Спершу Верховна Рада затвердила "Концепцію роздержавлення і приватизаціїпідприємств, землі та житлового фонду".[37] Для відчуження об'єктів загальнодержавної власності був створений центральний орган виконавчої влади – Фонд державного майна України. Згідно з положенням, затвердженим ВР України у липні 1992, Фонд мав розробляти політичний курс на Приватизацію державного майна, виступати його орендодавцем і виконувати інші функції управління державною власністю. Обов'язком Фонду ставали: розробка проектів державних програм приватизації, подання їх на затвердження Кабінету Міністрів України, здійснення контролю за виконанням затверджених програм, залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації, участь в укладенні міждержавних угод з питань власності тавикористання державного майна. Відповідно до Указу Президента України "Про регіональні відділення Фонду державного майна України" від 13 грудня 1993 була створена мережа регіональних відділень та представництв, покликана разом із центральним апаратом організовувати і проводити приватизацію державної власності, стежити за використанням орендарями майна державних підприємств та організацій, сприяти процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників. Насправді ж, головним у своїй діяльності ФДМУ уважав надходження коштів від продажу підприємств до державного бюджету. Сприяння створенню на місці приватизованих об'єктів ефективних виробництв до обов'язків Фонду не входило. Це мало статися якось само собою, під впливом "невидимої руки ринку" [25], яка поспіхом і безпристрасно банкрутувала кинуті напризволяще заводи і фабрики. Державу цікавили лише податкові надходження і "дармове" утримання розгалуженої соціальної сфери. Налагодження ефективної роботи підприємств шляхом інвестування коштів на їхнє технічне переозброєння, не стало головним завданням приватизації. Справа утопаючих остаточно перетворилася на справу самих утопаючих. У 1995 році Фонд державного майна України виготовив до п'ятдесяти мільйонів майнових приватизаційних сертифікатів і з метою безкоштовного розподілу їх між громадянами створив мережу з-понад тисячі приватизаційних аукціонів. У пресі розгорнулася масштабна просвітницька кампанія, у ході якої громадянам роз'яснювалися суть і механізми сертифікатної приватизації. Однак суспільство, яке вісімдесят років дурили, що заводи і фабрики належать робітникам, не повелося на цю вудочку. За даними моніторингу, який проводився у 1994 році Інститутом соціології НАН України, тридцять вісім відсотків респондентів поставилися до приватизації негативно, а тридцять чотири не знали, що відповісти. Зрештою, понад п'ять мільйонів громадян так і не звернулися за своїми сертифікатами, а 2,5 млн їх не використали. А ті, що отримали, якнайшвидше їх позбулися – за мішок-два цукру.
Взагалі далеко не кожна людина за своєю природою здатна займатися бізнесом. Кажуть, що таких не більше п'яти відсотків. Більшість же схильна до упорядкованої, рутинної роботи, коли роботодавець регулярно платить домовлену заробітну плату. Робітник і міноритарний акціонер в одній особі – це щось надумане і нежиттєздатне. Малоймовірний прибуток фірми не приваблює робітника, він розуміє: щомісячна зарплата вигідніше ніж річні дивіденди.
До промисловості були застосовані чотири основних схеми роздержавлення і приватизації:
1 Передача майна підприємств в оренду трудовим колективам з правом наступного викупу;
2 продаж майна громадянам України на сертифікаційних аукціонах;
3 корпоратизація цілісних майнових комплексів підприємств і створення на їх базі промислово-фінансових груп;
4 продаж майна на відкритих аукціонах.
"Встановити, що корпоратизацією є перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких
раніше не був приведений у відповідність чинному законодавству (далі — підприємства), у відкриті акціонерні товариства". [35]
Загалом за період 1992–2004 в Україні було приватизовано – 8564 промислових об'єктів. За 10 років (1992–2002) державний бюджет одержав від приватизації 5,4 млрд гривень, тобто 1,1 млрд доларів США за курсом на той момент. Колишній віце-прем'єр-міністр М. Азаров озвучивши у березні 2003 цю цифру, супроводив її таким коментарем: "Виявляється, половину економіки країни оцінили в один мільярд доларів США". Насправді, ФДМУ приховав від загальної приватизації чималу частку найцінніших підприємств оголосивши їх "стратегічними", і сьогодні торгує ними за гроші. За оцінкою Андрія Бойцуна, експерта з корпоративного управління державними підприємствами та приватизації, стратегічної групи радників з підтримки реформ (SAGSUR), держава була і залишається найбільшим власником в економіці. За останніми наявними даними (кінець 2021 року), вартість активів державних підприємств становила 1,7 трлн грн – приблизно 13 відсотків вартості всіх активів українських підприємств, і це дорівнювало 40 відсоткам ВВП України станом на 16 листопаду 2022 року. Іншими словами, економіка України на 13 відсотків все ще залишається соціалістичною.
Тож не дивно, що за даними, оприлюдненими виданням "Liga.net" з посиланням на інформацію Департаменту політики власності Міністерства економіки, у 2023 році в Україні ще налічувалося 1736 непрацюючих державних підприємств, тобто 56 відсотків їх загальної кількості. А із загальної кількості працюючих приносили хоч якісь гроші до бюджету лише 475 підприємств. За допомогою комплексного аналізу їхньої позиції на ринку компанія Ukrainian Business Award (UBA) визначила сотню найкращих підприємств України. Рейтинг створювався на основі аналізу відкритих даних. Згідно цього аналізу в перелік не потрапило жодне машинобудівне підприємство України.
Після припинення приватизації через оренду з викупом Фонд державного майна України почав виставляти на конкурсну приватизацію залишки великих заводів, обласні енергетичні компанії, транспортні підприємства. В Україні вже з'явилися покупці, здатні придбати їх, перераховуючи в бюджет мільярдні суми. Відрахування від приватизації в бюджет справді збільшилися, але не в тих розмірах, як очікувалось. Тож, український Уряд визнав наявність "великих втрат для бюджету". Але досвід інших посткомуністичних країн показує, що оцінювати приватизацію лише під кутом зору прибутків бюджету є недальновидним. У цих країнах інвестори нерідко одержували збиткові заводи і фабрики у власність за символічний один долар США, згодом відновлювали їхню економічну діяльність, від якої тепер отримують неабиякий зиск.
ПРИВАТИЗАЦІЯ ХАРКІВСЬКОГО ТРАКТОРНОГО ЗАВОДУ
У 1994 році ХТЗ був перетворений у відкрите акціонерне товариство (ВАТ) і став членом асоціації підприємств – виробників техніки і обладнання для агропромислового комплексу України ( УКРАГПРОМАШ). Але від цього обсяг наявного
обігового капіталу не збільшився, і з-за відсутності фінансів на початку 2001 року ХТЗ вперше за всю свою історію припинив виробничу діяльність. Розпочався довгий пошук ефективного власника, в результаті котрого індустріальний монстр перетворився на карлика, що у 2005 році виготовив лише 2,5 тисячі тракторів. 2006 год ХТЗ завершив зі збитком тридцять мільйонів гривен. Попри усі зусилля, спрямовані на створення зразків нової української техніки (шляхо-будівельний трактор ТС10 з бульдозерним обладнанням "Bosch"), борги заводу на початок жовтня 2007 року зросли до 49,31 млн. гривен, і Фонд державного майна України прийняв рішення стосовно продажу державного пакету акцій ХТЗ.[38]. У жовтні 2008 року завод скоротив робочий тиждень, а у 2009 році взагалі кілька разів припиняв виробництво у зв'язку з відсутністю замовлень.
На заводі розпочалась процедура банкрутства, яка продовжувалась до 2014 року.
За вже відвантажені трактори партнери платили з затримкою, і у 2012 году обсяг дебіторської заборгованості АО "ХТЗ" зріс до 76,6 млн.