Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

А коли вона стратить весь маєток і втече в ліс, де немає лю­дей, то стає кайпірою[54].

— То той Зенобіо тепер живе десь тут у лісі?

— Пойзе, живе тут у лісі, якщо, звичайно, він взагалі ще досі живий і не забрався звідси де­інде.

Данко ледве встигав за довгоногим своїм су­путником, посміхався з його чудної мови і їв свій убогий сніданок.

— А як же ти втік від тамтих двох? — спитав, проковтнувши останній шматок.

— Пхе! Від вартового втекти — це штука, а вартовому втекти — зовсім не штука.

— То ти був вартовий?

— Пойзе. Коли б тобі дали пістоль у руки, на­казали дивитися на всі боки і заборонили спати, то і ти б був вартовим.

— А кого ж ти сторожив? Обу й Арасі?

— Пойзе, коли двоє таких п'яних маландрів лягає спати, а при тому бояться, щоб їх не накри­ла поліція, то мусять когось третього поставити на сторожі, ні?

— Ну, а потім?.. Чому ж ти від них утік?

— Кожна людина, котра має амбіцію й гроші найліпше робить, коли тікає від зверхника, що не шанує ні чужих поглядів, ні чужого права власности.

— І тоді ти прийшов до мене в печеру?

— Пойзе, кожна порядна людина, маючи до вибору, або сторожити п'яного Семипалого, або рятувати шляхетного, невинного хлопця, — ви­бирає останнє.

— Семипалого?! . — здивувався Данко і став пригадувати. — Семипалий... Семипалий... То, може, Оба є той самий криміналіст, про котрого рік тому назад писали всі часописи?

— Пойзе, коли людина має на обидвох руках тільки сім пальців, то мусить називатися Семипалим, а коли про неї багато пишуть у часопи­сах, то вона мусить бути дуже небезпечним кри­міналістом.

— Дивись! — дивувався Данко. — А я і не по­мітив, що у нього бракує пальців.

— Пойзе, підчас несподіваного нападу ніхто не має часу рахувати бандитових пальців.

— Зате я тепер можу обрахувати: тих бандит­ських пальців було СІМНАДЦЯТЬ, сеньоре Пой­зе! — з відтвертою ворожістю сказав Данко.

Рижий відповів не зараз. Дибав, не оглядаю­чись вперед, потім зітхнув і сказав з гіркотою:

— Пойзе, рахують і роблять відбитки тільки з тих пальців, які чинять злочин. Але ніхто ніко­ли не рахує і не відтискає тих пальців, які роб­лять добро...

Данкові стало прикро, і коли б він ще вчора почув такі слова, то напевне став би перепрошу­вати. Але навчений уже гіркими досвідами, він, хоч і був трохи зворушений поступком і слова­ми рижого, вголос сказав:

— Я буду, Пойзе, говорити так, як ти говооиш: коли людина рятує когось від смерти, то це доб­ре. Але було б ще ліпше, коли б та людина не була винна в тому що хтось від її вчинків мало не загинув... І, до речі, коли ми вже зійшли на цю тему: чи не міг би ти мені заоаз віддати моїх грошей?

Поставивши це питання, Данко сам занепоко­ївся, бо йому прийшла до голови думка, що Пой­зе його обдурив і тих грошей не має, або, коли має справді, то не схоче віддавати. Однак, поми­лився. Пойзе підняв свою пелерину, видобув з-за пояса туго набитий портфель і подав його Данкові. Потім хвилинку подумав, витягнув пістолю і віддав її також.

— Дякую, — на цей раз зі щирим зворушен­ням сказав хлопець. — Коли ти погодишся піти зі мною до Санто Антоніо, то мій тато за це тебе щедро винагородить, Пойзе. Будеш бачити!..

— Пойзе, — хитнув головою рижий і подивив­ся на Данка якимись посоловілими очима, — якщо твій тато захоче мені віддячитися, то не­хай тільки поможе мені захиститися від ворогів, від яких я не маю життя. Ти возьмеш мене з со­бою до Санто Антоніо?

— Але ж цілком певне, Пойзе! — розчулено пообіцяв Данко. — Возьму! І тато мій зробить все можливе, щоб тобі допомогти.

Так сказав Данко, а в той час подумав: "На­певне цього рижого дивака вплутала у свої тенети злочинна банда, і тепер він хоче якось від неї відкараскатись. Якщо так, то тато зможе йо­му допомогти, а навіть дасть якусь роботу".

Заспокоєний хлопець тепер уже з повним до­вір'ям йшов за своїм проводарем і розпитував про подробиці минулої ночі. Пойзе сам нічого не оповідав. Він належав до тих дивних людей, кот­рі позбавлені дару оповідання, але зате охоче відповідав на всі поставлені Данком питання, і з них хлопець довідався про все, що його ціка­вило. Виходило, що грали в карти цілу ніч до самого ранку. Спочатку щастило Арасі. Він ви­гравав і вигравав майже за кожним разом, а Семипалий програвав. Пізніше щастя несподівано відвернулося, і він програв усе до останнього тустона. Тоді Оба і Пойзе стали грати удовх. Арасі дуже просив позичити йому кілька кру­зейрів, щоб він міг відігратися, але, звичайно, ніякої позички не дістав. Семипалому дуже не щастило, і під кінець, коли вже почало розвиднятися, не тільки всі гроші відібрані у Данка, але й ті, що Семипалий мав з собою перед при­ходом до печери, опинилися в кишені Пойзе. Та­ким чином гра скінчилася сама собою, і всі троє, п'яні від випитої горілки і безсонної ночі, пішли в ліс. Печера була знана поліції, як пристанови­ще різних волоцюг, і залишатися в ній було не­безпечно. Пройшовши кілька кілометрів у глиб лісу, знайшли вигідне місце і вирішили отабори­тися для відпочинку. І тут Семипалому прийшла до голови думка заграти ще раз всім трьом. Пойзе мав дати до банку сто крузейрів, Оба дав Данковий пістоль, а індіянин... ну, індіянин не мав нічого і тільки пообіцяв на випадок програшу оповісти, чому вони з Данком опинилися в пече­рі Ітакватії.

— Що? — кинувся Данко. — І оповів?

— Пойзе, мусів оповісти, коли програв...

— Ну, і що ж він оповів?

— Е, коли чоловік п'яний, як темна ніч, він мало розуміє, що йому оповідає другий п'яний... Якісь бальони, фоґети, борг, гроші за хату, Мато Ґроссо...

Данко з великим зусиллям вгамував своє хви­лювання і сказав байдужо:

— Він страшний брехун, той Арасі. А ще, ко­ли вип'є горілки, то починає оповідати такі ні­сенітниці, що аж дивно слухати.

Рижий і далі йшов наперед, а тому Данко не бачив виразу його обличчя і тієї напруженої ува­ги, з якою той прислухався до інтонації голосу хлопця. Вловивши велике занепокоєння у пи­таннях, що стосувалися Арасі, зайда вдоволено всміхнувся, але відповів також цілком байду­жим голосом:

— Пойзе, всі п'яні говорять нісенітниці, а правді не ймуть віри...

Його останні слова злилися з шумом рясного дощу, який висів довго в нерішучосте над зем­лею, а тепер прорвався цілими потоками. Манд­рівники зупинилися, шукаючи якогось захисту. Але довкола був тільки ліс і відкрита рівнина праворуч.

— Пойзе, — сказав рижий, — я ще не чув та­кого дива, аби від того, що хтось стоїть, а не йде, він змокнув менше під дощем. Зате знаю напев­не, що чим скоріше людина прийде до якогось житла — тим скоріше обсушиться і обігріється.

— А у нас кажуть, — посміхнувся Данко, — що спритна людина повинна уміти ходити поміж дощем так, щоб і в найбільшу зливу вийти су­хою.

— Ги-ги-ги! — задеренчав рижий. — Людина, що вміє таку штуку зробити, може оминути у своєму житті багато прикрих хвилин...

Рушили далі. Дорога була дуже тяжка. Її пе­ретинали десятки більших і менших потоків, що текли з кам'яної поверхні Ітакватії вниз, у ліс, перегороджували широкі мочарі[55], або перепліта­ли ціпкі, повзучі рослини, які тяглися з лісу на рівнину. Ноги сковзались по мокрих каміннях і коріннях дерев, а різного роду реп'яхи чіплялися і набивалися в одежу. Тепер же, коли почався дощ, дорога стала ще гіршою, бо вітер, немов наполоханий велитенський птах, з розмаху трі­пав мокрими крилами, сліпив очі, забивав дух.

Данко почав уже втомлюватися, але не скар­жився і не просив відпочинку. Він тільки диву­вався, як можна при такій негоді пізнавати доро­гу, а врешті, зародився у нього сумнів, чи Пойзе й справді знає, куди йде.

— Пойзе, — спитав, — а ти добре знаєш доро­гу?

— Ха! — відповів рижий. — Як можна знати те, чого нема? Але зате кожен мусить знати міс­цевість, де народився і виріс.

— То ти походиш з цієї місцевости?

— Пойзе, шляхотна душа може походити з будь-якої місцевости...

На цьому розмова перервалася, бо дощ не да­вав говорити. Данко дедалі, то стомлювався все більше. Він щораз частіше тратив свого прово­диря з очей і мусів потім підбігати, щоб не від­стати зовсім. А цибатий Пойзе, немов би йшов по асфальтовому шосе при гарній погоді, просту­вав далі рівномірним кроком, навіть не оглядаю­чись на Данка.

Минуло так зо дві години, і хлопцеві врешті почало здаватися, що ні дощеві, ні тяжкій дорозі не буде кінця. Він цілком вибився з сил і гукнув:

— Пойзе, зупинися бодай на хвилину, нехай я трохи віддишуся!..

Рижий зупинився, почекав, поки Данко підбіг до нього, і тоді сказав:

— Це — дуже погано, коли молодий хлопець стратить силу вже недалеко від місця, куди має прийти.

— То нам уже недалеко?

— Пойзе, кожна дорога має свій кінець.

— Ну, все одно, дай мені трохи відпочити.

Данкові, по правді сказавши, дуже заважав пістоль. Він його спочатку тримав за поясом, по­тім переложив у кишеню, а тепер був би радий його взагалі позбутися, і тільки натяк на неда­лекий кінець мандрівки стримали його від того, щоб не викинути зброї десь в корчі.

— Слухай, — пригадав він раптом, — а де ж твій власний пістоль?

— Пойзе, — зітхнув обірванець, — коли на двох людей, одним з яких є Семипалий, випаде три пістолі, то Семипалий з них завжди забирає собі два.

— То він відібрав у тебе твого пістоля?

— Пойзе, мусів відібрати, коли я не давав добровільно.

— А навіщо ж ти віддав?

— Мудрий завжди мусить поступитися дур­ному, щоб не вийшло бійки.

Відпочили ще хвилинку і пішли далі.

Дощ несподівано почав ущухати, стрепіхата[56] хмара піднялася вище в небо, і довкола стало розвиднятися. І хоч все промовляло за тим, що незабаром знову буде злива, але на душі стало якось відрадніше.

Ще трохи-трохи — і Пойзе круто звернув лі­воруч на добре помітну стежку, що бігла просто в ліс, поринаючи в густі корчі. Побачивши цю стежку, Данко відчув приплив нових сил і ба­дьоро поліз за своїм провідником по каменистому ґрунті вгору.

Через яких, може, півгодини прийшли нареш­ті до оселі, обгородженої загостреними вгорі і щільно вкопаними один попри одному в землю грубими стовпами. За цим масивним частоколом не видно було нічого, крім комина, з якого сте­лився густий дим.

Ставши перед такою ж масивною брамою, Пойзе заложив два пальці в рот і свиснув так оглушливо, що луна з ляскотом покотилася по вершках дерев і обізвалася десь далеко в лісі.