Оскільки паспорту не масте, то мусите щодня приходити і реєструватися особисто. При тому раджу вам у власних інтересах добитися якнайскорше відповіди з Москви.
Прийшовши додому, сідаю і починаю писати: до Верховного Суду СРСР і до Верховної Прокуратури в Москву, до секретаря Центрального Бюра Комуністичної Партії України — Хрущова в Київ і навіть до самого Сталіна.
Від Верховного Суду Союзу і Верховної Прокуратури відповідь взагалі не пройшла. Хрущов повідомляв коротенько, що мого листа він передає на розгляд... Київської Прокуратури, а від Сталіна писав якийсь Його секретар і радив звернутися до Верховного Суду і Верховної Прокуратури в Москву...
Коротше кажучи, справа опинилася в замкненому колі.
До того всього з одного видавництва, де я раніше працював, прийшов грошевий переказ за повторне видання перекладеної мною колись книжки з англійської мови. Але пошта категорично відмовилась видати мені гроші, вимагаючи паспорту, як єдиного документу, на котрий вона мала право видавати всі цінні перекази і пакунки. Коло ж я запропонував паспорт своєї жінки, то мені сказали, що при тому мусить бути доручення адресата, підтверджено урядовою установою.
Двотижневий дозвіл на побут скінчився, і я, прийшовши просити його продовження, рівночасно попросив начальника міліції підтвердити мій підпис на грошевому дорученню на ім'я моєї жінки. Але начальник категорично відмовився і від одного і від другого:
— Ми не можемо ні підтверджувати ваших підписів, ні взагалі далі толерувати ваше незаконне перебування у нас. Не маючи документів, ви формально являєтесь для нас невідомою і навіть підозрілою особою.
— Підозрілою?! — здивувався я. — То заарештуйте мене!
— Не маємо на те підстав: адже ви перебуваєте у нас легально.
— Знаєте, начальнику, — не витримав я, — неправду, що на такій "свободі" я почуваю себе гірше, ніж у в'язниці! Бо, як там тяжко не було, але я знав, що є в'язнем, і тому спокійно мирився з усіми обмеженнями. Але навіть і при тих обмеженнях я мав якісь права і підлягав певним законам! Для мене був забезпечений дах над головою, і в'язничний, але все таки — дах! Мені давали їсти, може, мало, може, погано, але — давали! Нарешті, коли мені приносили пакунки чи грошеві перекази, то ніхто мене не питав за паспортом, і ніхто мені не казав, як оце ви тепер, що я — людина невідома і підозріла!
А тепер я — гірший від індуського парія: роботи без документів не дістану, права на побут — також, але одночасно, як самі знаєте. згідно з нашими законами, я не маю права існувати без праці і без реєстрації на мешканні. Я є такий безправні, що мене навіть до в'язниці не беруть!
Ні, справді, заарештуйте мене! Тоді я буду в якомусь законному становищі, і вже ви будете ламати голову над тим, що зі мною робити. Може, як заарештований, я перестану бути для вас "невідомим" і тоді навіть буду мати право домагатися від вас підтвердження підпису на моєму грошовому дорученню!
— Ви, звичайно, жартуєте! — усміхнувся начальник.
— Зовсім ні! Я говорю цілком поважно!
— Але ж я не маю підстав заарештувати вас, кажу вам іще раз!
— Ну, то тоді мені залишається хіба піти когось обікрасти, або забити, щоб дати вам такі необхідні підстави.
— Думаю, що ви того не зробите...
— Ну то що ж мені тоді робити? Повіситися? Чи сказати вам: "Я таки звідси не уступлюся, не уступлюся, всупереч вашому розпорядженню"! Тоді будете змушені мене заарештувати!
Начальник задумався.
— Дійсно, заплутана справа! — відповів заклопотано. — Але я так думаю, що сидіти далі в Б. для вас безнадійно. Їдьте ще раз до Києва і у Верховному Суді Республіки розкажіть, як обстоять ваші справи. Коли документів не вдасться вам дістати назад, то добийтеся розпорядження зареєструвати вас у вас на побут. Маючи такий наказ, я вже зможу видати вам бодай короткотерміновий паспорт, як єдину основу для реєстрації на право мешкання. А там уже з цим паспортом будете собі якось далі радити. Підпис на дорученні вам також можуть там потвердити, бо знають вашу справу ближче. Я, на жаль, більше нічого для вас зробити не можу!..
З тим я на другий день виїхав до Києва.
ВИЯСНЕННЯ НЕЯСНОЇ СПРАВИ
Те, що сталося в Києві, нагадує цілком американський пригодницький фільм зі штучно нагромадженим "випадковостями".
Ледве я переступив поріг Верховного Суду, як попав у обійми чотирьох мужчин. Були це мої колишні колегі з міста З., звідки, власне вийшли джерела моєї справи.
— Мак?!! Олександер?!! На волі?!! Що ж це таке?!!
— Чи й мої кодеїн також такої думки, що я конечне мушу бути у в'язниці? — засміявся я.
— Ми — ні! Але такої думки є наші судді! Ви ж знаєте, чого ми тут сидимо? Та ж за тими дверима, де стоїть сторожа, само в цей момент відбувається наша розправа!
— Ваша розправа?!! А чого ж ви без охорони?
— Зараз все пояснимо!.. Але, насамперед, треба викликати з засідання нашого адвоката!.. Господи Боже! Та ж те, що ви на волі, цілком міняє пашу справу...
І вони всі стрімголов понеслися коридорами в напрямі залі засідань і вскорі повернулися зі своїм адвокатом.
— Ось тут, маєте: це — Олександер Мак!
До мене приступає здивований адвокат.
— Ви є дійсно Олександер Мак?
— Я, у власній особі.
— На волі — офіційно?
— Прецінь же не можете підозрівати, що я втік з в'язниці?..
— Коли вас звільнили?
— Двадцятого травня на підставі вироку Верховного Суду УРСР.
— Масте копію вироку при собі?
— Маю.
— Дайте мені її. Я вам поверну зараз після засідання. Можете бути певні, — звернувся до решти, — що ваша справа в виграна!
І побіг назад розмахуючи моїм папером.
— Тепер розказуйте, — звернувся я до колег, — що це все має означати?
Мої товариші, денервуючись і перебиваючи один одного, починають розказувати свою історію: арешт, трагічну смерть старого секретаря і "вибори" мене на "голову організації".
— А чого ж це не видно між вами мого "приятеля", що постарався для мене таку "високу посаду"? — спитав я.
— Ого! Його вже не побачите! Він, бідака був, таки м'якенький, так старався догодити слідчим, що повидумував на себе десятки різних "злочинів", як сам казав, доказати свою "безконечну відданість інтересам совєтської держави".
Спочатку йому обіцяли всякі полегші, але, коли зібралось багато матеріалу, то його справу відділили від нашої і засудили па 10 років.
— Шкода дурня! — мимоволі вирвалось у мене. — Адже лишилася жінка і троє дітей...
— А як було з вами далі? — повернувся я до попередньої теми.
— З нами було дуже погано, — оповідав асистент Ґ. — Коли б не ті зміни в НКВД, то ми, мабуть, волі не побачили б ніколи. Але коли Єжова зліквідували, а наших слідців порозганяли, то жінки директора і військового керівника, використавши свої зв'язки. повернула справу в добру сторону. На процесі в обласному суді ми заперечили всі свої попередні зізнання і розказали, як нелюдськи був забитий на наших очах секретар. Особливо ж помогло нам те, що вас, "голову організації", чомусь до нашої справи не приєднали, і ми внаслідок цього лишилися "безголовими".
Отже, два місяці тому назад на першому процесі в обласному суді нас всіх виправдали, видали всі наші документи і звільнили спід арешту.
Та ми знайшли чомусь неоправданого ворога в особі нашого обласного прокуратора Руденка. Хоч справа цілком очевидно була чиста, він лишився невдоволеним нашим звільненням і вніс протест проти вироку до Верховного Суду УРСР, щоб постанову обласного суду уневажнили і передали справу на новий розгляд.
Як потім ми довідалося від адвокатів, основним аргументом Руденка було те. що ви, "голова організації", є таки засуджені, але іншим судом.
Тепер можете зрозуміти, чому ми так втішились, побачивши вас на волі, і то якраз в такий момент, коли рішалася наша доля! Це — просто чудо якесь!!!
— А тепер, — попросили товариші, — розказуйте про себе.
Я почав розказувати, але в половині розповіди почувся рух, І до нас вийшов адвокат.
— Ну, що?
— Ну, як?
Засипали ми його питаннями.
— І добре і зле... — відповів трохи змішаний адвокат. — Ваше звільнення підтверджено повторно, але тепер проти Верховного Суду УРСР буде протестувати Прокуратура Республіка перед Сесією Верховного Суду СРСР, так само, як протестує проти звільнення Мака.
— І чим це може скінчитися?
— Чим це може скінчитися — не можу вам поки що сказати... У всякому разі, Сесії Верховного Суду Союзу відбуваються дуже рідко, а наскільки там скопичується величезна кількість, справ, то поки до вашої дійде черга, мине напевне рік часу. До того ви користаєтесь з усіх прав совєтських громадян і можете далі займати свої попередні посади.
Настрій у всіх, помимо тимчасової виграної справи, був пригнічений.
— Товаришу адвокат, — звернувся я, — чи ми можемо просити вас прийняти нас па консультацію; оскільки наша справа ускладнюється? Я, щоправда, маю тут свого адвоката, котрий боронив мене перед Верховним Судом УРСР, але є одна справа, про котру мушу говорити з вами також.
— Звичайно, прошу дуже!
Ми всі йдемо до адвоката до його кабінету.
— Товариш адвокат, — почав я знову розмову, — у мене є якесь підозріння, але воно таке неймовірне, що я навіть боюся про нього говорити!..
— Цікаво, — спитав адвокат, — що ж це за підозріння?..
— Скажіть мені, чи не було при справі моїх колег копії мого вироку з обласного суду?
— Була звичайно. А що такого?
— Чи ви не звернули уваги на ту копію?
— Ах, правда! Власне мене трохи здивувало, що то був якраз той примірник, який належав вам особисто.
— І що ви про це подумали?
—Правду кажучи, не звернув особливої уваги. Мабуть помилка?
— Ні, не помилка, товариш адвокат, а звичайна фальшивка! Фальшивка кримінального характеру!!!
— Себто?.. — здивувався адвокат. — Як вас розуміти?
— Зараз зрозумієте! Скажіть тільки, чи та копія була долучена обласним прокуратором ось цих підсудних — Руденком?
— Так. Це ж був єдиний аргумент, на якому він опер свій протест перед Верховним Судом Республіки.
— Ну, то тепер слухайте, що я вам розкажу: це страшне!
Вирок Верховного Суду у моїй справі був винесений ще третього травня. Я про це нічого не знав, але моя мати, котра була тут на процесі, поспішила до X. зустріти мене при виході на волю, бо їй сказав адвокат, що мене мусять не далі, як по двох-трьох днях звільнити.