Я їй казав: "Не йди, а то мені перепаде". А вона, думаєте, послухала? А-а! Чого ж ви б'єтеся? А де ж слово честі?
– Забирай козу, а то я тобі покажу "слово честі"!
Я забирав козу і біг до Бугу без штанів. Штани Мишко ніс, а Манька мекала.
А потім захворіла наша Манька. На чужій капусті, напевне. І довелося Маньку збути. Переді мною і досі її благальні, розумні очі. Як вона дивилась на мене, коли вели її на ярмарок!
Продала мати козу, і на цьому мій "перелом у вихованні" закінчився. І знову мати казала:
– Як залізеш на чужу яблуню і вб'єшся, то додому не приходь!
А я лазив, не вбивався і приходив. Отаке було моє дитинство в ті перші післявоєнні роки.
На прийомі
Голова сільради села Вареникові Хутори Сергій Якович Саленко зобов'язав медпрацівників місцевої амбулаторії приймати хворих тільки в тому випадку, якщо вони здадуть курячі яйця.
(З листа до редакції).
Кабінет. Головний лікар і медперсонал сидять і роблять розкладку: хронічний тонзиліт – 9 яєць, стоматит – 8, запалення кишечника – 12, аскаридоз – 11, гіпофізарна кахексія – 19, бронзова хвороба – 23, гіменолепідоз – 18, вібраційна хвороба – 3 яєць (може побити), гігантизм і дивертикул Мекеля – по 24 яєць і т. д. і т. п.
– Доброго ранку вам!
– Доброго... Що у вас?
– Щось у попереку штрикає і смокче під ложечкою.
– Я питаю, що у вас у вузлику?
– А-а, у вузлику, то, знаєте, паляниця. До куми йшла...
– Ідіть далі. Нам не паляниця потрібна – нам яйця потрібні. Хто там наступний?
– Здрасті!
– Здрасті! Що скажете?
– А-а! О-о! Так язика обклало.
– Нічого страшного, хронічний тонзиліт. Яйця п'єте?
– П'ю.
– А інші повинні пити, як ви думаєте?..
– Зрозуміла. Принесу...
– От і добре. Заходьте...
– Добридень!
– Добр! Сідайте. Ага! У вас амелодійний перикардит... Півтора десятка яєць...
– І все пройде?..
– Здасте півтора десятка, тоді й говорити будемо...
– Та я вам хоч три десятки, ви тільки рецепт випишіть.
– По-перше, не мені, по-друге, це для сільради, по-третє, тоді випишемо, як яйця здасте...
– Здра!...
– Здра! Оголошення на дверях читали?
– Не можу...
– Що "не можу"?
– Розігнутися не можу, голови підняти...
– Нічого дивного. Звичайний радикуліт... Яйця є?
– Будуть...
– Коли будуть?
– Навесні. У мене такі прокляті кури, що тільки навесні несуться.
– От навесні й прийдете лікуватися.
– Тоді я на сонці вигріюсь...
– Добривечір!
– Добривечір! Принесли?
– Принесла!
– Скільки?
– П'ять.
– Мало.
– Але свіжі. Сьогоднішні.
– Зберете ще й завтрашні і – до мене. У вас же аскаридоз...
– О господи!... Хоч не лякайте такими словами...
– Привіт!
– Привіт!
– Слухай, голова болить. На частини розривається...
– Яйця?
– Які яйця?
– Курячі яйця.
– Ти що, смієшся з мене?
– А-а, це ви, Сергію Яковичу. Ніколи й вгору глянути: яйця ж заготовляю.
– Молодець! Дай якусь таблетку.
– Оголошення на дверях читали: поки яєць не здасте – ліків ніяких.
– Та я ж голова.
– Тут ви пацієнт.
– Я ж сам цю вказівку дав.
– Чому ж ви її самі порушуєте?
Кішечка
Гадаю, колись кимось кинуте гасло "Жінки, оберігайте мужчин" списувати в запасники ще рано. Як на мене, то чудесне і дуже потрібне, і дуже актуальне, і дуже необхідне гасло. Не знаю, як ви, а я без нього ні на крок. Я його замовив кращому художнику нашої столиці, взяв у золоту рамочку й вивісив у найпочеснішому куточку своєї квартири. Як тільки дружина раптом, м'яко скажемо, заартачиться, я їй одразу на гасло показую.
– Бачила, – кажу. – А це – дурний придумав? Це придумав наш геніальний сучасник. У вік нейтронів і прогонів, якщо хочеш нормально жити – оберігай мене, як мужчину, інакше... Інакше...
Далі я не договорив – дві скупі, але чоловічі сльози самі по собі витекли з моїх очей... Я їх, не соромлячись, витер і сказав:
– Інакше пошлю тебе зараз, – і ще раз витер сльозу, – не в хімчистку, не в побутово-пральний комбінат, а на кладовище... Ти пройдися по його сумних алеях, прочитай написи лише на пам'ятниках, де написано не "Дорогому Івану від Держплану", а "Івану від Богдани", "Дорогому Феді від Наді", "Колі від Олі", "Васі від Касі"... Так скажи, хто з нас раніше вмирає? Чоловіки чи жінки?..
– Буває, і жінки раніше, але чоловіки ледачі, одразу після смерті дружин одружуються, і їм уже не до пам'ятника. А жінки не такі...
– Ще одне слово, і пошлю ще далі... не в хімчистку, а в радіоательє або бюро по ремонту холодильників.
Дружина одразу прикусила язика. Навантажила на себе мішок і, вибачте на слові, поперла той лантух у пральню.
Ні, таки сильнющі ці жінки у вік атома. У мене, приміром, жіночка маленька, мініатюрна (її тільки виставляти на конкурсі мод), а витривала, як кінь Пржевальського. Сумки носить, кошики носить, лантухи, як заправський биндюжник, на плечі однією рукою закидає. Бо в другій тримає коляску, в якій сидить малюк, а з коляски ще звисає авоська, переповнена порожніми пляшками. Пляшки з-під чого – я вже не уточнюю, Бо тема нашого фейлетону дещо інша – як зберегти мужчин.
– Мене не мішки лякають, не сумки, – буває, схлипує дружина. – Мене наша сфера обслуговування лякає. У мене від тієї сфери уже ноги тремтять і вії сіпаються. Хоча б ти раз туди сходив...
– Ти хочеш, щоб тремтіли ноги у мене? Чого ж ти за мене виходила заміж? Щоб я тобі по хімчистках бігав?..
– Боже, які ви деспоти, чоловіки...
– Одну хвилину, – починаю філософствувати я. – Але ж я тобі нічого не забороняю. Ти ж у мене вільна, як птаха. Хочеш помити підлогу – будь-ласка. Хочеш попилососити кімнату – ласкаво просимо, усією сім'єю. Вибити килимки на парканах біля швидкісного трамвая – ось тобі в руки найкраща вибивачка республіки. Останнє слово техніки з чорного поліетилену, – гнеться, а не ламається. Словом, як ти...
А якщо без іронії... якось розчулився я. Та дружина – це ж твій друг! Хай там хто що не каже, але якщо вона тебе любить, носить сітки, мішки й корзини після роботи, бере штурмом автобуси й трамваї і при цьому намагається зберегти ще й красу та не відстати від моди, то її таки варто любити. Жінка – це незамінна в наш вік істота.
Саме за це я й свою люблю, Я вам чесно скажу, аби не дружина – не писати мені б цих рядків. З моїм характером у мене уже давно не те що брови сіпалися, а очі випромінювали б такі кола райдуги, що світ би мені став сіро-буро-малиновим. І все ж одного разу наважився. Я таки вийшов з дому і попрямував у хімчистку. Зайняв чергу за жінками, дочекався, здаю костюм, а товаришка зі сфери обслуговування глянула на мене й одразу в мені інтелігента визначила, словом, здогадалася, що я ще не знаю, що таке "смалений вовк".
– Ти що, вперше у хімчистці? – питає.
– Уперше!
– Воно й видно. Ти хоча б гудзики на штанях пообрізав, – і тиче мені в руки лезо. Взяв. Не встиг двічі чиркнути, як один раз по пальцях, другий раз по штанях.
– Таких не приймаємо!
– Яких "таких"?
– Порізаних і з цими ось плямами...
– Так я ж..
– Нічого не знаю... Он завідуюча сидить. Насіння лузає. Ідіть до неї.
Я до дами з гарбузовим насінням. Вона слухає мене, як монумент. Аби час від часу не попльовувала, сприйняв би її за манекен.
– Приймальниця каже... – підтверджую.
– Правильно каже, – перебиває вона мене. – А якщо ви ножем когось пирнули? А тоді з когось ті штани зняли? А тепер хочете, щоб чиюсь кров на ваших штанях наша хімчистка вимивала?! Нічото не вийде, громадянине. Бачили ми таких...
– Та ви що?!
– І котися звідси, поки я міліцію не викликала. Принесеш довідку з міліції, тоді й говорити будемо, – піднялася й повернулася до мене усім своїм антифасадом, якого не те що ножем – гаубицею з першого разу не візьмеш.
Потім пішов я пляшки з-під "Фієсти" здавати.
– Таких не приймаємо! – заявив приймальник.
– Чому?
– Ти про це в міністра спитай, а не мене! Калькуляції ще не зробили, прейскуранта не спустили, – заговорив він віршами.
Ходив я, ходив, поки підметки не відлетіли. Забіг у шевську майстерню "Сьогодні на сьогодні". Сідаю на стілець, скидаю чобіток.
– Айн момент, – каже той, що шилом щось штрикав. – Одна нога тут, друга там.
– Не зрозумів! – кажу,
– А я не до вас. Я сам собі командую. Робочий же час. А в гастроном тараню і пиво привезли. У нас інформація точна. Галі ж чобітки за це безплатно лагодимо. Хочете, біжіть за мною. Не хочете, сидіть босі.
Сам побіг, сам – примчав. Розгорнув пакунок. Взяв ту тараню за хвоста. Роздер її навпіл. Запах – умерти можна. Я навіть згадав, що зранку, крім чаю, нічого в роті не було.
Потім за пляшку взявся. Ковирнув корок металевою лапкою, тільки піна бризнула. Витяг гранчак з-під столу. Його колега теж молоток з цвяхами залишив у спокої.
– Товариші, – не витримав я, ковтаючи слинку. – Бога в животі майте. Я ж босий сиджу вже добру годину.
– А вас ніхто з нас не роззував. Самі роззулися, самі й взуйтеся.
А я їм на табличку показую: "Сьогодні на сьогодні", свято вірячи, що цим я уже їх пришпилю до стінки. А вони мені:
– А ще не вечір! Куди нам спішити, написано на сьогодні, сьогодні й зробимо.
– Ви ж на державній службі, – починаю їх соромити. – Ви ж для клієнта, а не клієнт для в...
– Стоп, стоп, папашо, – поставив склянку з пивом. – Бачу, нерви здають. А у нас не нейрохірургія, а звичайнісінька шевська майстерня імені дратви і дерев'яного кілка. Показуй підошви...
Показав.
– Ф'ю!. – присвиснув він. – Імпортна. Ні, не підходить. Ми спеціалісти по вітчизняних виробах. Тюпай, папашо, далі. Все за імпортом ганяєтесь. А хто свої, вітчизняні, купуватиме? – кричав він мені услід.
Додому я прибіг взутий на одну ногу.
– Що таке? – питає дружина.
– Рибонько, на роботу спішу. Дай мені інші черевики, а ці віднеси, будь ласка, в майстерню. Я тебе дуже прошу... Ах ти ж моя кішечка! Дай я тебе хоч поцілую. А то вже й забув, коли цілував.
– Що це з тобою? – глянула вона підозріло на мене.
А що я їй міг відповісти? Я ж то знав, у яке пекло її посилаю. Дай, гадаю собі, хоч поцілую жінку перед яким-небудь черговим стресом віку. Словом, побігла моя кішечка, мурликаючи якусь пісеньку, у прально-банний комбінат. Через кілька годин повернулася тигрицею. Якби не чергова порція поцілунків і пілюль, певно, скальп зняла б.