Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Це я зробив тобі. Візьми, — повторив ще раз.

Данко миттю вилетів з оки і побіг додому, де застав падре Вісенте, що приходив кожного разу, коли Сокіл повертав з лісу, і підучував його портуґальської мови.

— Дивись, дивись! — здивувався Сокіл. — А це що за маскарада?!.

А Аліса, як звичайно, заломила руки і заго­лосила:

— Носса Сеньора Сантіссіма!.. Що той чорномазий виправляє з дитиною!!!

Всі, в тому числі й отець Вісенте, почали го­лосно сміятися, бо вже кому-кому, але не муринці Алісі було називати індіянина чорнома­зим: Коарасіаба виглядав принаймі втроє білі­шим від неї.

Кінчилося це все тим, що осиротіла дитина всім серцем прилипла до старого індіянина, ви­кликаючи на кожному кроці плаксиву за­здрість Аліси. Данко весь вільний час проводив у товаристві Коарасіаби, або дивлячись, як ста­рий виплітає кошики і торбинки, або вправляючись під його керівництвом у стрілянні з лука, або слухаючи старі індіанські перекази й легенди.

Коарасіаба охоче розказував йому про най­вищого індіанського бога — Тупана*, і про малих божків з доброю, або поганою вдачею. Добрим божком був Аняґа*, котрий переслі­дував брехунів, шахраїв і пройдисвітів та карав їх. Добрим був також Макашера* — опікун доріг і подорожуючих. Злим божком був Каапора*, котрий жив на вершках дерев і їздив на осідланих антах*. Хто зустрівся, як твер­див Коарасіаба, з Каапброю, перетворювався також у злого божка Кайпору*, або зали­шався нещасливим на все своє життя. Курупірас* зроджували у людей погані настрої, а Мараґіґана* віщувала смерть.

Оповідав Коарасіаба також багато різних історій про злого Сасі* — маленького, зелено­го чортика, з вивернутими назад ніжками і з пораненою правою долонею, котрий залюбки зводить подорожних з дороги і робить їм всякі прикрості, коли не бачить опікуна подорожних Макашеру.

Серед усіх тих злих і добрих божків, Коара­сіаба виділяв з особливою пошаною Суме*, котрий ще в давню давнину навчив індіян ви­рощувати мандьоку*, бавовну, кукурудзу та інші корисні рослини.

Данко інколи цілими годинами слухав опо­відання, як гарні казки, але вдавав, що вірить, аби не образити Коарасіаби. Інколи він сам, щоб зреваншуватися, оповідав своєму старому приятелеві про Европу, про війну, а найбільше — про свою батьківщину, котрої, правда, не пам'ятав, але любив. Коарасіаба особливо охоче слухав про Україну, хоч зовсім її не уявляв. Та, слухаючи Данка, він прийшов до переконан­ня, що українці напевне належать до племен тупі, а українські вороги — до тапуя. Українських провідних людей навіть і сам Дан­ко в розмовах з Коарасіабою мусів називати морубішабами, як називають індіяни вож­дів своїх племен, бо інакше Коарасіаба його не зрозумів би. Хлопцеві, правда, трохи смішно було казати: "морубішаба Хмельницький", "морубішаба Мазепа", "морубішаба Петлюра", але в індіанській мові не було інших слів, що засту­пили б потрібні титули.

Нераз, оповідаючи про ті, чи інші кривди, що їх доводилося зазнати українцям від своїх ворогів, Данко впадав у гнів і міцно стискав дитячі кулаки, а Коарасіаба сумно хитав голо­вою і казав:

— Так, так, це — тапуїтіньґи. Вони скрізь роблять те саме...

Дивна приязнь між старим індіянином і ма­лим білим хлопчиною кріпла з кожним днем і набирала глибшого характеру. Данко вивчив уподобання і вдачу Коарасіаби, знав його ма­ленькі слабости і завжди старався їх задоволь­нити. Він непомильно відчував, коли старий мав охоту на пиво, коли — на шімарон, а коли — на рожеву, соковиту ковбасу, котру любив понад усе в світі. На прохання сина Сокіл наказав Алісі варити щодня трохи страви для обох індіян. Вони багато не потребували. Мищинка чорної фасолі, а до неї трохи рижу, або фарофи[30] — і обоє, а особливо Коарасіаба, були вдоволені. Данко також постійно дбав, щоб у Коарасіаби не вийшов тютюн і шімарон, щоб були дрова в хатині, бо в холодні ночі старий звичайно просиджував коло вогнища. Словом, Данко більше дбав і думав про старця, як його власний внук.

Одне лише дивувало малого Сокола: досить йому було спитати, звідки прийшов Коарасіаба до Санто Антоніо, як той прикидався глухим і німим, і ніякі випитування, ніякі наполягання не помагали, тільки сердили старого і кінча­лися тим, що він виганяв Данка геть. Огірчений хлопець біг тоді шукати Арасі й звертався з тими самими питаннями до нього. Але й Арасі в тому відношенні був цілком подібним до ді­да: він розмовляв охоче про всі речі, за винят­ком того, звідки він походить і що означає знак сонця на грудях. Данко колись побачив, що той знак має також і внук, а тому постійно про нього питався, але даремно.

— Чого ти чіпляєшся до мене?! — нетерпе­ливо відповідав питанням на питання Арасі. — Я не знаю... Був маленьким, коли ми прийшли сюди. А взагалі — я бразилієць.

Особливо тісної дружби між Данком і Арасі не було, хоч вони бачилися щодня й інколи го­динами бавилися разом. Але Данко мусів ходи­ти до школи, мусів багато вчитися, не смів га­няти по вулиці, ліпити греблі з болота, коли падав дощ, не смів дряпатися по деревах, або ходити до лісу на полювання гадюк, — себто не смів нічого того, що найбільше подобалося Ара­сі. Тому молодий індіянин, знудившись вирізу­ванням човників з кори, будуванням шатра, або грою в пітеку, покидав свого малого товари­ша і біг туди, куди його приваблювала цілко­вита свобода рухів. Та попри це все Данко уважав Арасі за свого близького товариша.

Непомітно минали роки...

Сокіл і далі працював у лісах, заробляв добрі гроші і вже не тільки був власником парцелі, на якій мешкав, але мав багато гектарів землі серед пралісів, де найняті робітники корчували дерева і садили каву.

Данко ріс, міцнів і добре вчився. Одну за од­нією він поперечитував уже по кілька разів усі дозволені йому книжки з монастирської бібліо­теки, але завжди почував якийсь розумовий голод. Тому чим далі, то частіше навідувався він у позашкільні години до монастиря і проводив багато часу в розмові зі священиками.

Сторінка бразилійської історії

Одного разу кабокльо Сілвіо, котрий приходив звичайно до Соколів рубати дрова і обробляти город, сидів після обіду в кухні й розмовляв з Алісою.

— Казав Самір, — почав він, — що падре Вісенте сьогодні знову копає: скарбів шукає.

— Ет, вай на онда! — відповіла служ­ниця. — Те, що скаже брехун Самір, я завжди записую на комині! Напевне священик город копав, а Самір вже й брехню пустив!..

— Еге, "город"! Під муром копає яму на го­род?

— Щось я не вірю в ті скарби, — говорила муринка, завзято шуруючи баняк. — Скільки то вже люди набрехалися про ті скарби, а ще ніхто нічого не знайшов.

— А ти думаєш, що ці скарби легко знайти? Не бійся, єзуїти їх добре ховали, та ще й за­клинали при тому.

— Барбарідаде! — скрикнула Аліса з великим обуренням. — Як це священики могли заклинати?! Заклинають тільки ті, що знаються з чортом!

— Неправда! — запротестував Сілвіо. — Різ­ні заклинання бувають: одні від чорта, а другі — від Бога. Коло єзуїтських скарбів стоять на сторожі святі, котрі тільки тоді відкриють до­роги, коли єзуїтська кривда стане оплаченою.

— Коли б так було, то для священиків би вже дорогу відкрили.

— Коли ж священики не вміють і не хотять шукати, як слід. Ти знаєш, де єзуїти ховали скарби?

— Знаю. Всі кажуть, що під водою.

— А бачиш!.. А падре Вісенте копає під муром.

Данко вже не чекав кінця розмови, а тихень­ко висунувся з дому і мерщій побіг до монастиря. Він уже й перед тим чув нераз про якісь величезні скарби, які мали поховати отці єзу­їти в Бразилії, але ніколи докладно не міг до­відатися, навіщо це було зроблено.

Задиханий від скорої ходи, застав отця Вісен­те коло криниці, де він обмивав замащені гли­ною руки.

— І ти прийшов на скарби дивитися? — спи­тав з усмішкою священик, попереджуючи Данкове привітання.

Данко зніяковів:

— Як падре знає? — почервонівши, спитав своєю чергою.

— Бо не ти перший сьогодні приходиш, і всі питають про скарби.

— А... А це правда?

— Що? Що я шукаю скарбів? Правда, мій сину, але не таких скарбів, про які говорять люди...

— А яких?

— Великих скарбів, Данку... Більших, як золото і дорогоцінні каміння!

— О, падре Вісенте... — благально зложив руки Данко.

Священик посміхнувся добрячою урмішкою:

— Знаю, знаю: уже хочеш відразу про все довідатися... Такий з тебе цікавий хлопчина росте... Ну, ходім до хати, оповім тобі дещо. Сонце, бачиш, як пече...

Щасливий Данко попростував за отцем у при­міщення монастиря, де в грубих мурах стояла приємна прохолода.

Отець Вісенте попросив одного з вихованців принести збанок зі соком маракужі, котрий тут літом п'ють з водою, або й замість води, і, сівши навпроти Данка за маленьким столиком, почав:

— Бачиш, сину мій, на цьому місці, де ми зараз з тобою сидимо, вже в сімнадцятому сто­літті знаходився єзуїтський редут*. Знаєш, що це таке?

— Ні, — щиро признався Данко.

— Як не знаєш, то слухай від самого по­чатку...

Падре Вісенте, цоналивавши собі й Данкові до шклянок соку і зробивши кілька ковтків, став оповідати.

— Отож, як ти вже знаєш, у шістнадцятому столітті на землях Південної Америки почали господарювати дві держави: Портуґалія та Еспанія. Від теперішнього Сан Павло на північ хазяйнували портуґальці. Еспанці опановували землі, що нині є державами Уругвай, Парагвай та Аргентина, а також Центральну Америку. Твердо визначених кордонів не було, а тому обидві країни часто воювали між собою за ті, чи інші території, особливо на півдні.

Спочатку, як еспанці, так і портуґальці опа­новували терени при допомозі грубої сили. Ад­же на нововідкритих землях жили сотні тисяч диких індіян, котрі дуже негостинно зустрічали непокликаних гостей, що поводилися, як жор­стокі господарі у чужій для себе країні. Наїзни­ки потребували земель, лісу, копалин, потре­бували рабів і потребували безпеки для свого життя. Останнє, звичайно, було найпотрібніше, бо ні багатство, ні раби мертвому нінащо не придалися. А смерть чигала на кожному кроці, оскільки дикі індіяни дорого продавали свої землі, свої права і свою свободу. Ні один кольонізатор не був певний свого завтра і не знав, чи за кілька годин вся його загосподарена і роз­будована кольонія не перетвориться в руїну і згарища, а сам він не буде лежати покаліченим трупом.