Люди почали ховати в своїх домівках все, що тільки лежало під відкритим небом, а деякі ховалися і самі хто куди, не бажаючи опинитися на шляху у стрімкого вітру, який легко міг би збити з ніг та його супутника дощу, котрий вже готувався рясно залити своїми чималими краплинами все навколо.
Шумів грім… метушились люди… а фотограф все сидів поглинений думками.
Проходив час, а спогади в голові Миколая і не думали завершуватися, після чого він чітко вирішив для себе, що час повертатися до реальності, оскільки хлопець настільки глибоко занурився у власні думки, що повернення до дійсності ще хоча б на пару хвилинок пізніше вже могла б відгукнутися запамороченням голови і неможливістю відрізнити реальність від мрій.
— Густаво! Густаво, прокидайся.
— Вже час посадки? – Не розплющуючи своїх очей запитав харизматичний колумбієць.
— Боюся що ні, мій друже.
— Нічого боятися, Макі, якщо ще не час нашої посадки, то скоріше за все рейс всього на всього затримали на пів годинки. Так буває. Ти ж не перший раз літаєш.
— Гадаю тобі краще прийти до тями, друже, бо це не сильно схоже на звичну затримку рейсу.
— Madre de Dios! – Промовив Густаво побачивши все те, що коїлося ззовні. – Як уві сні…
— Не думав, що таке скажу, але я виявився правий – це все точно не схоже на півгодинну затримку літака…
— Ураган… – З нотою страху в голосі прошепотів Густаво.
— Ураган… — З відповідним хвилюванням вимовив Миколай, чудово розуміючи факт того, що сьогодні їм навряд чи вдасться дістатись вдасться дістатися на інший край острова не кажучи вже про чарівний і захоплюючий Лондон.
***
До цього самого дня Миколай ще ніколи не зустрічався віч-на-віч з подібними стихійними лихами. Він народився та прожив все своє життя в Києві, де клімат жодним чином не був схожий на те, що його довелося побачити тут.
Так, звичайно в літку і на батьківщині бувала така спека, що хоч голову можна було втратити або ж дощі восени лили так, що могли влаштувати справжній потоп, особливо на Подолі, однак зараз перед його очима з кожною наступною хвилиною наче по наростанню розгорталася справжня картина, котра наче зійшла зі сторінок священного писання, змушуючи відчувати в глибині своєї душі ті емоції, які раніше були незвіданими.
Хлопці не покидали терміналу, оскільки в ньому було, принаймні так здавалося, набагато безпечніше, ніж в інших місцях, які виднілися ззовні.
Не довго думаючи, вони прийняли рішення перейти у трохи міцнішу частину будівлі, де стіни були виготовлені з чогось впевненішого за звичний для тутешніх місць дерев'яний каркас, котрий легко зносив невеличкий, але впевнений у собі смерч.
— Ще цей дурний сон. – Бормотів Густаво.
— Що?
— Кажу: сон поганий наснився.
— І що ти там побачив?
— Краще розповім, як сам зможу його обдумати…
— Добре.
— Я вже бачив подібне пару разів. – Ствердив Густаво, але впевненості його голосу точно трохи не вистачало.
— Цей же самий сон?
— Ні… я про ураган.
— Серйозно? – Здивовано запитав Миколай, попутно намагаючись зробити фотографію.
— О, так! – Із захватом промовив парубок. – Одного разу на узбережжі Картахени, коли мені було років дев'ятнадцять і одного разу на Барбадосі, ще в дитинстві.
— І як?
— Що як?
— Як ти це переніс?
— Коли це трапилось на Барбадосі мені все сприймалося із певним захватом.
— Як подібне може сприйматися із захватом?
— Повір мені, коли ти семирічний хлопчик, який все ще живе в своєму світі див, мій друже, звичайнісінька палиця може перетворитися на меч самого короля Артура або ж прогулянка на катері здатна подарувати тобі відчуття справжнього піратства, що вже там казати про настільки величні подію для дитини, як величний буревій!
— Так, ти маєш рацію. – Цілком погодився із ним Миколай. – А щодо другого випадку?
— Важко сказати.
— Чому?
— Тому що коли почався буревій я був настільки п'яним, що ледве стояв на ногах, а коли він був у самому розпалі я вже цілком забув про нього і у думках був зовсім в іншому місці.
— Символічно.
— Si! Але і я вже не був семирічним хлопчиком.
— Якби там не було, але зараз нам обом вдасться відчути цей ураган по повній і цього разу точно на тверезу голову.
— Ну тут би я не поспішав.
— На превеликий жаль, поспішати нам вже точно нікуди.
— Я не про це, Майк.
— А про що ж?
— А про те, мій східноєвропейський друг, що якщо мені не зраджує пам'ять, я вже бував на цьому мальовничому острові і прямо навпроти нашого з тобою терміналу мусить знаходитись доволі непоганий бар!
— Облиш.
— Я б із радістю, compadre, але так складуються обставини, що сьогодні ми навряд чи зуміємо кудись відлетіти. Поспішати нам точно нікуди, ти сам це казав.
— Казав… — Із сумом прошепотів Миколай.
— Тож гадаю це не така вже й безглузда ідея пробігти під рясним дощиком пару хвилин і дістатися затишного закладу, де ми розіп'ємо трохи рому…
— Вина. – Різко ствердив Миколай.
— Вина так вина… і ще, повір мені ти не пошкодуєш, поласуємо лангустами, які тут не тільки найсмачніші в світі, а ще й коштують в рази дешевше стейку.
— Вмовив.
— Я в собі не сумнівався, а в тобі, Майкл, тим паче!
Буря аж ніяк не збиралася вщухати, вона тільки входила у справжнісінький апогей свого нестримного стану. Правду кажучи, вона не була схожа на руйнівну силу, таку як ураган "Катріна", котрий зруйнував чи мало доль в штаті Луїзіана і особливо в його головній метрополії Новому Орлеані, наслідки якого могли викликати саме лише жахіття, в той час як тутешній буревій на острові був, нехай і схожим на подібне нищівне лихо, але все ж таки максимум міг пошкодити пару автівок й повалити кілька пальм, оскільки найсерйозніший етап випробування випав тим, хто застав ці події на воді, однак незважаючи на це жоден здравомислячий людський індивідуум не став би підіймати в небо літак в подібну погоду.
Для Миколая це була кара, до того ж зв'язок був схожим на справжнє пекло, що унеможливлювало як слідкування за мережею так унеможливлювало зв'язок із домом, що більше за все впливало на хлопця, але навіть незважаючи на подібне, він все одно всіма силами намагався підтримувати впевненість та стійкість, в чому йому як ніхто інший допомагав Густаво, який за ці дні наче перетворився на маленького янгола, котрий вірно сидів на його плечі.
Вони вірили в те, що їм вдасться знайти вирішення і хлопцям вдалось переконати самих себе в цьому факті, який миттєво ж став для них неоспорюваним, оскільки в їх серцях все більше і більше розгорався благий запал.
Цей самий запал їх переслідував і в ту саму мить, коли вони перебігали з терміналу до бару, гріючи в своїх головах думки про затишок, які ніяк не покидали їх обох та душевну теплоту, котра мала розкритися у повній мірі після першого ж невеличкого ковтка доброго місцевого рому або ж вина, як того хотів Миколай.
Але перед цим ще треба було добігти до закладу, оскільки стрімкий вітер і доволі прохолодний та не менш стрімкий за вітер дощ аж ніяк не давали проходу парубкам.
Краплі дощу постійно потрапляли в очі, не даючи можливості як годиться роздивитися дорогу і навіть власні пальці на витягнутій вперед руці, що вже там казати про все інше. В свою чергу вітер попросту збивав з ніг не даючи гідний чином втримати рівновагу, що на пару з розкиданим довкола сміттям не добавляло легкості їх пересуванню.
В один момент Миколай схопився за Густаво, а Густаво впився своїми нігтями в свого товариша настільки міцно, що подекуди навіть залишив невеличкі криваві сліди, однак фотограф не звертав увагу на біль, бо прилив значної кількості адреналіну до крові просто на просто не надавав йому подібної можливості. Вони підтримували один одного як могли і йшли крок за кроком вперед, роблячи все від них залежне для того щоб пробитися крізь цей жахливий буревій, котрий ні за яку ціну не бажав їм піддаватися, тому те єдине що їм залишалося – продовжувати рух, не озираючись назад, не міркуючи ні про зайве, лише зберігаючи віру в самих себе та свого ближнього.
Врешті-решт, з відмиранням чималої кількості нервових клітин, їм вдалось дістатися до бару з рознесеним в усі боки волоссям і цілковито просоченим одягом від дощових крапель.
— Невже ззовні все дійсно настільки жахливо? – З характерним акцентом запитав у хлопців чоловік середніх років, доволі тучний, із приємною бронзовою шкірою, цілковито лисий і найголовніше дуже приємний своїм характером і зростом приблизно в два метри, який працював тут адміністратором.
— Аж ніяк. – Ствердив Миколай, попутно переводячи дух.
— Тоді чого Ви такі… замучені, джентльмени?
— Це так в нас клекоче захват, шановний. – Відповів Густаво.
— Щодо чого?
— Щодо Вашого чарівного лангуста та пляшечки доброго білого вина.
— Цього в нас не відняти! – Широко посміхаючись відповів чоловік. – Проходьте, будь ласка, сідайте за будь який столик, окрім зарезервованого в дальньому куточку, я попрошу щоб Вам принесли теплі і сухі полотенця.
— Велике Вам дякую.
Заклад був доволі затишним, навіть незважаючи на вітер, що гучно завивав ззовні іноді не даючи можливості навіть почути зі спокоєм власні думки, але навіть цей неприємний момент одразу ж розчинявся після того, як ти опинявся серед тутешньої душевності.
При ретельному огляді Миколай скоріше б назвав це місце невеличким рестораном, але на ділі в такі заклади приходили скоріше для того, щоб пропустити пару келихів чогось хмільного ніж провести чарівну вечерю.
Так, варто признатися, з початку своєї подорожі Миколай доволі добряче встиг звикнути чарівних краєвидів, але замислившись над тим, що якби він сидів у себе в квартирі в Києві та неочікувано побачив би фотографії з цього місця та вид з тамошнього вікна, незважаючи навіть на буревій, в глибині душі парубка без зайвих сумнівів прокинулися б доволі захопливі емоції, котрі б збудили б в ньому дух свободи та умиротворення, яке не важко знайти в місцях подібних цьому.
Зайнявши свої місця хлопці, не довго думаючи, вирішили не дочікуватися вина та лангуста і посмакувати легким аперитивом у вигляді легендарного коктейлю "Cuba Libre", який на диво тут відчувався зовсім інакше ніж будь де. Можливо свою роль відігравали емоції та хвилювання, а можливо місцевий бармен був неповторним майстром своєї справи, так чи інакше, але напій дійсно був настільки чарівним, наскільки це тільки можна було уявити.
Буря, по-трошки, починала вгамовуватись, хоча і дощ не переставав лити як із відра, однак вітер доволі помітно став спокійнішим, хоча і все одно насторожуючим.
Ззовні почали їздити автівки, по трохи виходили люди, на свій страх та ризик, але все одно у хлопців не було бажання марно готувати власні надії на те, що рейс відновлять та вони вже завтра зможуть дістатися України.
Час… їм так був потрібен час, якого не було… зовсім не було… факт, про який вони не могли знати, але вже починали здогадуватися, оскільки з плином часу починав з'являтися і зв'язок, а із ним надходили все нові і нові новини, котрі не несли із собою бадьорості та впевненості, а лише все більше і більше збуджували в глибині самого нутра небажання вірити в те, що мало ось-ось статися.
— Прошу! – Мовив до хлопців адміністратор, особисто поклавши перед ними замовлення і краєм ока звернув увагу на стрічку Миколая.
— Велике Вам дякую.