І рідко хто пробує тікати, а частина в'язнів, зайнята в геодезичній і топографічній групах, ходить сама по тайзі без конвою й увечері повертається до бараків. Бо і що може почати людина в лісовій пустелі без харчів, без вогню, без ніяких знаряддів і без зброї? Оселі тут розкинені на віддалі сотень кілометрів одна від другої, а в тих оселях утікач знайде не допомогу, лише міліцію та НКВД, які, перше всього, спитають про документи.
— Хто такий Єзя Хлюдь? — спитав я шуряка.
— Своячок Троцького, — відповів Святослав. — Найстрашніший бандит зі синів Ізраїля, якого знає теперішній каторжний світ.
— Чому ж я його досі не бачив?
— Бо він тепер мало активний. Щойно починає вичухуватися від "буби", якої йому завдав Пєтя Большой.
— А це — хто такий?
— Другий бандит, сибіряк. Здається, зі секти хлистів. Каже, що він — такий самий різун, як і цар Петро "Великий", тільки, що не походить з монаршої родини і тому взяв собі ласкаво-зменшену форму імени і називається Пєтя Большой. Його цілий Сибір боїться.
— І цей Пєтя бився з... як його?.. Єзею?
— Бився. І ще як! Не на життя — на смерть.
— За що?
— Будеш сміятися: за релігійні справи. Ні, ні, я не вигадую — справді ворожнеча постала на релігійному тлі. Пєтя ж, хоча й хлист, чи яка там біда, — але страшний ворог атеїзму, а Єзя — завзятий противник релігії й Бога. От і побилися. Та так завзялися юдин на другого, що їх мусіли розділити. Єзю залишили в Кугурчі, а Пєтю вивезли в Семякіно — 20 кілометрів звідси. Пєтя сприйняв таке рішення, як страшну образу для себе й пониження, бо в Кугурчі хотів залишитися він. До речі, між Пєтєю і Крюком є також якісь порахунки. Пєтя, виходячи з табору, попередив Крюка, що при наступній зустрічі "прив'яже йому піонерську краватку", і Крюк навіть імени Большого боїться.
День минув у великому нервовому напруженні й здогадах: що то там видумали блатні, залишившись у таборі?
Однак, все ішло без пригод. Ми повернулися з праці, відбули перевірку, одержали вечерю й розійшлися по бараках.
На вечерю нам дали таку смердячу юшку, що я її навіть духу не міг знести. Віддав Бородачеві, а сам, набравши у бляшанку снігу, поставив її на розпалену до червоного піч і сів збоку чекати, поки закипить. Волів суху скоринку з окропом, ніж також, практично беручи, воду, лише брудну й смердячу.
За час нашої відсутности блатні перевернули в бараці все, але, видно, не дуже багато скористали, бо тинялися з понурими пиками й блимали на нас тьмавими очима, в яких відбивалися всі пороки світу. Ніхто не говорив голосно, і в бараці панувала нервозна тиша. Кожен знав, що буря висить у повітрі й може початися з хвилини на хвилину.
І вона почалася, але зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Чомусь думав, що босячня вчепиться до Бородача, а тим часом зачинщиком судилося бути мені.
Розгойданим кроком до печі наблизився Зип з новим чайником (уявляєте собі, що то за нечувана розкіш: мати в таборі новий чайник?!) у руках і, дивлячись нахабно мені в обличчя, зіпхнув з печі мою бляшанку, а на її місце поставив свій чайник. Бляшанка впала і покотилася, а Зип ще й підкинув її ногою та, дивлячись з викликом на мене, мовив:
— Сьогодні, шпана, п'ємо чай...
Я не озвався ні словом, наче справа мене не торкалася, а барак залягла ще напруженіша тиша. Але, коли вода закипіла, я відчепив від пояса свій кухлик і сказав:
— Ну, що ж: пити — так пити!..
І по цих словах, неначе б робив найпростішу річ, узявся наливати собі з чайника окропу.
— Ти!.. — диким голосом вереснув Зип, зриваючись із нар. — Ану, клади на місце!..
Та я, хоч у мені бренів від напруги кожен нерв, назовні виявив найбільший спокій і флегматизм. Саме тому, що Зип наказав не брати чайника, я наперед виполоскав кухоль і вилляв воду, а тоді почав поволі наливати вдруге.
Зипові, напевне, забило памороки від злости, і він, блиснувши раптом фінкою, станув навпроти мене, викривлюючи заслинені уста. Однак, поки зібрався скочити, я ще встиг поставити чайник. Злочинець був сильний і швидкий і тому самопевний, а моя зовнішність, як я вже згадував, була дуже обманна. Отже, недивно, що Зип прорахувався, кидаючись із такою відвагою на мене. Бо я блискавичним рухом ухопив лівою рукою його праве зап'ястя з піднятою фінкою, крутнувся до нього спиною, тоді перехопив правою рукою його попід пахву і перекинув собі над головою, подвоївши силу розгону, з яким він летів на мене. Все це сталося вмлівіч[32], і хряскіт поламаних костей, рик болю, важке падіння тіла, брязкіт переверненої печі і знову рик болю, змішаний з криками здивування, — все це лишилося далеко позаду від усіх моїх учинків, що становили собою один зі звичайних прийомів джіу-джітсу.
Випроставшись, я ще зрозумів, що бачу довкола себе вінок остовпілих з переляку облич, а потім усе змішалося в справжнє пекло: крики, бійка, вогонь і дим. Чи не пекло?..
Отямився я лишень у карцері, куди мене всадили на цілий тиждень і де було таки дуже паскудно: холодно, темно й голодно. Зате було спокійно. Може аж занадто спокійно, а мене кортіло дуже довідатися, що діється зовні.
Та, врешті, одного дня мене вивели з карцеру і повели до таборової канцелярії. За столом сиділо кілька пик, з яких я знав лишень одну — плоску, неначе намальовану на пофарбованій на червоно лопаті, пику начальника табору Рябухіна.
Випитавши мене всі потрібні (власне, непотрібні) персоналії, Рябухін звелів мені оповісти про причини бійки. А я з найдурнішим виглядом в очах, загикуючись і ковтаючи слова, заявив, що вношу скаргу на блатних нашого бараку. Обвинувачував я їх у тому, що вони злісно ігнорують усі ті добродійства, що ними засипають злочинців комуністична партія та уряд Совєтського Союзу, і вперто тримаються буржуазних навичок.
— Навіть у мене, — казав я з патосом, — у такого, можна сказати, закостенілого ворога радянської влади, починає підо впливом інтенсивної праці КВЧ, особливо завдяки глибокозмістовним та ідейним доповідям її представників, — повторюю, — у мене починає прокидатися свідомість. У мене — політичного злочинця! А що ж з блатними — з отим елементом, що є ближчим до партії й уряду, ніж ми, політичні? На них, на жаль, не видно найменшого впливу всіх заходів і старань КВЧ. Назвіть мені бодай одного блатного, який би перестав уживати нецензурні слова! Нема такого. Всі вони лаються, як царські генерали, як найгірші покидьки суспільства...
Через те, що поголовно вся адміністрація табору, включно з робітниками КВЧ, лаялася точнісенько так, як і блатні, мені не дали скінчити. Винагородили лишень кількома матюками і стусанами в потилицю та погнали до бараку.
Це було зараз після обідової години, отже, бараки стояли порожніми, і в нашому я застав одного лишень днювального — бувшого полковника Стопкіна. Злоязичні в'язні казали, що обличчя Стопкіна після того, як йому зголили вуса, стало подібним не до обличчя, а до чогось зовсім протилежного. І в тому була велика доля правди, бо я особисто, дивлячись на Стопкіна, завжди почував ніяковість, ніби бачив перед собою, щось вкрай непристойне.
— А-а! — зустрів мене Стопкін злорадним хіхіканням. — Товариш революціонер! Ну, як вам сподобалося в карцері?
— Сподобалося, ваше прєвосходітельство! — відгризнувся я. — До праці не треба ходити, не треба з босяками зустрічатися і на сороміцькі речі дивитися...
Видно тому, що, виголоджений на тюремних харчах, не мав червоної крови, Стопкін не почервонів, а лишень пожовтів.
— К-каналія!.. — з присвистом зашипів він. — Ти думаєш, що в тебе морда краще виглядає, ніж моя?
— При чому тут морда? — спокійно здивувався я. — Кожен має лице, чи, як ви, ваше прєвосходітельство, зволили сказати, морду таку, яку йому Бог призначив мати. Справа лишень у тому, з якою гідністю хто своє лице і звання носить... Але, бачу, тут водиця кипить. Чи не дали б ви мені напитися чайку, ваше прєвосходітельство?..
— Цвіркай, цвіркай, насміхайся!.. Над старим чоловіком легкою насміхатися!.. — у безсилій злобі, майже плачучи, вихрипів Стопкін.
— Чому ж ви вважаєте, що я насміхаюся, полковнику? Чень же до цього часу ви могли би бути генералом. Не хотіли би цього, боїтеся, чи соромитеся?
— Не хочу про це ні знати, ні думати! — вереснув гістерично Стопкін. — На чорта мені всякі нісенітниці, за які треба лишень каратися!..
— Справді, коли щось вважається нісенітницею, то не варто до нього ані стреміти, ані за нього каратися... — згодився я, усміхаючись. — Тому, давайте нап'ємося чайку, ваше прєвосходітельство...
Настояний на пахучих порічкових, малинових чи вишневих прутиках, чай пах приємно й здорово. В мене ще була грудочка цукру, і я, великодушно поділившись нею зі Стопкіним, відразу поправив його гумор і навіть настроїв примирливо до себе.
— Що нового? — спитав я, сьорбнувши гарячого чаю.
— А от, не бачиш? — показав довкола себе рукою Стопкін. — Дошки пообгорали, мало весь барак не пішов із димом, людей покалічили. Рябухін утрати на десять тисяч рублів нарахував. Навіть більше.
— Це він бреше, звичайно. Звідки ж тут набереться десять тисяч?
— То ти так думаєш. А Рябухін думає інакше. Він лікування і похорони порахував, а до того — втрату робочих годин тих в'язнів, що в лікарні лежать... Знову ж, ремонт бараку, дошки, цвяхи... Це, брат, державі у добру копійку влетіло.
— Справді, горе страшне!.. Але ви, ваше прєв сходітельство, про якісь похорони згадували. Кого поховали?
— Федора Бородача.
Від цієї відповіді на мій бадьорий настрій упала густа тінь, і охота жартувати відразу минула.
— Бородача вбили!.. — вирвалося в мене.
— Не вбили йото — поранили, — поправив мене Стопкін. — І рана не така то вже страшна була. Але зараження крови його вбило. Вчора поховали.
— Зараження крови... Звичайно... Адже в лікарні для в'язнів ні ганчірки чистої, ні йодини нема, дарма, що Рябухін видатки на хворих тисячами рублів обраховує... І похорони!.. Скільки нарахував Рябухін за те, що голе тіло виволокли з табору й зарили в яму?..
— Та йди ти к чорту! — злякано махнув руками Стопкін. — Також мені розмови заводиш! Мало тобі десятки? Хочеш іще другу заробити?
— Підеш доносити? — спитав я просто, відкинувши комедію з титулуванням.
— Ні, — заперечливо покрутив головою Стопкін.