Вийнявши його, витрусив на траву невеличкий бюстик Сталіна у формі генералісімуса. З хвилинку розгублено оглядав його, поклав назад до пакета, потім знову видобув...
— Що, вождю всіх часів і народів, здійснилося, кажеш?! — мовив до нього, тримаючи статуетку на витягнутій руці. — Ще й як здійснилося: пів-України уже перетворено на "зону", а про ту частину, яка залишилася незайманою, новітні стукачі-беріївці, звичайно ж, потурбуються!
Настромивши бюст на зламану гілки калини, Роман вийняв з речовика одну течку, другу... Котрусь із них, узяту навмання, погортав:
"6 жовтня 1989 року, — заходився читати перший-ліпший документ, що трапився йому на очі, — учень дев'ятого класу Іван Климчук з'явився у школі зі значком, на якому проглядаються жовто-блакитні кольори, що дуже нагадують кольори націоналістичного прапора, — читав він таким тоном, нібито доповідав "особисто товаришеві Сталіну". — Вчителька історії Журавської середньої школи Ірина Федорівна Волян, 1941 року народження, українка, безпартійна, бачила цей значок, але навіть не зробила учневі зауваження.
Ця ж учителька у розмові зі своїми колегами заявила, що "нема підстав називати репресії 30-х років "сталінськими", бо насправді ці репресії були "комуністичними". Сталін "сталіністом" не був, — пояснювала вона, — Сталін був комуністом. Так само, як не "сталіністами", а комуністами, були й тисячі інших, — як вона заявила, — "ідейних катів народу". Всі вони були комуністами, причому входили до керівного ядра Компартії. Отож на уроках дітям так і слід пояснювати, що ніякої такої "партіїї сталіністів", яка, мовляв, розгортала "сталінські репресії" в Украйні, в природі не існувало, зате існувала і, на жаль, далі існує, партія комуністів, котра й породила всі ці репресії і котра була і залишається носієм людиноненависницької ідеології. Відтак і терор, який вона розгортала, слід називати "комуністичним", і концтабори теж були комуністичними; а ще відбувалися "комуністичні партійні чистки", з арештами та розстрілами. І був ленінсько-сталінський комуністичний режим, який, за ідеологією своєю, завжди виявлявся комуністичним, а, за методами винищення власного народу, в усі часи залишався фашистським. Кому-кому, а дітям слід говорити правду".
Згадана Волян І. Ф. наполягала також на тому, що Нюрнберзький трибунал слід скликати ще раз, і судити тепер уже комуністів, осуджуючи весь комуністичний режим і комуністичну ідеологію".
"Яка ж ця жінка мудра і мужня! — захоплено подумав Владьо. — Навіть такі розмови в колі педагогів — це вже боротьба; так, це вже прояв боротьби, якої тепер майже не відчувається. Комуністи знову пробиваються до влади, вони знову нав'язують українському народові свою комуніст-фашистську ідеологію. Опір! Треба організовувати опір... цій україноненависницькій партії, людиноненависницькій комуністичній ідеології. То, може, я даремно знаходжу собі притулок тут, у Зоні, в той час, як комуняки поступово перетворюють на духовну зону всю Україну?!"
Авгура перегорнув сторінку й побачив ще одного доноса. "24 листопада 1989 року. Вчителька Журавської середньої школи Ірина Федорівна Волян, виступаючи на зборах педколективу, запропонувала відкрити в селі меморіальну дошку, з переліком односельців, які загинули під час комуністичних репресій 30-х років XX століття".
"Ні, справді, до чого ж мужня жінка — ця Ірина Федорівна! А я ж навіть не здогадувався, що ця історичка така незламна патріотка! Вийду з Зони — обов'язково треба буде навідатися до цього села і зустрітися з нею!"
Усе ще тримаючи теку в руці, Авгура замислено й похмуро дивиться на бюст Сталіна, далі кладе папери в мішок, бере рушницю і заряджає обидва стволи.
Закинувши рушницю за плече, він застібує гудзики гімнастерки, розкасує рукава і, привівши свій однострій у відповідність до вимог армійського статуту, знову бере до рук рушницю. Так, це розстріл! Зараз він має "ростріляти" самого Сталіна!
"І нехай потім хтось наважиться звинувачувати мене, що я розстрілював витвір мистецтва! Це неправда, я розстрілював образ комуніст-фашиста, з волі якого страчено і загнано до концтаборів мільйони людей багатьох національностей, зруйновано тисячі храмів".
— Звинувачення тобі, кате всіх народів, відоме! — якомога голосніше і суворіше проказав сержант. — Вирок — теж! По ворогові народу — плі!
Гіпсовий бюст розлітається на друзки. Опустивши рушницю прикладом до правої ноги, сержант на хвильку застигає у стійці "Струнко".
"Згоден, виглядає все це якось аж занадто вже театрально, — підсумував Авгура, — але повинен же був хтось виконати цей вирок народу. Нехай навіть символічно, але виконати його — вирок цілих поколінь, цілих народів, цілих століть! Так само, як хтось повинен був демонстративно залишити армію, яку комуняки і росіяни спробують кинути проти суверенної України".
11
Перш ніж відчинити дверцята "кацапського воронка", Ігуда припав до бокового скла і поцікавився, куди вони приїхали.
— Не бійтеся, не в управління КДБ.
— А чому ви вважаєте, що я боюсь цього? Боюсь вас? Ненавидіти — інша річ, ненавиджу.
— Нам і не таке вислуховувати доводилося, пане-товаришу Ігудо, — незворушно запевнив його капітан. — Але поки що... — на фіга ви там, в управлінні, потрібні?! За три квартали звідси — ваш студентський гуртожиток. Все, вільні!
Ігуда розчаровано повів підборіддям, і виразисто стенув плечима, демонструючи своє безмежне здивування.
— Тобто цього разу арешт і допити відміняються?
— Навіть не планувалися.
— Чудово. Але, говорячи про українську революцію, ви все ж таки кілька разів прохопилися, мовивши: "наша Україна", "наша влада".
— Що значить: "прохопився"? А чия ж вона, Україна? Ще вступаючи до школи червоних командирів, що мій дід мав прізвище Голотів, тому що походив з роду козацького полковника Голоти. Чого ви так витріщаєтесь на мене? Звільніть машину. І надалі, перш ніж казна-що патякати, думайте, добре думайте. Тому що, повірте мені, вміння думати цінується в будь-якій державі і за будь-якого режиму. Особливо ж — за режиму національно-патріотичного, який теж незабаром вималюється.
Ігуда помовчав, розгублено покректав.
— Нічого, прийдуть наші — вони розберуться, — неспішно, демонструючи якісь-там прояви гідності, залишав "кацапського воронка". Нібито й не виганяли його, а він сам залишав машину.
— До речі, ви вже мали б знати, Ігудо, — кинув услід йому капітан, затримуючи біля дверцят, — що таких, як ви, в партком запрошують не для того, щоб арештовувати, а щоб найбанальнішим чином вербувати. Це так, на майбутнє...
— А вам на майбутнє. Таких, як я, вербувати — річ марна, краще вже одразу арештовувати. Або й негайно розстрілювати.
— Вважайте, що в цьому питанні ми однодумці. І повірте: якщо виникне потреба, за цим, за розстрілом, справа не стане. І моя вам порада: вчиніть так, як вчинили після отого фуршетного скандалу.
— Тобто?..
— Зникніть на кілька днів у маєтку якоїсь провінційної матрони.
12
Заздрість... Не знати, коли й чому визріло в Миньові це почуття, але день при дневі червивило йому душу, затьмарюючи життя вічним клопотом і ваганнями, наче хтось марно, але затято катував ними; і було воно, нібито й не мстивою, а проте впертою, тупою і від того ще огиднішою. ЗАЗДРІСТЮ! Яка ніколи й не згасала в нім, а довго й чадно жевріла десь у закапелках свідомості прихованою жариною, ладною спалахнути від найслабкішого повіву чиєїсь удачі.
Ця вада Миньової натури була настільки очевидною і знаною, що ніхто у Спокутах навіть не вважав за потрібне докоряти йому, чи бодай згадувати про неї десь за столом, або в полі, бо, зрештою, нікого не обділено хоч краплиною такої ж болячки; та й не такий вже це страшний гріх, аби виживати через нього нелихого, тихого чоловіка з рідного села.
"Щастить же людям! Ну ти ба, щастить!.."
Ні-ні, Миньові не було потреби вимовляти цього. Зміст його терзань тут переставав належати словам, і закарбовувався у виразі обличчя, у пожадливому погляді, у зітханні, у затаєному подихові, з яким оглядав господарство сусіда, чи обмацував придбану кимось річ; довідувався про найдрібнітттий зиск чи несподівану удачу односельця, або й далеких незнайомих йому людей.
Село мало досить підстав, щоб вважати його пропащим заздрісником. Але воно й не здогадувалося, що в проявах, за котрі мовчазно засуджувало Миня, відбивалася лише невиразна тінь його справжнього єства; що вони були лише слабкими відблисками тих катів— них вогнищ, на яких він щоденно, без жалю, спалював себе, втративши надію відродитися коли-небудь з того духовного попелища й постати перед селом і самим собою доброзичливим й поблажливо олюдненим.
Існувала сила-силенна речей, які не давали йому спокою, але з якими Мирон Минович Миньківський, званий у селі просто "Ми— ньом", врешті-решт, примирювався, визнаючи їх недосяжними, або ж переконуючи себе, що вони нічого не варті. Лиш одне не відпускало його, одне не давало йому спокою ось уже впродовж кількох років...
Якось Спокутами розповзлася чутка, що Данило Стратник, з їхнього села, товариш його, Миньового, дитинства й одноліток, став... поетом! "Ким-ким?! Поетом?! Тепер уже справжнім, аж навіть членом Спілки письменників?" І це їхній, зі Спокут, недорікий Данило Стратник? Ось цього вже не може бути! Тільки не це! А тим часом невиразна й багато в чому сумнівна звістка ця раптом підтвердилася: спочатку у хаті старого Стратника з'явилося кілька журналів з віршами Данила, а далі й збірочка з його фотографією та біографічною довідкою.
Цю довідку Миньо, який саме приїхав з Києва, аби погостювати, перечитував безліч разів, і щоразу натикався на завчені слова її, мов на глуху стіну, котрої не міг ні пробити, ані обминути.