"Кажи!" "Оженіться з моєю бабою, то й вам краще буде і нам". Спочатку не хтів, лаявся, і навіть бити поривався, тільки що сили не мав. Казав, що до п'ятдесяти год не женився, то вже і вмре нежонатим. Але я вговорював, вговорював і вговорив. Кажу йому: "Як ви вмирати наставилися, то вам уже все одно, а нам ще жити треба. То зробіть добре діло бодай перед смертю. А втім, — кажу, — може, й довше потягнете, як ми вас доглянемо: я по горілку збігаю, а баба їсти зварить і сорочку випере. Оженіться з нею, прошу вас покірно, не пожалуєте. Баба в мене добряча і не кур­кулька, а біднячка, ще й ніби колгоспниця: землю і ко­рову в колгосп віддала, тільки робити нездужає. Ще в хаті — сяк-так, а в полі вже сили не має".

— Слухав він мене, слухав, а далі каже: "Кат тебе бери з твоєю бабою — оженюся! Тільки біжи по горіл­ку, бо, як не похмелюся, то скажуся. Ну, і у свати йти без пляшки не випадає..."

Андрій слухав і всміхався: ну, чортеня! Чисте тобі чортеня!

— А баба ж — що? — спитав, коли вже врешті обидвоє влізли в трамвай.

— І-і-і! Баба там як розголосилася, як розплакалася, то, коли б хтось чув, подумав би, що її не заміж вида­вати, а в сиру землю живою закапувати збираються. А вже що налаялася мене, що наскублася, то я мало що лисим не став, як Манченко. "Ти ж, — кричить, — чортівський вилупку, що оце вигадав?! Та я двадцять год уже вдовую, і ніхто на мене пальцем не показав, а те­пер, однією ногою в могилі стоячи, мала би свою честь покаляти?! Таж люди на мене плюватимуть, таж очей не зможу ніде показати! Посміховищем хочеш мене на старість зробити?!" А тут і Манченко за мене вступився: "Ви, — каже, — бабо, його не лайте. Мені до женячки так, як вам до замужжя, але дитину рятувати треба. Воно ж — як гусеня, що ще в пір'я не вбилося, а вас годує. Геройський хлопець і полюбився мені, хоч і не рідний. Чи вам його менше шкода? Я ж не сьогодні-завтра ноги задеру, то ви й повітки оцієї не матимете. Пропадете обидвоє. Вас, правда, вже й не дуже шкода, бо ви вік свій віджили. А він — що робитиме? У блатні піде?" І так говорив, говорив, поки не вговорив, як я його. Баба, правда, ще трохи покомизилася, мовляв, стара для нього — год на дванадцять старша. А він: "Це мені — начхать! Коли б вам і цілих сто років було — однаково!"

— Біда лишень була, — продовжував Гриць, обли­зуючи губи, — що документів не мала. У діда все чин­ником, а в неї — нічого. То я зараз пішов, квитки на пригородний[42] купив, чуні[43] купив і нові калоші злямзив[44], бабу взув ще й двадцять рублів на дорогу дав, таки бабі в руки, щоб Манченко по дорозі не пропив.

— І що? — нетерпеливо спитав Андрій. — Повін­чалися?

— А як же? Звичайно, повінчалися у сільраді, ще й могорич запили.

— То ви тепер уже не сидите в повітці?

— Сидимо далі, бо з тим п'яницею в хаті й сам чор­тяка не витримає.

— П'є далі? — допитувався Андрій.

— Ще й як! Два дні, правда, поки нас оформлював, тверезим ходив. А тоді як запив, як запив, то пив чо­тири дні безпросипу. Пробували ми його вговорювати — та де там! Розсатанів чисто. "Я вам не обіцяв, що пити перестану! — реве. — Тепер свобода настала: жін­ка своє діло знає — чоловік своє! І ви мені — не указ! Як будете чіплятися — розведуся! Зараз піду в ЗАГС і заяву про розвід подам!" То ми вже нічого й не ка­жемо. Хочеш пити — пий! Нам аби приписка та про­дуктові картки. А це ще й пенсію бабі мають дати, що непрацездатна і хворого чоловіка мас. При ній і мені щось там дадуть, бо я ж тепер іждівенець[45].

Андрій мусив злазити.

— Ну, то щасти тобі Боже! — сказав Грицькові.

— Щасти Боже! — відповів і той. — Але ти прийди колись. Ми ж недалеко від вас і живемо: Устимівський провулок, номер два. Тільки не йди в хату, а до повітки. Прийдеш?

— Постараюся, — приобіцяв Андрій і почав про­биватися до виходу.

Цілий день він був під враженням зустрічі, а коли увечері оповів пригоду Лідії Сергіївні, вона розсміялася. Вперше розсміялася, відколи Андрій її знав.

— Це дотепно! — сказала вона. — Далебі, дотепно! Спритний хлопець!

Засміялася знову і додала:

— Такий далеко піде. Тільки не знати, чи по добрій дорозі, чи по лихій...

Андрія торкнула заздрість і сором: справді, отакий шмаркач, а дав собі раду без нічієї помочі. Ще й бабу врятував. А він, Андрій, пропав би коли б не Лідія Сергіївна.

— Правда, — признався понуро. — Я, хоч і старший за нього, такого не втяв би.

— Не всі однакову натуру мають, Андрію, — промовила лагідно жінка. — Бувають люди гнучкі, а бу­вають і невгнуті. Не заздри Грицькові — будь таким, яким є, хоч таким, як ти, в житті гірше буває. Гордість бережи, бо вона у Твоїй крові. Втратиш гордість — утратиш самого себе. Пам'ятай!

Несподівано підступила до нього і поцілувала в чоло. Цим поцілунком наче стерла останню грань поміж ними, вирівняла різницю етанів, яку Андрій завжди відчував між собою, простим селянським хлоп­цем, і цією гордою панею, що і в нужді та в безправ'ї вміла зберегти гідність і, навіть обчищаючи зварену в лушпині картоплю, поводилася з величавістю вродже­ної княгині.

Андрій стримав у собі бажання — пнутися їй на груди, обцілувати зморщені щоки і висловити все, що викликала ця несподівана ласка. Несвідомо наслі­дуючи свою добродійку, він лишень устав і схилив голову.

— Спасибі вам, бабо! — озвався тихо й урочисто.

8

Цієї ж ночі сталося щось незрозуміле, несподіване і страшне. Андрія розбудило світло і чоловічі голоси. Сівши на постелі, Андрій кліпав очима і довго роз­зирався довкола, поки врешті зрозумів, що двоє чоло­віків у цивільному наказують Лідії Сергіївні вдяга­тися і йти з ними.

— Куди це? — спитав Андрій, звертаючись до неї. — Чого вони хотять, бабо?

— Мовчи і нічого не питай! — наказала жінка.

— А це хто такий? — спитав один з незнайомих, показуючи пальцем на Андрія.

— Внук, — різко кинула Лідія Сергіївна. — Десять років шукала, поки знайшла в дітдомі півтора місяця тому.

— Приписаний?

Жінка мовчки винесла з кімнати подвірну книгу і кинула її на стіл, а сама пішла переодягатися, бо була в самій сорочці і накиненому поверх неї пальті.

Поки непрохані гості читали записи в книзі, Андрій приглянувся до них і зрозумів усе: це були представники ОДПУ[46] в цивільному, що прийшли заарештувати бабу. Один з них — мовчазний і стриманий, з досить інтелі­гентним, але неприємним обличчям, вдавав байдужого і, сидячи на краю стільця, уважно розглядав власні нігті. Другий, видимо, молодший чином, з широко роз­ставленими зеленкувато-жовтими очима і тонким дов­гим носом, пильно обмацував поглядом стіни, Андрія, листки подвірної книги і наче щось нюшив у повітрі. Тупе обличчя час-від-часу вишкірювалося дурнуватою усмішкою, що відкривала потемніли зуби.

Хлопець сидів нерухомо, хоч у грудях у нього кле­котіло, серце боляче стискувалося, а в голові крутилися сотні питань: за що забирають бабу? Що вони з нею зроблять? Чи просто викликають у якійсь справі, чи арештують? І що йому робити? Боронити її? Питати? Йти разом з нею? Вона наказала мовчати і нічого не питати. Чому? І те пояснення, що вона дала про Андрія?.. Вона не могла понизитися до того, щоб їм щось пояснювати. Це вона сказала для нього, щоб він чув. Так, щоб він знав, як відповідати, коли його спитають. Забула лишень додати, в якому саме дітдомі його "знайшла". І яка спокійна, яка згірдлива до цих всевладних посіпак! Їй, напевне, також нелегко, але не зраджує себе, лишень виглядає ще блідіша, ніж завжди.

Ось, одягнена вже, стоїть на порозі кімнати.

— Заберіть зі собою всі листи, — пригадує їй той, мовчазний.

— Не маю ніяких листів, — ледовим голосом від­повідає вона, — і про це ви знаєте.

— Ми не знаємо нічого, лишень... — вмішується в розмову довгоносий.

— То знають ті, які вас послали! — уриває вона безпардонно і звертається до Андрія: — Андрію, ти не дивуйся — це вже не вперше по мене приходять...

— Разґаварівать нєльзя![47] — підвищує голос обра­жений довгоносий.

Але Лідія Сергіївна мов не чує його.

— За кілька днів я буду знову вдома...

— Прекратіть разґавори![48] — ще вище підносить го­лос посіпака.

— За мною не шукай і нікуди не ходи! — з при­тиском продовжує жінка. — Розумієш? Школи і праці не покидай і нікому нічого не кажи. Будь розумним. Гроші в столику у шухляді.

Сказала, що мала сказати, не зважаючи на те, що в розмову вмішався і другий:

— Давольно, гражданка! Пайдьом![49]

І вона пішла. Не попрощалася, навіть "до побачен­ня" не сказала, лишень кинула йому такий промо­вистий погляд, що Андрій зрозумів його краще всяких слів: в присутності таких людей негідно було виявляти будь-які почування. Страх, біль, жаль, обурення мусіли бути здавлені, скриті., заховані під машкарою хо­лодної байдужности. Так зробила баба, так, за її при­кладом, поступив Андрій: твердо витримав її останній погляд і не дозволив здригнутися ані одному м'язові на своєму обличчі, не зробив ані найменшого руху — стояв, як кам'яний.

Лишень коли стукнула хвіртка і затуркотіло, від­'їжджаючи, авто, мов опарений кинувся надвір. Постояв на хіднику в самій білизні, потім влетів у хату, нап'яв наопашки пальто і знову вискочив за браму. Ще раз вбіг у хату і ще раз вискочив на вулицю. Не знав, чого сподівався, але вбігав і вибігав кільканадцять разів. Мав охоту кричати, кликати на допомогу, або самому гнати вслід за "чорним вороном". А скінчив тим, що зачинив двері і повалився на канапу, не гасячи світла. Пролежав так до самого ранку, поки гудки не відгуділи сьомої години. Тоді встав, зібрався і пішов до школи. При виході пригадав собі про ключ. Вернувся, пошу­кав, але не знайшов: Лідія Сергіївна нехотячи забрала його зі собою.

День минув у якійсь півмряці. Знаряддя, які хло­пець брав до рук, двоїлися в очах, двоїлася свідомість, і все довкола видавалося чудним і нереальним.