперла той лантух у пральню.

Ні, таки сильнющі ці жінки у вік атома. У мене, приміром, жіночка маленька, мініатюрна (її тільки виставляти на конкурсі мод), а витривала, як кінь Пржевальського. Сумки носить, кошики носить, лантухи, як заправський биндюжник, на плечі однією рукою закидає. Бо в другій тримає коляску, в якій сидить малюк, а з коляски ще звисає авоська, переповнена порожніми пляшками. Пляшки з-під чого – я вже не уточнюю, Бо тема нашого фейлетону дещо інша – як зберегти мужчин.

– Мене не мішки лякають, не сумки, – буває, схлипує дружина. – Мене наша сфера обслуговування лякає. У мене від тієї сфери уже ноги тремтять і вії сіпаються. Хоча б ти раз туди сходив...

– Ти хочеш, щоб тремтіли ноги у мене? Чого ж ти за мене виходила заміж? Щоб я тобі по хімчистках бігав?..

– Боже, які ви деспоти, чоловіки...

– Одну хвилину, – починаю філософствувати я. – Але ж я тобі нічого не забороняю. Ти ж у мене вільна, як птаха. Хочеш помити підлогу – будь-ласка. Хочеш попилососити кімнату – ласкаво просимо, усією сім'єю. Вибити килимки на парканах біля швидкісного трамвая – ось тобі в руки найкраща вибивачка республіки. Останнє слово техніки з чорного поліетилену, – гнеться, а не ламається. Словом, як ти...

А якщо без іронії... якось розчулився я. Та дружина – це ж твій друг! Хай там хто що не каже, але якщо вона тебе любить, носить сітки, мішки й корзини після роботи, бере штурмом автобуси й трамваї і при цьому намагається зберегти ще й красу та не відстати від моди, то її таки варто любити. Жінка – це незамінна в наш вік істота.

Саме за це я й свою люблю, Я вам чесно скажу, аби не дружина – не писати мені б цих рядків. З моїм характером у мене уже давно не те що брови сіпалися, а очі випромінювали б такі кола райдуги, що світ би мені став сіро-буро-малиновим. І все ж одного разу наважився. Я таки вийшов з дому і попрямував у хімчистку. Зайняв чергу за жінками, дочекався, здаю костюм, а товаришка зі сфери обслуговування глянула на мене й одразу в мені інтелігента визначила, словом, здогадалася, що я ще не знаю, що таке "смалений вовк".

– Ти що, вперше у хімчистці? – питає.

– Уперше!

– Воно й видно. Ти хоча б гудзики на штанях пообрізав, – і тиче мені в руки лезо. Взяв. Не встиг двічі чиркнути, як один раз по пальцях, другий раз по штанях.

– Таких не приймаємо!

– Яких "таких"?

– Порізаних і з цими ось плямами...

– Так я ж..

– Нічого не знаю... Он завідуюча сидить. Насіння лузає. Ідіть до неї.

Я до дами з гарбузовим насінням. Вона слухає мене, як монумент. Аби час від часу не попльовувала, сприйняв би її за манекен.

– Приймальниця каже... – підтверджую.

– Правильно каже, – перебиває вона мене. – А якщо ви ножем когось пирнули? А тоді з когось ті штани зняли? А тепер хочете, щоб чиюсь кров на ваших штанях наша хімчистка вимивала?! Нічото не вийде, громадянине. Бачили ми таких...

– Та ви що?!

– І котися звідси, поки я міліцію не викликала. Принесеш довідку з міліції, тоді й говорити будемо, – піднялася й повернулася до мене усім своїм антифасадом, якого не те що ножем – гаубицею з першого разу не візьмеш.

Потім пішов я пляшки з-під "Фієсти" здавати.

– Таких не приймаємо! – заявив приймальник.

– Чому?

– Ти про це в міністра спитай, а не мене! Калькуляції ще не зробили, прейскуранта не спустили, – заговорив він віршами.

Ходив я, ходив, поки підметки не відлетіли. Забіг у шевську майстерню "Сьогодні на сьогодні". Сідаю на стілець, скидаю чобіток.

– Айн момент, – каже той, що шилом щось штрикав. – Одна нога тут, друга там.

– Не зрозумів! – кажу,

– А я не до вас. Я сам собі командую. Робочий же час. А в гастроном тараню і пиво привезли. У нас інформація точна. Галі ж чобітки за це безплатно лагодимо. Хочете, біжіть за мною. Не хочете, сидіть босі.

Сам побіг, сам – примчав. Розгорнув пакунок. Взяв ту тараню за хвоста. Роздер її навпіл. Запах – умерти можна. Я навіть згадав, що зранку, крім чаю, нічого в роті не було.

Потім за пляшку взявся. Ковирнув корок металевою лапкою, тільки піна бризнула. Витяг гранчак з-під столу. Його колега теж молоток з цвяхами залишив у спокої.

– Товариші, – не витримав я, ковтаючи слинку. – Бога в животі майте. Я ж босий сиджу вже добру годину.

– А вас ніхто з нас не роззував. Самі роззулися, самі й взуйтеся.

А я їм на табличку показую: "Сьогодні на сьогодні", свято вірячи, що цим я уже їх пришпилю до стінки. А вони мені:

– А ще не вечір! Куди нам спішити, написано на сьогодні, сьогодні й зробимо.

– Ви ж на державній службі, – починаю їх соромити. – Ви ж для клієнта, а не клієнт для в...

– Стоп, стоп, папашо, – поставив склянку з пивом. – Бачу, нерви здають. А у нас не нейрохірургія, а звичайнісінька шевська майстерня імені дратви і дерев'яного кілка. Показуй підошви...

Показав.

– Ф'ю!. – присвиснув він. – Імпортна. Ні, не підходить. Ми спеціалісти по вітчизняних виробах. Тюпай, папашо, далі. Все за імпортом ганяєтесь. А хто свої, вітчизняні, купуватиме? – кричав він мені услід.

Додому я прибіг взутий на одну ногу.

– Що таке? – питає дружина.

– Рибонько, на роботу спішу. Дай мені інші черевики, а ці віднеси, будь ласка, в майстерню. Я тебе дуже прошу... Ах ти ж моя кішечка! Дай я тебе хоч поцілую. А то вже й забув, коли цілував.

– Що це з тобою? – глянула вона підозріло на мене.

А що я їй міг відповісти? Я ж то знав, у яке пекло її посилаю. Дай, гадаю собі, хоч поцілую жінку перед яким-небудь черговим стресом віку. Словом, побігла моя кішечка, мурликаючи якусь пісеньку, у прально-банний комбінат. Через кілька годин повернулася тигрицею. Якби не чергова порція поцілунків і пілюль, певно, скальп зняла б.

… 13 14 15 16 17 18 19