І, нехотячи, все ж звернув на себе увагу та полюбився май­страм і робітникам.

— Оцей пацанок, зразу видно, з робітничої класи походить, — показав на нього одного разу пальцем прораб. — Ти ж чий будеш?

— Сином наркома важкої промисловости! — без надуми рубнув Андрій і викликав загальний регіт.

— Да, да! — підхопили робітники. — По всьому видно, що це ти правду сказав...

І це ще більше прихилило симпатії на бік Андрія. Майстри розривали його на всі боки, бажаючи мати у своїй бригаді, а робітники говорили з ним поважно, наче з рівним собі віком і досвідом.

У праці Андрій забував про дійсність, залишаючи її за порогом школи чи ХПЗ. Але вона незмінно чигала на нього при виході й примарою супроводжала аж до наступних дверей. Число голодуючих зростало з дня на день, і їхні трупи все рясніше падали на холодних бруках міста. А життя столиці пливло поруч, пульсу­вало у напруженому ритмі, наче б не помічаючи того, що діялося. Дзвеніли переповнені трамваї, їздили авто­буси, люди поспішали у своїх справах, в театрах ішли фільми, опери, комедії й драми. А під кожною афішею без реклами, без гриму, без бутафорії й квитків відігра­валися також драми. І кожна з цих драм переступала фантазії найпонуріших драматургів, і кожна своїм тра­гізмом побила би всі твори того жанру і розторощила би найтвердіші серця, коли би була списана на папері й поставлена артистами на сцені. Але в реальному жит­ті, помножена на мільйони, вона перетворилася в бу­денне явище і перестала цікавити глядачів. Якщо ж і знаходилися чутливіші люди, що подавали милостиню в кощаві воскові долоні, то й ті ледве чи розуміли усю глибину трагедії, яка відбувалася в країні. Тут, на вулицях, ішов лишень її фінальний акт, а перші пройшли вже за лаштунками столиці. Лишень дідичний хлібороб, зв'язаний кров'ю і серцем з власним шматком поля і рід­ною хатою, міг збагнути все до кореня. Хлібороб, що вріс душею в землю, зрікшись своєї кормительки, зрі­кався і власного життя. І хлопець щойно тепер, маючи притулок і працю, починав відчувати розжираючу серце тугу за рідним селом, за стріхою, під якою наро­дився, й за осиротілою землею, що марно чекатиме весною любовного дотику мозолистих рук своїх госпо­дарів. Для Андрія, як і для кожного хлібороба, земля була чимсь живим, спорідненим, дорогим — земля була святою! Але не ця земля, яку вимостили камінням, за­ставили купами цегли та бетону, оперезали сталевими рейками і затикали стовпами з натягненими вгорі дро­тами, а та, що розсипалася під плугом, що пахла росами і зелами на обніжках, що стелилася від обрію до обрію і колосилася морем достигаючого збіжжя.

Цього року не дочекається плуга — лежатиме об­логом, бо її господарі не плугами, а власними пазурами у передсмертних судорогах розривають утоптані дороги і вимощені камінням вулиці; не буде обсіяна, бо сівачі власними тілами всівають неорані ниви; не видасть вро­жаю, бо женці самі впали жнивом під косою найжорстокішого косаря, ім'ям якого є голод.

Ох, як глибоко розумів їх тепер Андрій, якими близькими видавалися вони йому, хоч ні становищем ні навіть зовнішнім виглядом не могли з ним порівнятися. А він, сліпий і зарозумілий, ще так недавно намагався переконати себе, що не належить до них, що він інакший! Ні, не інакший. Він — зерно з тієї самої ниви, яке лишень чудом вискочило з коша і не потрапило поміж жорна смертельного млина. Чудом! Але це не давало йому права зріктися свого стану, не давало права, — як слушно каза­ла баба, — ховати голову в пісок і замикатися від правди на ключ. Навпаки, він був зобов'язаний дивитися, думати і запам'ятовувати. Запам'ятовував так, щоб не забути найменшої подробиці до кінця свого життя!

І, проходячи вулицями від брами до трамвайної зупинки і знову від зупинки до другої брами, хлопець уважно приглядався і прислухався до кожного вигнан­ця з рідної хати, до кожного приреченця. У шкіль­ній їдальні ніколи не з'їдав своєї пайки хліба — завжди ховав її у кишеню і потім віддавав якомусь знедоленому. Коли ж бачив мерця, з пошаною обходив його, підносив шапку і христився, байдужий, чи на нього хто дивиться, чи ні.

— Спочивай з Богом! — шептав. — Колись душа твоя дочекається гідних поминок...

Вертався додому пізно, приволікав до краю втом­лене працею тіло і душу, насяклу пекельними видивами. Мовчки мився в мисці з гарячою водою, вдягав домашню сорочку і сідав разом з господинею до вечері.

Лідія Сергіївна, видно, добре його розуміла, жалу­вала і намагалася розважити. Розпитувала про школу і про роботу, але він відповідав коротко і в'яло. В по­рівнянню до того, що бачив на вулицях, ніякі успіхи в науці й праці не мали значення.

— Воно все добре, — сказав одного разу. — Он прораб уже список склав на премію і додатковий пайок, якщо скінчимо на строк ремонт другого паровоза, і мене у той список поставив. Але я б кинув усе це і вернувся б додому. Тягне мене в село, до землі, так тягне, що, здається, і в колгосп уже записався б. Воно ж однаково, чи в ХПЗ чи в колгоспі — скрізь наймитом буду.

Лідія Сергіївна слухала його уважно і спокійно, як завжди, і відповіла:

— Тут, Андрію, не премія і не додатковий пайок важні. Важне те, що тобі дорога до науки відкрилася. Скінчивши фабзавуч, можеш на робфак записатися, а далі в інститут вступити. Ти ж тепер — "перша категорія". Коли ж вернешся в село, де тебе знають, утратиш усе і будеш знову куркульським сином.

— Та хіба ж я маленький?! — нетерпеливо насупив брови хлопець. — Сам знаю! Одне діло — хтіти, друге — зробити, як хочеться. Але, якщо вже й буду вчитися, то тільки на агронома. Рідного села мені, мабуть, уже не бачити, та все ж земля мені в стократ миліша від фабрики. Селяни теж ближчі мені, як робітники. От, не знаю лишень, чи до того часу хтось із них живий буде....

— Всіх не виморять, Андрію.

— Дав би Бог! Бо мені вже здається, що по селах й одної живої душі не лишилося. Такого їх тут по вулицях умирає, такого, що... Ет, мушу вже якось усе перетерпіти, як ви радили! Але терпіти нелегко, бабо, це ви теж правду сказали...

Андрій не мав часу на різні роздумування, але все ж інколи серця його торкався жаль до своєї при­браної баби. Здавалося, були такі близькі між собою, такі щирі й одверті, та однак Лідія Сергіївна ніколи нічого про себе не оповідала. Що він знав про неї? Що мала доньку Тетяну, сином якої ніби був Андрій, та ще якогось мимоходом згадала, що її покійний чоло­вік був лікарем і що воїни мали троє дітей. Оце і все. Коли чоловік був "покійний" — значить, умер. Це ясно. Але що сталося з дітьми, зокрема з Тетяною — Андрієвою "мамою"? Це ж йому, як-не-як, годилося б знати. Але Лідія Сергіївна не казала нічого. Коли ж не казала, то, видно, не хтіла, щоб він знав. Коли ж не хтіла — не можна було й розпитувати. І це хлопця ображало.

7

Так минув місяць.

Одного дня, ставши у чергу біля трамвайної зу­пинки, Андрій побачив знайому кумедну постать. Мусів добре напружити пам'ять, щоб упізнати того верткого хлопчину, якому колись відсипав дві жмені ячмінних круп. Цей випадковий знайомий нічим не змінився: був у тій самій поруділій великій свиті і баранячій шапці, що злазила йому на ніс, і такий самий худий, як соло­м'яна лялька-сміховинка. Єдиним новим додатком, що дуже здивував Андрія, була в'язанка книжок і зошитів, стягнена ремінцем, яку хлопчина тримав під пахвою.

Андрій чомусь зрадів і, мимовільно всміхнувшись, штрикнув хлопця пальцем у карк.

Хлопець рвучко обернувся, глянув на Андрія, від­ступив три кроки назад і почав його розглядати, мов якесь чудо, описуючи своїми тоненькими ніжками ши­роке коло.

— Угм! — сказав він, обходячи Андрія з усіх боків і міряючи його очима з голови до ніг. — Значить, "не сталі плохо жіть!.."[39]

— Атож! — засміявся Андрій. — А ти, бачу, в шко­лу ходиш, чи що?

Хлопчина черкнув себе великим пальцем навскоси через груди:

— А ти думав! Тепер дядя[40] приписаний і вчиться у тридцять сьомій трудшколі!

— Та ну?! — щиро здивувався Андрій. — Як же це тобі пощастило?

— А так: бабу заміж видав, вітчима, чи там діда придбав, а з дідом і приписку, і картки продуктові, і право в школі вчитися.

Андрій лишень очі вирячив.

— Бабу заміж видав?! — перепитав, не вірячи власним вухам. — Та брешеш!

— От, — їй-їй, не брешу!

— Та за кого?

— Ну, та за того ж п'яничку, що нас у повітці при­тулив. Не оповідав тобі?

Трамвая довго не було, й кумедний хлопчисько почав оповідати:

— Ой, сміха було!.. Сталося це вже зо три тижні тому. Щось не показується Манченко (того ж діда Ва­силем Манченком звуть)... Не показується Манченко з хати день і другий, а знаємо, що прийшов п'яним до дому. Баба й каже: "Піди, Грицю, подивися, що з на­шим господарем сталося. Чи не вмер часом із пере­пою? Що ж ми тоді робитимемо?" Пішов я. Дивлюся, а дід, — він, правда, тоді ще моїм дідом не був, але все одно... —Отже, лежить дід на підлозі і ледве стогне. Я — до нього, підняв, посадив під стіну, води подав і питаю, що з ним. "Нічого, — відповідає. — Перехвати трохи та й мало не ґеґнув". "А навіщо ж ви п'єте? — питаю. — Колись насправді ґеґнете". А він так жалісно поди­вився на мене і каже: "Мені однаково вмирати, синашу. Маю хворобу невилічиму, а смерти боюся, тому й п'ю". "Коли смерти боїтеся, — я йому, — то не пийте, бо вам не хвороба, а горілка кінця доїде". А він мов і не чує. "Паршиве воно життя, — скаржиться, — а вмирати не хочеться. Та ще коли б не сам. А то здохну і пес не гавкне. Раніше жив я зі сестрою і шуряком, а в них двоє дітей Оця ж хата моя і сестрина наполовину. Та як я почав пити, то сестра з чоловіком і дітьми втекли від мене у найману хату, а я сам остався. За горілку, бач, цілу родину проміняв. І тепер сам. І ще гірше мене страх глодає, а тому й п'ю ще більше. От і тепер: хоч би чарка горілки на похмілля, бо пече мене — хоч сказися!" А я саме в той день в однієї да­мочки у трамваї гаманець змалимонив[41] і цілих сім­десят рублів у кишені мав. То й кажу йому: "Я вам, дядьку, цілого півлітра поставлю, але зробіть, що по­прошу".